0
Каже, що на ментальному рівні завжди відчував підтримку рідних.
Андрій Кравець, з позивним Святий, добровільно вступив до лав Збройних сил України 2018 року. Після завершення одного контракту згодом підписав інший. Так, із 24 лютого 2022 року захищав Україну на Донеччині, де потрапив у російський полон. У неволі Андрій провів чотири роки та три місяці. Захисника звільнили 26 червня цього року.
В інтерв’ю «Шпальті» військовик розповів про рідний Маріуполь, відвідини 55 країн світу, стиль життя, службу, полон і як підтримував побратимів у неволі.
Дитинство без гаджетів, спорт і мрія мандрувати
Я родом з міста Маріуполь. Усе свідоме життя прожив у цьому місті на березі Азовського моря. Я ще з того покоління людей, які, скажімо, виросли на вулиці. У нас не було телефонів, комп’ютерів. Тому майже весь час, усе дитинство проводив не вдома. Ми грали у футбол. Також займався спортивною гімнастикою, а потім боксом.
Футбол – це спорт «номер один». Свідомо почав слідкувати за перебігом футбольних матчів у десять років. Тоді я вперше десь далеко виїхав за межі Маріуполя – 26 травня 2002 року відвідав з батьками футбольний матч між «Динамо» та «Шахтарем» (то був фінал Кубка України). З тієї подорожі маю купу спогадів та емоцій.
Мені сподобався сам процес мандрівки: дорога, нове місто. Було дуже цікаво. З’явилася мрія – подорожувати. Перша самостійна поїздка була 2007 року. Я тоді вступив до електромеханічного технікуму в Маріуполі. Отримав студентський квиток, який дає 50% знижки на поїздки потягом. Тож почав активно мандрувати. Що два тижні кудись виїжджав із Маріуполя.
Харків, Полтава, Донецьк, Львів, Київ, Луцьк, Ужгород, Сімферополь, Одеса – до 2011 року на мапі України не залишилося місця, де б я не побував.
За кордон вперше поїхав того ж року. Товариш запропонував автостопом з’їздити до його бабусі в Гомель, що в Білорусі. Як згодом виявиться, ця дорога стане для мене символічною.
Загалом відвідав 55 країн світу – майже всю Європу, трохи Азії, африканський Єгипет. Світ без кордонів, якщо в тебе є велике бажання, навіть якщо нема великих фінансових можливостей. Завжди виїжджав у подорожі з тією сумою, яка в мене була безпосередньо на той момент. Це приблизно 100-150 доларів. Просто вмів шукати якісь шляхи для того, щоб десь під’їхати, переночувати безоплатно.
Спілкувався з такими ж мандрівниками, ми приїжджали один до одного в гості. У мене ночували люди зі Сполучених Штатів Америки, Канади, Словаччини, Казахстану. Останній, хто гостював, був журналіст зі Швейцарії (січень 2022 року).
Білборд, присвячений Олімпійським іграм у Сараєві 1984 року, вцілів під час Боснійської війни
«Пішов до армії не будувати собі кар’єру»
2018 року звільнився з роботи й долучився до Збройних сил України, підписав контракт. Хотілося змін у житті, тим паче війна була не так далеко від Маріуполя.
Служив електриком-дизелістом взводу матеріально-технічного забезпечення 61-го військово-мобільного госпіталю. 2020 року почали реорганізацію – так я потрапив у Покровськ.
У мене вища освіта, то пропонували пройти курс на офіцера. Були всі можливості. Однак в армії себе не бачив, не вважав воїном. Тож 2021 року контракт закінчився.
Пів року відпочивав, подорожував. Наприкінці вересня оголосили військові збори – їх пройшов із теробороною. Там запропонували новий контракт.
Початок повномасштабної війни застав удома. Зателефонували, що збір по тривозі. У військкоматі нашу роту з 35 людей посадили у два бусики й відвезли на базу полку «Азов».
Про позивний Святий і руйнування стереотипів
Вже безпосередньо на війні мені дали позивний, який зі мною по сьогодні. Процитую хлопців, які казали:
«Він не п’є, не курить, не лається матом, ще й до церкви ходить – мабуть, що святий».
Ніякий я не святий. Просто є певні правила, за якими живу це життя, і вважаю для себе це нормою. Неодноразово казали, що піду в армію, то однозначно закурю і зап’ю. Командир мого підрозділу постійно «підколював» з цього приводу. Казав, що тим, хто не п’є, не довіряють, що такі доносять начальству. Я не така людина – мені не потрібно того.
