0
Олександр Харюк служив у 107 бригаді ТрО. У липні 2024 року його відрядили до 66 бригади, а за декілька днів він зник безвісти на Луганщині.
Понад два роки Тімея шукає свого батька — Олександра Харюка, який зник безвісти під час бойового завдання у Луганській області. Чернівчанка продовжує чекати на його повернення, щонеділі виходить на акції на підтримку військовополонених і безвісти зниклих захисників та захисниць України. За цей час вона не отримала жодної інформації про те, що сталося з татом.
До повномасштабного вторгнення Олександр працював далекобійником. У перший день великої війни він повернувся із закордонного рейсу та вирішив піти захищати Україну.
17 липня 2024 року Олександра направили на Луганщину виконувати бойове завдання. 23 липня його офіційно визнали зниклим безвісти.
«Я йду захищати Україну»
Із закордонного рейсу Олександр Харюк прибув до Києва. Звідти одразу поїхав додому, у Чернівці, щоб провідати доньку та матір. Про свій намір долучитися до війська він нікому не розповідав.
«Так склалося, що 23 лютого я потрапила до лікарні. Тато теж приїхав, але не сказав нам із бабусею, що збирається до військкомату, а згодом уже поставив нас перед фактом: «Я йду захищати Україну. Адже якщо ніхто не піде, росіяни прийдуть сюди. А тут дім, діти». Бабуся намагалася його відмовити, але це було марно», – розповідає Тімеа.
8 березня Олександра відправили на тримісячне навчання. Після цього чоловік долучився до 107 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, де виконував завдання у найгарячіших точках Харківської та Донецької областей.
Під час навчання Тімеа їздила до батька щовихідних. Після цього побачила його лише через рік — Олександрові дали першу десятиденну відпустку.
Чоловік багато часу проводив у лікарнях: спочатку мав проблеми зі спиною, а згодом ще й із коліном.
Під час відпустки Олександр також був удома. Донька розповідає, що тоді намагався відпочити та хотів спокою. Іноді вихідними гуляв із родиною. Загалом за весь час служби мав три-чотири відпустки.
«З татом я мала хороші стосунки: ми не сварилися, завжди розумілися. Коли він телефонував, я йшла до бабусі, і ми розмовляли втрьох про більш позитивні речі. Запитували, як він, чи відпускають їх хоча б у магазин. Щоб його мама не переживала, адже батьки є батьки», – каже дівчина.
Коли Олександр заступав у нічний наряд і мав можливість говорити, завжди телефонував доньці. Розповідав про побратимів, загиблих, про те, як йому там. Говорив і про речі, які потрібно придбати для військових, адже разом із побратимами вони самостійно збирали кошти на свої потреби.
Остання розмова
Після тривалого перебування на Харківщині та Донеччині Олександра направили на навчання до танкового підрозділу. Він успішно його пройшов та повернувся до побратимів.
«Згодом тата відправили на ротацію до Сумщини, де він провів понад два тижні. Після цього він зателефонував і розповів, що командир обрав його та ще кількох хлопців, і сказав, що їм нічого втрачати, і їх мають відправити у невідомому напрямку, Попередив, що зв’язку з ними не буде. 17 липня його та інших побратимів відрядили до 66 окремої механізованої бригади імені князя Мстислава Хороброго. Того ж дня я востаннє чула голос тата. Він сказав, що вони вже на місці», — розповідає донька військового.
18 липня Олександрові виповнилося 46 років. Рідні та знайомі вітали його й чекали на відповідь, однак чоловік на зв’язок уже не вийшов.
Тімеа пригадує:
«Тато не виходив на зв’язок, хоч обіцяв, що всім подякує за привітання. Я зателефонувала на гарячу лінію, а також до командира 107 бригади ТрО. Той сказав, що нічого не знає, адже батька відправили в іншу бригаду. Бабуся зверталася на гарячу лінію в Київ, їй сказали, що треба почекати».
25 липня, через тиждень після останньої розмови з батьком, Тімеї о 12 годині зателефонував його побратим. Він повідомив, що Олександр зник безвісти, але раніше не знав, як сказати про це дівчині. Через декілька годин бабусі принесли офіційне сповіщення.
«Їх було семеро хлопців. Усі зникли в населеному пункті Макіївка, що на Луганщині. Я це дуже тяжко сприйняла: в голову лізли різні думки, були сльози, переживання, відчай. Не знала, з чого почати, що буде далі.
Згодом зібралася із силами. Спочатку домоглася, щоб розпочали службове розслідування. Ще був момент, коли не хотіли повертати батькові речі. Я вирішила, що поїду до командира», – розповідає Тімеа.
