0
Чому шарм «красивої доби» розтанув у радянських «ушанках».
Нині капелюх має суто практичну функцію або ж стає елегантним доповненням до образу, а ще століття тому це був обов’язковий аксесуар, що мало не найбільше вказував на місце у суспільстві та смак людини.
Чому, щоб придбати капелюх, деякі чернівецькі панянки були ладні голодувати, а соціальний статус визначали за кількістю оздоби на головному уборі, про професію, що дозволяла жінці бути незалежною, та як шарм «красивої доби» розтанув у радянських «ушанках» – розповіли «Шпальті» дослідниця Катерина Валявська та дизайнерка Світлана Крачило.
Професія, що дозволяла бути незалежною
У виставковій залі Чернівецького обласного краєзнавчого музею завершується виставка з символічною назвою «Вінтажний салон капелюшків». Напередодні ми зустрілися тут з провідною науковою співробітницею музею Катериною Валявською. За її словами, організатори прагнули не лише розповісти історію, а й передати атмосферу справжнього салону модистки. Саме тому тут можна приміряти понад сотню капелюхів та визначити, який пасує саме вам.
- Модистка – це майстриня, яка створює й оздоблює жіночі головні убори (передусім капелюшки), а також шиє сукні та білизну.
Дослідниця розповідає, що у чернівецьких газетах початку ХХ століття, незважаючи на мову видання, 90% інформації стосувалися чоловіків. Натомість про жінок траплялися поодинокі згадки. Наприклад, це могли бути переліки благодійних пожертв під час балів чи інших подібних акцій. Так само жінки у своїй меншості були представлені й у різноманітних загальних культурно-освітніх товариствах, окрім благодійних чи суто жіночих спілок.
У той час жінці з вищих суспільних кіл не можна було одній, без супроводу відвідувати публічні місця, адже це могло скомпрометувати або навіть спровокувати небажану увагу.
У патріархальному суспільстві та в добу, коли основна роль жінки відображалася у старому німецькому прислів’ї про дітей, кухню та церкву, існувала професія модистки – одна з небагатьох, що дозволяла жінкам жити на власно зароблені кошти. До того ж салони модисток були просторами, де панянки заводили нові знайомства й почувалися безпечно.
Використала власну «смерть» для реклами
Відомо, що у 1911 році в Чернівцях працювали 18 модисток.
Наприклад, на вулиці Геренгассе, 16 (нині вулиця Ольги Кобилянської, – ред.) з 1900 року працював найбільший спеціалізований салон пані Нори Райх «У француженки».
Салон «У француженки»
Проте майже через десять років, піднявшись вулицею трохи вище, можна було побачити салон Етельки Дубової – модистки, яка підкорила Париж.
Певною сенсацією стало й те, як жінка заявила про себе у Чернівцях.
«У 1910 році Етелька виграла Гран-прі на виставці в Орланському замку в Парижі, де були представлені її капелюшки», – каже Катерина Валявська.
Її салон відкрився навпроти колишньої дирекції Буковинського православного релігійного фонду (нині Чернівецький обласний краєзнавчий музей, – ред.).
Етелька Дубови та фасад її салону
Валявська зазначає, що деякі відомості про жінку вдалося знайти в Державному архіві Чернівецької области.
«Етелька народилася в Тернополі 1875 року. За етнічним походженням єврейка. А в Чернівці перебралася, ймовірно, на початку XX століття, ближче до того, як відкрила цей салон у 1909 році. Бо спершу він був на вулиці Панській, 43, а потім працювала вже в партері власного будинку на тій же вулиці, в будинку під номером 25, що й нині зберіг свою нумерацію», – розповідає історикиня.
Вона додає: в той час модистка часто їздила до європейських міст і привозила звідти нові фасони капелюшків, які тут тиражувалися. Адже в салоні Етельки діяла ще й робітня дамських капелюхів, тобто це була майстерня. До того ж, її власниця входила до гільдії кравців і кравчинь у Чернівцях.
«В архіві мені вдалося знайти її фото. Чомусь вона вирішила сфотографуватися в профіль. А якось у газетах я знайшла інформацію, що почали поширюватися чутки, ніби Етелька померла дорогою з Відня, але, повернувшись, вона все спростувала. В неї була ще й дуже весела вдача, і жінка це використала для додаткової реклами свого салону», – додає Катерина Валявська.
Цікаво й те, що за списком, знайденим дослідницею в архіві, корпорація кравців у 1931 році налічувала 487 членів. Серед них були 42 модистки і один модист, тобто чоловік, який безпосередньо спеціалізувався на виготовленні саме жіночих капелюхів.
«Крім того, що там були капелюшки, панянки могли придбати й різні аксесуари чи навіть елементи одягу. І що важливо, в цих робітніх майстернях не лише продавали нові капелюхи, а могли й оновити старі», – зазначає дослідниця.
«Чи пані “капелюшована”?»
Чернівецький німецькомовний письменник Ґеорґ Дроздовський у своїх спогадах, описуючи одяг чернівчанок, зазначав, що в місті часто можна було почути питання: «Чи пані “капелюшована”?».