На Покровському напрямку
Усе залежить від людини. Це моя принципова позиція, бо завжди було оточення спортивних людей. Бачив, що алкоголь ні до чого хорошого не призводить. Так, колись пробував, але не отримував від того задоволення. Спортивні показники погіршувалися. Востаннє вживав алкоголь 16 років тому. Курити – не курив.
Зазвичай люди кажуть:
«Та в мене стрес, то піду покурю».
Я від підлоги повідтискався, негатив вийшов і якось нічого вже не хочеться.
В армії усі люди різні. Вирішив, що маю місію трохи руйнувати стереотипи. Розповідав побратимам про свої подорожі – це змушувало їх замислюватися над своїм життям. Оскільки вони говорили, що проживають життя якось не так, що все буденно й банально.
Пригадую, був період, коли за один раз купив квитків на три відпустки наперед. Хто зна, можливо, не вийшло б вирушити в мандрівку, але я взяв і все.
Початок повномасштабного вторгнення росії
Була 100% впевненість, що Маріуполь витримає будь-яку облогу. Думали, що це просто чергова ескалація конфлікту – трохи постріляють і знову все затихне. Проте з кожним днем ми бачили, що ситуація стає критичною. Тим паче коли дізналися, що війська окупантів вільно зайшли з Криму й ми вже в оточенні.
Оборона міста тривала 86 днів. За цей період я міняв багато пунктів дислокації, бо там, де ми спершу розташовувалися – база полку «Азов» – був приліт і її знищило.
Так, ми опинилися на підприємстві «Азовінтекс», тримали оборону. Через деякий час там не було можливості перебувати – постійні обстріли руйнували приміщення, як карткові будиночки. Чули по рації, що в оточенні. Було два варіанти – намагатися прориватися в оточення або чекати своєї смерти. З хлопцями ухвалили рішення про те, щоб пробувати прориватися.
На Покровському напрямку
Хоч сам із Маріуполя, але тих локацій не знав. То промислова зона: склади, заводи. Йшли просто навмання. Нас було шестеро – три в одну сторону, а три в іншу. Заздалегідь домовилися про зустріч у певній точці за декілька днів.
Що відбувається на нашому районі ми знали, а що відбувається на сусідньому – і гадки не мали.
Після чергового обстрілу побачив свої ноги. Вони стікали кров’ю. Уламки потрапили в праву гомілку, зачепили ліву. Розумію, що потрібно на госпіталь. Щоб потрапити туди, треба було перейти річку Кальміус, де дуже холодна вода. Або ж можна було перейти на правий берег міста по величезній газовій трубі. Ми вибрали другий варіант. Не знаю, як це вдалося, адже над головою все літало, вибухи.
Так сталося, що нас лишилося двоє – третій кудись зник. На дорозі ми розійшлися в різні сторони. І в кінці вулиці я виходжу, а там бойовики так званої «ДНР». Приставили автомат, сказали підіймати руки догори – здаватися. Зав’язали очі. Це відбулося 1 квітня. У День сміху мені було не до сміху.
Взагалі я в полоні провів чотири роки та три місяці – 1548 днів.
Про полон на ТОТ і в росії
Мене вивезли за місто, у Мелекіне. В якомусь гаражі почали показувати карти, казали, щоб я розповів, де був, де наші позиції, де розташована техніка. Я нічого цього нічого не знав, що їм дуже не сподобалося.
Потім вони забрали в мене телефон. Він був розряджений, то його підзарядили, увімкнули. А в галереї багато фотографій з подорожей, зокрема зі Львова (ресторан «Криївка», пам’ятник Степанові Бандері). Тоді почали бити по обличчю. Загалом у полоні мені зламали вісім зубів – три з яких довелося видалити. Інші відновили наші стоматологи.
З одним з бойовиків почав вести дискусію на тему історії. Він каже:
«Що ти розказуєш?! Я з Донецька, нас такої історії не вчили».
Кажу:
«Я з Маріуполя – нас теж не вчили».
У нас люди дуже різні, але історію треба знати. Цікавлюся нею. Можу на цю тему багато говорити.
Після того завантажили в бусик і нас відвезли в Докучаєвськ. Там розташовувався відділок організованої боротьби зі злочинністю, де пробули два тижні. Було дуже тяжко. По-перше, це невідомість. По-друге, нас там взагалі не годували, медичної допомоги не надавали. В туалет ходили двічі на день – зранку та ввечері. Я втрачав свідомість від голоду. Уламки ще були в нозі.
Постійно погрожували, розказували, що Україну вже захопили. Говорили:
«Класно, що в нас, у ДНР, є смертна кара. Таких, як ви, взагалі не потрібно утримувати за податки наших громадян».
Один раз нас возили в міську лікарню, щоб зробити флюорографію. Місцеві мешканці кидалися на нас, закидували камінням.
