0
Капітан Іван Ковальчук пройшов 47 днів оточення в Маріуполі та майже чотири роки російського полону. Його мама Марина Іванівна усі ці роки чекала й боролася за його повернення. Тепер вони вперше разом розповідають цю історію — про полон, віру і те, яким виявився смак свободи.
Ми зустрічаємося з Іваном Ковальчуком та його мамою біля його рідної школи у Кельменцях — на землі, де він виріс. Іван Ковальчук — командир інженерно-саперної роти 36-ї бригади морської піхоти. Його мама, Марина Федоряк, вчителька української мови, уважно слухає розповідь сина про останні чотири роки у російському полоні, які важко назвати життям.
До військової служби Іван навчався в Одеській юридичній академії, закінчив п’ять курсів, здобув магістерський ступінь у чернівецькій філії. Потім працював у цивільному житті — охоронцем у фірмі охорони, а згодом займався дистрибуцією води по області. У липні 2016 року він вирішив підписати контракт: до цього кроку його спонукало почуття патріотизму та бажання реалізувати себе як офіцера.
Враження від початку служби були лише позитивними. Іван приїхав до Миколаєва, залишивши в Чернівцях усе, аби спробувати себе в іншому місті. Коли він потрапив до бригади, його здивувало, що вона була сформована на основі одного батальйону, який вийшов з Криму: раніше це була бригада берегової оборони, а стала — бригадою морської піхоти.
З 2016 року Іван проходив службу лейтенантом і йшов власним шляхом у кар’єрі. Військові звання отримував завжди вчасно — аж до капітана, яке здобув у 2020 році.
Маріуполь та оточення на заводі
За словами Івана, розмов про те, що показували в новинах перед початком повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році, серед особового складу не велося: ця інформація здебільшого приховувалася, щоб не сіяти паніку. Ближче до 24 лютого, з 15–17 числа, почалися сильні обстріли. Бригада тоді перебувала в Маріуполі на ротації. Саме 24-го числа, о четвертій годині ранку, під час відпочинку особовий склад почув потужні обстріли — здавалося, залетіло кілька літаків і почали скидати авіабомби. Стало зрозуміло: це повномасштабне вторгнення Росії.
«Перша реакція була — не втрачати, звісно, надії і не панікувати, тому що паніка — це хаос. Треба бути завжди зі світлим розумом і знати, що робити в такі моменти».
Після виконання завдань поблизу Маріуполя отримали наказ виїхати на тиловий командний пункт бригади. За кілька днів підрозділ перемістився на запасний пункт, де також провів деякий час, виконуючи саперні завдання: мінування, спорудження загороджень і барикад для захисту міста й особового складу. Далі надійшов наказ переміститися на завод імені Ілліча — у бункери, де підрозділ перебував увесь час оточення в Маріуполі, виконуючи завдання з оборони міста. В оточенні провели 47 днів.
Цей період був важким для кожного з бійців: бракувало продуктів і боєприпасів, доводилося виїжджати на склади, щоб забезпечити людей зброєю для оборони. Були недоспані ночі, постійна напруга й тривога — авіація регулярно скидала все, що могла, на позиції, місцезнаходження яких було відомо.
«Росіяни знищували місто, і ми це бачили своїми очима. А потім, коли ми потрапили в полон, вони намагалися ці всі свої злочини повісити на нас».
Полон, Оленівка та жорстокість до українців
«Особисто я сподівався навіть до останнього моменту, коли ми почали виходити, що завтра будемо в Запоріжжі їсти шаурму з хлопцями. На жаль, так не вийшло».
У полон Івана взяли 14 квітня 2022 року. Група відпочивала приблизно о пів шостої ранку, коли в будинок влучив постріл із РПГ, і одразу з різних боків почалася стрілянина. Бійці впали на підлогу, у цей момент вибили двері, забігли бойовики «ДНР» і наказали не рухатися під загрозою розстрілу.
Полонених відвезли на вже захоплений тиловий командний пункт бригади в Кам’янському, розмістили в СІЗО. Дівчину-медикиню з групи забрали окремо, чоловіків залишили ночувати разом. Начальник СІЗО, який на той момент уже перейшов на бік ворога, приніс буханку хліба й пляшку води та почав переконувати бійців, що для них війна вже закінчилась.