Площа Ринок
«Це був свого роду маркер приналежності до еліти того часу. Якщо жінка капелюшована, значить, в неї є гроші. Бо в тих же спогадах Дроздовського йдеться, що, наприклад, прислуга чи сільські жінки ходили у хустках. Це відображає й станову нерівність того часу», – пояснює Катерина Валявська.
У своїй книзі «Тоді в Чернівцях і довкола. Спогади старого австрійця» Дроздовський згадував і про помпезні оздоблення на капелюхах світських дам.
Свято День квітів у Чернівцях, 1911 рік
Про моду свого оточення в дитинсві письменник дотепно писав, що здебільшого головні убори молоді панянки прикрашали квітами. Старші дами обирали страусине пір’я. Також капелюхи оздоблювали фруктами, які на вигляд могли нагадувати цілі сади, а іноді серед них розміщувалися й птахи.
«Для чоловіків дрескод і, загалом, етикет був дещо іншим. У приміщенні вони все ж таки знімали капелюхи. Для більшої зручности навіть винайшли циліндр шапокляк, який складався. І, наприклад, не потрібно було здавати капелюх у гардероб, а можна було скласти й тримати поруч», – розповідає К. Валявська.
Натомість, за словами дослідниці, жінки в театрі чи на публічних лекціях капелюхів не знімали. Чоловікам це було не до вподоби. Ба більше – вони скаржилися, що через високі конструкції на голові панянок неможливо було розгледіти, що відбувається попереду.
Коробка для транспортування капелюхів
«І зовсім не важливо, чия це голова»
«Як здебільшого в житті, зло в Чернівцях приходить не саме. (….) Розкіш у Чернівцях, здається, незалежно від поганих чи добрих часів, залишатиметься. (….) Кого вважати дамою, не хочуть поступатися ні жінка Х, ні жінка Y, тепер капелюх коштує приблизно 20 крон, і зовсім не важливо, чия це голова», – цитує статтю 1909 року з німецькомовної щотижневої газети Bukowinaer Rundschau Катерина Валявська.
Катерина Валявська
Вона зауважує, хоч тут і вказано вартість капелюха 20 крон, загалом у XX столітті у Чернівцях він коштував близько шести-восьми. А вже в іншій статті про місцеве світське товариство журналіст Мориц Штекель писав, що в Чернівцях навіть були готові «голодувати», аби тільки придбати гарний головний убір чи парасольку.
«Фіксується певна культура споживання в той час. І загалом такий спосіб життя, який не відповідав насправді фінансам. Це було так зване життя за рахунок позики», – каже історикиня.
У своїх спогадах письменник Ґеорґ Дроздовський згадував, що на початку XX століття жінки з добропорядного товариства за сезон обов’язково мали придбати один чи два капелюшки.
«У чоловіків у цьому плані була більша стабільність. Їм потрібно було кілька міцних капелюхів хорошої якості, виготовлених, наприклад, на фабриці Габіга у Відні. Їх привозили й у Чернівці та продавали в місцевих галантерейних крамницях. Однак у Чернівцях можна було й замовити виготовлення чоловічого головного убору у місцевих майстрів-капелюшників», – пояснює Катерина Валявська.
За її словами, жінки були схильні часто змінювати головні убори, а чоловіки – навпаки. Мабуть тому, припускає досліідниця, чоловічі капелюхи до нашого часу збереглися в кращому стані.
«Менінгітка» та клош, або нові форми
Після Першої світової війни відбувається певна демократизація та соціальне розмиття в манері одягатися. Крім того, втрачалися великі статки, бракувало коштів та сировини, щоб виготовляти капелюхи. Тому вони зазнали значних змін: мінімум декору та максимум зручности. Валявська розповідає:
«Відбулися соціальні перетворення: жінка почала оцінювати власний комфорт. Якщо раніше у великому капелюсі панянка йшла по вулиці, де могло бути вітряно, то ті пташки та фрукти злітали разом з ним! У будь-якому разі панянки мали рухатися повільно».
Вона додає, що вже в 1920-х роках відбувається суспільне пожвавлення – це доба кабаре-музики та джазу. Саме тоді жінки почали проявляти ще більшу емансипацію, і зміна капелюха супроводжувалася зміною одягу та зачіски.
«Вже бачимо короткі стрижки під боб і менший декор на капелюхах. Власне, починає цінуватися власний комфорт», – додає вона.
Із виставкової вітрини дослідниця обережно дістає та демонструє головний убір того періоду, який називається клош, що в перекладі з французької означає «дзвіночок». Його переважно носили з короткою зачіскою.
З часом у моді жіночих капелюхів відбулося багато запозичень із чоловічих. Лиш циліндр, зазначає історикиня, не трансформували, попри різноманітні спроби.
«А от котелок, наприклад, навіть на світлині братів Кьоніх, – близько 1880-ті роки XIX століття, – то ось ця пані має такий цікавий дизайнерський габіг, тобто котелок», – вказуючи на фото, каже науковиця.