Пізніше відвезли в Донецький ізолятор тимчасового утримання. Там я пробув декілька днів, після чого етапували в Оленівку.
Коли ми туди приїхали, то там не було нічого. Камера на шістьох людей, а нас було 57. По черзі спали то на столі, то на підлозі, на якихось лавицях, біля туалету (можна сказати, обіймаючи ту дірку). Воду привозила пожежна машина й виливала в бочку. Жахливі умови.
Потім нас змушували працювати, облаштовувати бараки. 7 травня мене етапували в Донецьке СІЗО, а в Оленівку привезли «азовців», які обороняли Азовсталь. Згодом там відбувся теракт.
У Донецькому СІЗО теж умови дуже жахливі. Там провів два з половиною місяці. Після того – етап до колонії у Горлівці, де пробув півтора року.
У листопаді 2023 року мене етапували на Кіровське. Нас теж змушували працювати: носити важке каміння, плити. Психологічно було важко, дуже схуд – постійний стрес. Однак найгірше, як виявилося, було ще попереду.
Квітень 2025 року, три доби в столипінському вагоні – і ми приїхали до Новосибірська. У селищі Ліньово розташована велика тюрма. З того часу не бачив сонця. Взагалі не бачив нічого, бо нас утримували в камерах закритого типу. Вікна зафарбували, щоб у них не дивитися. Там я пробув пів року.
Дві доби в поїзді – приїхали в Мордовію, у колонію суворого режиму.
Не один раз чули, що їдемо на обмін. Кожен етап сподівалися. І щоразу ти приїжджаєш у чергову колонію, вчергове тебе там лупцюють і вчергове ти розчаровуєшся.
У Новосибірську конкретно почало погіршуватися здоров’я, а в Мордовії було ще гірше. Почалася масова короста, ноги гноїлися, де поранило – були виразки. Ти звертаєшся по допомогу, а в них зазвичай нічого немає, хіба бинт можуть дати. Кожен день був як останній, бо не знав, чи прокинешся вранці, чи не прокинешся, побачиш рідних чи ні.
У Мордовії провів вісім місяців. Нас виводили інколи на прогулянки, але в положенні букви «Г», тобто руки за спиною, голова до низу. Якщо хтось підіймав голову, то карали або цю людину, або всіх у камері.
Яким було ставлення до полонених
У Донецькій області це були табори, нас тримали на бараках, де було 100-130 людей. Трішечки було легше, бо можна брати книжки в бібліотеці, на роботу ходили, хоч я це не дуже любив. Якось час проходив швидше. Ти своєю долею не розпоряджаєшся – просто проживаєш той день.
У російському полоні заборонено спілкуватися між собою. З ранку до вечора ти слухаєш їхню історію, пісні, пропаганду, разів вісім на день співаєш гімн. Ми його знали, мабуть, ліпше, ніж самі росіяни.
Відкриття пам’ятника загиблим медикам у Маріуполі
«Відчиняють двері камери й називають моє прізвище»
Деякі справді вірили, що Україну захопили, що нема куди вертатися. Когось змушували до співпраці з ФСБ. Хто більш стійкий – не велися на це все.
Мало надії було, але ми однаково вірили, прив’язували обміни до якихось дат – Новий рік, Різдво, День перемоги.
Бувало, що викликали людей, допитували їх, фотографували. Якщо тебе фотографують, то це означає, що кудись відвозитимуть. Ми чекали свого часу. Я казав хлопцям, що ми не сидітимемо вічність. Рано чи пізно це все закінчиться. Кожен із нас повернеться додому.
Черговий день у колонії. Відкривають двері камери й називають моє прізвище. Завели в кімнату, пофотографували, змусили зняти одяг. Коли виходив, хлопці спитали:
«А куди це забирають?».
Працівник колонії сказав, що на Сибір. Насправді вони самі, я так розумію, нічого не знали. Їм просто наказали тих чи інших людей підготувати та й по всьому.
Потім почали збирати в одній камері певну кількість людей. Дали мішки з одягом, сказали перевдягатися. Після того нам натягли мішки на голову. Вивели на вулицю, посадили в автозак. Так ми їхали чотири-п’ять годин.
Приїхали на якусь локацію. Через мішки на голові, звісно, що не знали, де перебували. Розумів, що неподалік аеропорт, бо чув, як літають літаки.
Ще якийсь час просиділи в машині. Потім нас вивели й посадили на дерев’яні піддони. Сиділи зо п’ять годин. Тоді почали заводити в літак.
Летіли кілька годин. Коли приземлилися і вийшли з літака, то сказали, що можна зняти мішки й голову не опускати. Я підняв голову й побачив, що ми перебуваємо в аеропорті Гомеля, у Білорусі. Це було 26.06.26. Красива дата.