«Спочатку нас було четверо. Наступного ранку нас забрали в Сартану, на “коровники”. І за цю ніч постійно когось привозили, привозили, привозили, і нас там десь назбиралося до 30–35 осіб. Далі нас у машини погрузили і відвезли на Донецьк — Оленівку».
Прийомка в Оленівці та моральний тиск
Іван розповідає, що не одразу зрозумів, що на нього чекає після виходу з автобуса. Піднявши голову, він побачив коридор із бойовиків «ДНР», кожен з яких тримав якийсь предмет — кийок, штахетину, палицю чи рукавиці. Полонених проводили по черзі крізь цей стрій, б’ючи, щоб одразу створити психологічний тиск.
Фото Івана з полону, надане Мариною Федоряк
«Я потім дізнався, що на кожну зону, хто приїжджає, — організовується така “прийомка”. Напевно, для них це традиція. Для нас це особливо жорстоко проявлялася ненависть з іншого боку».
Протягом першого тижня-півтора в полонених знімали відбитки пальців, деяких допитували, брали свідчення. Частину людей возили на допити до ВСП у Донецьку. Згодом, уже вночі, полонених почали забирати невеликими групами: колона машин везла їх полями через кордон до Таганрога, де їх привезли до аеропорту.
«Ми чуємо літаки, вертольоти, думаємо — обмін. Ніяк точно не обмін, але всі ж таки з надією. Під час цього нам були зав’язані руки скотчем, очі також були зав’язані скотчем. Якось так сталося, що хтось щось шептався в строю, і один із російських військових почув це. Була така фраза: “Пацани, думаєте, дамо вам їхати? Ну що, відпустили?” “Так звісно, чому це — ні? — «Вам ще доведеться по Росії покататися”. І ми тоді вже усе зрозуміли, що це — надовго».
З Таганрога полонених перевезли до Новозибкова, Брянської області, де знову відбувалася «прийомка» зі знущаннями й катуваннями. Тут проводили допити слідчі, а спецназ знущався над полоненими в потаємних куточках без камер спостереження. Двічі на тиждень проводилася так звана «матрасова» — процедура, яка мала б бути оглядом камер і людей на предмет заборонених речей, але на практиці зводилася до побиття, після чого просто фіксували, що огляд начебто відбувся.
Три роки в одному місці
Найбільше часу Іван провів у Пакіно, куди його перевезли після Новозибкова, — це було останнє місце ув’язнення, де він пробув три роки.
«По-перше, мене особисто здивувало, коли ми приїхали, — там не було “прийомки”, але там був у них інший метод: метод катування голодом і психологічним та моральним впливом».
Побиття тривали, хоч уже й рідше, ніж на початку. На 16 людей на день видавали одну буханку хліба та суп, який важко було так назвати, — по суті, воду з однією картоплиною. Ситуація дещо покращилася після обміну в травні, коли з табору вивезли близько 50 чорнобильців і прикордонників: тоді почали приїжджати перевірки, покращилась їжа, хоча голодом усе одно морили — за будь-яке порушення відбирали їжу на добу.
Розповідали одне одному казки, щоб не слухати російське радіо
У камері полонені розмовляли про плани на майбутнє після звільнення, про машини, про цивільне життя, про те, як хто хоче себе реалізувати. Розповідали одне одному про місця, де бували, про моря та курорти, ділилися сюжетами книжок і фільмів. Останнім, що Іван розповів товаришам по камері, стали всі вісім частин «Гаррі Поттера».
Спілкуватися було важко, тому що з шостої ранку до десятої вечора в камері безперервно працювало радіо з одними й тими самими записами — Іван слухав їх упродовж півтора року.
«Це морально давило, вони накручували радіо голосно, щоб ми не могли вільно спілкуватися».
День на радіо починався з ранкової зарядки, потім звучали дитячі пісні з мультфільмів — близько десяти композицій. Далі йшли записи 2014 року про Майдан, програми на кшталт передач Кисельова, а після — трансляція релігійного телеканалу «Спас», де, за словами Івана, відбувалося своєрідне промивання мізків про «хорошу» російську церкву.
