0
Що відбувається з людиною після повернення з війни, як бойовий досвід змінює письменника та чому Артем Чех вважає свій новий роман найбільш довершеним – у інтерв’ю «Шпальти».
Його оголосили загиблим, але він вижив. Після важкого бою художник Іван Труш опиняється у шпиталі й дізнається, що офіційно його вже немає серед живих. Він вирішує не спростовувати цю помилку – так починається новий роман Артема Чеха «Ми тебе не чекали».
Нову книгу автор презентував на XVII фестивалі Meridian Czernowitz. Напередодні письменник та військовослужбовець розповів «Шпальті» про створення книги, власний бойовий досвід і його відображення в літературі, повернення військових до цивільного життя, роль письменника під час війни та конкуренцію між різними жанрами сучасної літератури.
У центрі сюжету «Ми тебе не чекали» – Іван Труш, який після бою дізнається, що його оголосили загиблим. Чому вирішили розповісти цю історію через людину, яка фактично спостерігає за власною смертю?
Для мене це не було принциповим завданням, але дуже важливим. Спостереження за тими подіями, які відбуваються впродовж повномасштабної війни, мене, скажімо так, вкурвлювало.
Було багато певного цинізму й лицемірства. Ми знаємо людей – публічних або не дуже, – яких не помічали за життя або зневажали. А після їхньої смерті раптом виявляється, що ці люди нам потрібні, що ми їх знаємо, любимо, підносимо на п’єдестал, визнаємо їхній героїзм або навіть просто говоримо про них через сам факт їхньої загибелі.
Для мене це пахнуло лицемірством. Мені захотілося не висміяти це, а певним чином обіграти.
Загалом ідея народилася після історії про те, як в одне село повернувся хлопець, якого вважали загиблим і навіть повісили його фотографію в центрі села. Там робили не окремі фотографії мешканців, які загинули, а одну велику лінію з різних світлин. Щоб не змінювати цю фотографію, коли він повернувся, її просто завісили чорним целофаном.
І цей хлопець із села каже: «А там, під цим чорним целофаном, я. Але я живий». Мені ця історія відгукнулася.
Не хотілося говорити про війну безпосередньо, про якісь конкретні бойові дії, хоча початок роману саме описує фронт. Але це лише початок, далі все відбувається у мирному Києві.
Хотілося говорити про війну іншими словами. Словами людини, яка повернулася, але не до кінця. Людини, яка не розуміє, чи вона повернулася, чи ні.
Ви писали цю книгу майже два роки. В одному зі своїх інтерв’ю зазначали, що вважаєте цей текст одним із найкращих своїх творів. Чому?
Від першого речення, яке почав писати, і до останньої крапки минуло два роки. Загалом писав місяць. У мене є відпустки, під час яких я пишу. Між ними – редагую. Але безпосередньо писання тривало місяць. Вважаю цей роман найкращим суто з технічного, літературного погляду.
Мені здається, що це найбільш довершений мій твір, найбільш цілісний сюжетно. Я не зловживав певною метафоричністю, яка була в моїх попередніх книжках. Більше зосередився на жорсткому холодному психологізмі.
Оскільки ви самі маєте досвід війни, що з нього дозволили собі перенести у роман, а що свідомо залишили за межами художнього тексту?
Залишив лише події, які відбуваються на фронті. Те місто з великої літери, яке описане в романі, – це Бахмут, у якому мені довелося побувати і з якого мені довелося виходити.
Я описав це жорсткіше, ніж було в мене. У моєму випадку ніхто з моїх хлопців не загинув, і ми вийшли всім підрозділом – усі вісім людей. На відміну від суміжників, які були від нас за 50-100 метрів: дуже багато хто з них загинув, не дійшов і залишився в тих посадках.
Це більш-менш засновано на реальних подіях. Якісь переживання головного героя в тій посадці, побутові речі – аж до того, як сходити в туалет, – які там дрони, скиди, як і по кому стріляли, що вибухало…
Все решта – суцільна вигадка.
Як, на вашу думку, ветерану після війни знову знайти своє місце – і чи взагалі можливо повернутися до того себе, яким ти був до фронту?
Це складне питання. Все залежить від людини. Мабуть, ти вже не будеш таким, яким був до. Очевидно, що війна змінює.
Коли тобі здається, що став таким, яким був, повернувся до себе колишнього, до родини, – все одно це вже не та людина.
Досвід мого повернення 2016 року і 2023-го – попри те, що я досі на службі, але все одно повернувся до рідного Києва, – показує, що не можу сказати, ніби залишився таким, яким був.
Я змінився. І як саме, мені складно говорити, бо про це можуть сказати люди, які мене оточують. Вони можуть говорити про те, яким я став: більш жорстким, закритим, мовчазним, сухим, холодним… Але мені здається, що нічого не змінилося, оскільки я не міг простежити за цими змінами.
Сьогодні український книжковий ринок дуже різноманітний: поруч із серйозною літературою маємо велику кількість ромкомів, фентезі, легкого жанрового чтива й текстів, що виросли з фанфіків. Чи може складна якісна література конкурувати за увагу читача з такими книжками та чи відчуваєте ви як письменник цю конкуренцію?
Складно говорити, оскільки за останні роки, з появою такої кількости «іншої» літератури, різних жанрів збільшився відсоток людей, які читають психологічну літературу або соціальну прозу.
Чи є якийсь відсоток, який забрало собі фентезі? Таких досліджень немає, немає якоїсь статистики.
Люди читають – це добре. Чи читали б вони складнішу, серйознішу літературу, якби не було іншої жанрової в такій кількості? Не знаю.
Нове покоління підростає, починає читати книжки. Можливо, зараз людина, якій 20 років, читає цю літературу, а у 25 читатиме іншу.
Ви починали видаватися в час, коли українських письменників і видавництв було в рази менше, ніж зараз. За двадцять років українська література пережила величезні зміни, а тепер ще й існує в умовах повномасштабної війни. Якою сьогодні є роль письменника в країні, де ворог цілеспрямовано знищує культурну спадщину й буквально спалює українські книжки?
Письменник – це егоїстична тварина. Він не має якоїсь певної ролі, зобов’язань чи ще чогось. Він працює лише для втішення свого его, переважно для заробітку, для отримання профіту. Чи це якась виховна роль, чи роль, яка несе світло в маси? Та не думаю насправді.
Росія знищує книжки, знищує культуру. Це її основне завдання – для того, щоб на ці руїни насадити свою культуру, свої книжки.
А роль українського письменника – і далі працювати.
А чому ви продовжуєте писати?
А я не вмію нічого іншого. Я вибрав собі цю професію. Це моя робота. Мені подобається цим займатися. Я отримую за це гроші. Мені є що сказати. Чому мені цього не сказати?
Не можу стверджувати, що роблю це для того, щоб донести якусь правду, нове бачення чи відкрити світ. Та ні. Це все написано до нас.
Я можу це інтерпретувати й подавати під новим соусом. Під соусом Артема Чеха.
Фото Тараса Піца