У 1941 році з’явився прообраз капелюшка-накладки. Після Другої світової війни матеріалів для повноцінних крислатих капелюхів бракувало, а етикет вимагав від жінок з’являтися на людях із покритою головою.
У радянський час такий капелюшок називали «менінгітка». Жінки намагалися носити відкриті капелюшки навіть у сильні холоди, оскільки ті вважалися ознакою «високого стилю». У народі таку моду сприйняли з гумором. Капелюшок глузливо прозвали «менінгіткою» через переконання, що якщо взимку ходити без теплої шапки – обов’язково захворієш на менінгіт.
Відтворений капелюх Кобилянської
У кінці виставкової зали під склом знаходиться особливий експонат – капелюх Ольги Кобилянської з фондів її меморіального музею у Чернівцях. Зверху – репліка, створена місцевою дизайнеркою та співавторкою виставки Світланою Крачило.
Дизайнерка розповідає, ідея відтворити капелюх зародилася під час творчої зустрічі у музеї Кобилянської. Тоді старша наукова співробітниця Юлія Микосянчик презентувала публіці капелюх Ольги Юліанівни.
Світла Крачило та відтворений капелюх
Капелюх дизайнерка відтворювала через візуальний огляд та попередньо зроблені світлини.
«Я сама почала розробку конструкції, тобто дослідження капелюшка. Пробувала технологічну обробку, бо це також пошук, там досить непросте декорування, яке залежить від технологічної вправності. Потім ми, разом із колегою, відшивали його», – розповідає Світлана Крачило.
В оригіналі, за її словами, досить специфічна тканина – м’який шовк з блиском.
«Звичайно, можна продовжити це дослідження і зробити досконаліший екземпляр. Адже перший завжди певною мірою експериментальний. Ми не доробили один защіп. В автентичному капелюсі їх по п’ять. Вони прострочуються на пів сантиметра, а потім завертаються догори і створюють таку змійку. Це саме родзинка цього капелюшка, і її було найскладніше зробити технологічно. Але ми будемо далі над цим працювати», – ділиться дизайнерка.
Вона додає, що має ідею створити аналоги цього капелюха, які в майбутньому можуть стати родзинкою міста.
«Не всіх виховували як панянок»
У часи австрійського модерну капелюх був не лише ознакою соціального статусу, а й індикатором хорошого стилю.
«Як дизайнерка, можу сказати, що це досить складне завдання – створити красивий, гармонійний образ. Тим паче, коли в ньому присутній такий складний об’єкт, як капелюшок. Не всіх виховували як панянок. Не всі мали можливість отримати хороший смак чи розвинути його. Й до того ж не кожна жінка мала змогу експериментувати. І припускаю, що було багато не дуже вдалих експериментів», – каже Світлана Крачило.
Також дизайнерка додає, що навіть ті, хто купував капелюх «У Француженки», чи в салоні Етельки Дубової, розуміли: до нього має бути ще й відповідний костюм.
Жінка, що сумує за «прекрасною епохою»
У виставковій залі краєзнавчого музею на лівій стіні висить банер із зображенням молодої чернівчанки на тлі куща рододендрона. На голові у неї великий капелюх. Цю світлину жінка надала в міграційну службу, адже збиралася виїхати до Канади.
«Тоді до документів додавали фото, які мали – не за такими критеріями, як зараз. Цю світлину ми відшукали з дослідницею історії міста Лесею Щербанюк у чернівецькому архіві. І насправді тут зображений унікальний і дещо сумний образ чернівчанки. Тобто тужливий за тією “прекрасною епохою”, яка тривала досить мало. Це короткий відрізок вишуканого стилю та красивого міста. У жінки на фото ще зберігся капелюшок та сумочка доби модерну, але сукня у неї вже зовсім не модерна. Видно, що у родини, можливо, були якісь фінансові труднощі», – розповідає дизайнерка.
- «Прекрасна епоха» – ретроспективна назва періоду в європейській історії орієнтовно з 1871 по 1914 рік.
Куди зникла культура капелюхів
На думку Світлани Крачило, традиція носити капелюхи почала зникати з приходом радянської влади. У 1920-х роках минулого століття головні убори значно трансформувалися. Як і мода в цілому, вони зазнали утилітарних змін.
«Великий капелюх передбачав певний спосіб життя та пересування. В австрійські часи ніхто не квапився. Пані ходили ошатно, красиво – з панами під руку. Та епоха передбачала такий стиль життя і таку поведінку жінки», – розповідає дизайнерка.
З приходом совітів капелюх став ознакою приналежності до категорії суспільства, якої “не існувало” в союзі. Це була ознака чогось панського, чого червона влада не визнавала.
«Почали з’являтися форми великих хутрових “ушанок”. Це був період, коли радянські жінки носили шапки, тому що голову треба було чимось закривати. А до капелюшків почали повертатися лише тоді, коли у людини виникала потреба в такій естетиці», – зазначає Світлана Крачило.
Фото авторки