Як я вже казав, 15 років тому, 2011 року, саме тієї дорогою, якою повертався з полону – траса «Гомель – Ріпки – Чернігів» – я їхав у першу подорож за кордон.
Словами не передати, що відбувалося всередині. З хлопцями спілкувалися, то казали, що не плакатимемо. Та ні, це неможливо.
Ти приїжджаєш, бачиш український прапор. Прості люди стоять на дорозі й тебе зустрічають.
Не вистачало позитивних емоцій
У Чернігові ми пройшли медичний огляд. Після того нас відправили в санаторій у Трускавець, де я проходив реінтеграцію, перший період відновлення. Десь з місяць там пробув.
Потім ми відновлювали документи, поверталися до цього життя. Почалося лікування і мене відправили до Чернівців. Це зовсім випадково відбулося. Кожен міг обрати місце, де лікуватиметься. Багато хто вибрав ближче до дому, до рідних. У мене немає дому, тому було неважливо, де проходитиму лікування.
У Чернівцях давно не був. Востаннє у жовтні 2019 року – повертався з подорожі.
Нині тут лікувався у госпіталі ветеранів війни та психіатричній лікарні. Є порушення сну. І так у багатьох побратимів, хто проходив війну, ті самі етапи. Щоб ви розуміли, я не спав після повернення п’ять днів. Світовий рекорд – 11 днів.
Порушення сну дуже впливає на психіку. Без пігулок ти вже не спиш. Продовжую лікування.
Не вистачало цих усіх позитивних емоцій, тому в Чернівцях просто насолоджуюся життям, веду активне соціальне життя. Відвідую футбольні матчі, концерти, театр.
За час перебування у Чернівцях з’явилося багато знайомих, друзів. Прив’язався до цього міста. Тут є, скажімо так, маріупольська діаспора, центр «ЯМаріуполь». Ми підтримуємо одне одного.
Хотілося б залишитися у Чернівцях, але як складеться доля – не знаю. Якщо люди думають, що після повернення з полону всі труднощі закінчилися, то ні. Дуже багато моментів є, як і бюрократичних, так і взагалі адаптивних. Багато хто не розуміє тебе в побуті, наприклад. Деякі звички залишилися з полону. Звичка швидко їсти, бо тобі виділяли три хвилини на це. Є різні моменти з непорозумінням.
Не знаю, скільки часу це ще займе. Самі розумієте, що травма лишилася на все життя. Хотілося б це якнайшвидше забути й пройти.
Та я готовий про це говорити, щоб люди знали, що відбувається там. Готовий допомагати людям, які тільки це проходитимуть.
Є таке правило серед полонених, що хто раніше виходить з неволі, то має повідомити рідним, хто ще лишився. Ті, яких звільняли раніше, зв’язувалися з моїми батьками й казали:
«Ну, ваш син, як психолог. Він там дуже допомагає. Сам не зламався й інших підтримує».
Якось мені це вдавалося – триматися і не зламатися.
День народження Кобзаря. Пам’ятник Тарасові Шевченку в Маріуполі
Про зустріч із рідними
Це теж дуже незабутній день. Коли ми приїхали в Трускавець, то був тиждень карантину – до нас нікого не пускали. Після того приїхали мої батьки, сестра з трьома племінниками. Третій народився, коли був у полоні – я про нього не знав.
Упродовж десятьох днів ми гуляли, відпочивали, ходили в кінотеатр, на концерти. Дуже класно провели час. Це моя перша зустріч із ріднею за майже чотири з половиною роки.
До слова, моя мама ходила на кожну акцію підтримки полонених, жодного тижня не пропускала. І зараз продовжує у них брати участь – підтримує тих, чиї діти ще не повернулися.
Рідні не сиділи склавши руки, а й писали прохання про обмін у Женеву, Міжнародний Червоний Хрест, їздили паломниками до Папи Римського.
На ментальному рівні я завжди відчував, що рідні чекають. Був впевнений, що в них усе добре, що рано чи пізно ми побачимося.
«Мріяти – варто»
Жага до подорожей нікуди не ділася. Хочу знову подорожувати, відвідати нові країни. В Європі був неодноразово – хочеться в Азію, Латинську Америку. Поки будую плани, мрію.
Нема такого бажання, щоб усі країни світу відвідати, хоча це було б досить цікаво. Більш як двісті країн, з яких 1/4 я вже відвідав.
За той час, що в мене не було можливості мандрувати, цього хочеться вдвічі більше. Я це однозначно реалізую. Інакше просто бути не може.
Я дуже цілеспрямована людина.
Фото з мандрів і служби надав Андрій Кравець