Тоді командир перебував у Харківській області. Спочатку він не хотів зустрічатися з дівчиною, та й рідні відмовляли її від поїздки. Однак Тімеа все ж вирушила до нього.
Командир віддав їй останні речі батька та розповів, що особисто Олександра він взагалі не бачив — вони спілкувалися лише один раз через рацію.
Після цього Тімеа сконтактувала з родинами інших військових, які зникли разом із її батьком. Вони порадили, що робити далі та куди звертатися.
«Досі живемо у невідомості»
Минуло понад два роки, однак родина досі не має достовірної інформації про те, що сталося з Олександром. За цей час командування бригади неодноразово змінювалося, а на перших етапах пошуків, за словами Тімеї, керівництво неохоче йшло на контакт із родиною.
«Бригадир усім сімом родинам розповів різну інформацію. А ми ж усі між собою спілкуємося та ділимося. Коли почали все обговорювати, то в нас нічого не збіглося. Досі ми всі живемо у невідомості», — каже Тімея.
Родини підтримують одна одну
Про недільні акції на підтримку військовополонених та зниклих безвісти у Чернівцях Тімеа дізналася з інтернету. Дівчина написала автору допису акцій, і їй дали контакти родичів, які беруть участь у таких заходах.
Так вона вперше потрапила до спільноти людей, які чекають на своїх близьких.
У грудні 2024 року до акцій спершу долучилася бабуся Тімеї — мати Олександра. Сама дівчина тоді ще не була до цього готова.
«Часто на таких подіях вмикають пісні, де мати чекає свого сина. Бабуся переживала через кожну пісню, адже їй було боляче. Вона постійно плакала, їй ще не вірилося, що її син зник безвісти», – розповідає дівчина.
Бабуся Тімеї знаходила підтримку серед людей, які переживали подібне у своїх родинах, і це дало сили продовжувати пошуки військового.
«Якщо ніхто з нас цього не буде робити, то ніколи наших рідних не знайдуть», – вважає Тімея.
На початку 2025 року до акцій долучилася і сама дівчина. Спершу їй було незручно серед великої кількости людей, однак поступово звикла. Вона зрозуміла, що всіх, чиї рідні або близькі перебувають у полоні чи зникли безвісти, об’єднує надія.
«Передусім акції дають тобі можливість триматися та рухатися далі. Зазвичай ти приходиш туди і такий: «Добрий день! У вас так само?» У таких ситуаціях ти одразу споріднюєшся з людиною. Я потоваришувала з з рідними цих хлопців, із якими зник мій батько. Ми створили групу в соцмережі, постійно підтримуємо зв’язок, адже не всі з Чернівецької области. Ми зустрічаємося в Києві на акціях. Ми стали спільнотою, і нас це тримає», – ділиться донька зниклого безвісти.
Якщо Тімеа не може прийти на акцію у Чернівцях, її бабуся, попри інвалідність, намагається не пропускати жодної.
«Потрібно виходити та говорити про абсолютно всіх»
Тімеа також почала їздити на зустрічі з військовослужбовцями після обмінів. Спочатку побачила інформацію про це в інтернеті, а згодом з’ясувала, що потрапити туди можуть не всі. Від знайомих із чернівецьких акцій дізналася, що можна поїхати до певних лікарень, де звільнені військові проходять реабілітацію.
З Чернівців люди гуртуються та їдуть туди автівками. Востаннє Тімеа вирушила після 77-го обміну, який відбувся 19 серпня, коли повернули 103 військовослужбовців ЗСУ, Нацгвардії та прикордонників.
«Поки що від тих, кого обміняли, я не дізналася нічого про батька. Треба розуміти, що хлопці втомлені, виснажені, їм складно спілкуватися. Однак усім бійцям приємно, коли вони повертаються додому і розуміють, що за них хтось стояв, їх шукали, а не просто склали руки й сиділи вдома.
Особисто для мене це одна з важливих причин, чому варто долучатися до акцій на підтримку військовополонених та безвісти зниклих захисників і захисниць України. Потрібно виходити та говорити про абсолютно всіх.
Також це величезна підтримка для родин. Ти спілкуєшся з ними, чуєш, що в когось є новини: хтось у полоні, когось звільнили. Радієш та переживаєш за кожного», – каже дівчина.
Під час цих поїздок Тімеа не лише шукає інформацію про батька, а й підтримує родини інших зниклих. Вона продовжує спілкуватися з близькими шістьох чоловіків, які зникли разом з Олександром.
Поки немає відповіді на головне питання — де Олександр Харюк і що з ним сталося, — донька продовжує його шукати. Щонеділі о 12:00 вона виходить на акцію, щоб нагадувати про батька та інших безвісти зниклих, на яких чекають удома.
Авторка Ангеліна Петльована
Фото Тараса Піца