Рефлексії полонених в ув’язненні
Іван вважає, що правила в камері були необхідні, інакше утворився б хаос — сам він завжди був ініціатором встановлення порядку і намагався разом з іншими колективно вирішувати проблеми, що виникали. Раз на місяць полонені збиралися ввечері, щоб обговорити ситуацію: що кому не сподобалось, які є пропозиції.
Полонені намагалися підтримувати одне одного розмовами про те, що треба триматися, бо вдома на них чекають — попри те, що щодня їм говорили, що «України вже немає» і повертатися нема куди, тож доведеться знову йти воювати.
Ковальчук розповідає, що найважчим у Пакіно було саме психологічне навантаження — фізично, каже, витримати можна було все, навіть побиття за те, що комусь не сподобалося, як ти сидиш.
«Це нас вже, бувало, навіть смішило: наскільки низько вони вже падають. Особливо коли забирають мізерну їжу, яку вони нам давали, — значить, у них вже немає методів впливу».
Найгірший фізичний стан в Івана був у 2024 році, коли його вага зменшилася до 59 кілограмів — навіть у школі важив більше. Пізніше стан трохи покращився. Та навіть за такої ваги він намагався займатися спортом — віджиматися, присідати: це відволікало, скорочувало час і було своєрідною мотивацією, адже цілий день просто стояти й нічого не робити було важко. Спортом Іван займається зі школи, з дитинства.
«Я не втрачав надію. Звичайно, перше про що мріяв, — це зустріти свою маму, зустріти свою кохану дівчину, от сісти з ними, поговорити, побути з ними, обійняти їх. А далі вже — побачити свою Україну».
А вдома чекає мама
Ще 24 лютого 2022 року вранці Іван зателефонував матері і попередив, що почалася війна, попросив зібрати документи й найнеобхідніші речі.
Через два місяці, коли у школі було дистанційне навчання, їй зателефонували з новиною, що Іван потрапив у полон. Маму спершу не могли знайти, оскільки вона була з іншим прізвищем.
«Перші два тижні я просто лежала, я лежала на ліжку, мені не хотілося жити взагалі. Я не вставала, я просто, знаєте, так скажу, — просто лежала на дивані, дивилася в стелю і нічого не хотіла. Я не їла два тижні, випала просто з життя. Але в мене є подруга така, Тетяна моя, яка прийшла і, знаєте, як то малу дитину, почала мене годувати. Дала мені моральний струс, що: “Марино, ти маєш бути сильна, тому що коли він повернеться, не Ваня тебе має лікувати, а ти маєш Вані допомагати”. І відповідно я так піднялася, стала перед дзеркалом, подивилася і сама собі дала таку настанову, що дійсно — ти мама, і ти маєш бути сильною, сильною у всьому. І я дала собі слово, що я маю повернути дитину живою з полону», — розповідає мама Івана Марина Федоряк.
Марина Іванівна писала багато листів і звернень, їздила на різні акції. У неї відбулася зустріч з уповноваженим з прав людини у Верховній Раді Дмитром Лубінцем у Вінниці, а також кілька зустрічей з керівницею Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Юлією Павлюк. Вона написала листа до ООН і отримала звідти відповідь.
«Я писала скрізь, телефонувала скрізь, і в координаційні штаби, де можливо і неможливо — тобто стукала, добивалася, телефонувала, писала, їхала. Все, що я могла, робила. У мене просто була ціль — повернути дитину додому».
Прогнозів щодо того, коли повернуть Івана, ніхто не давав — лише підтримували й запевняли, що Україна поверне всіх додому. Матері було легше лише тому, що вона знала конкретно: син перебуває в полоні. За чотири роки багато знайомих запитували її, чи вона впевнена, що він живий, чи, можливо…
«А я знала — навіть не сто, а мільйон відсотків, що він повернеться. Просто час — хотілося дуже швидко, а час відтягував своє».
Надія на звільнення
Про наближення обміну полонені дізналися, коли почалося масове переміщення людей по камерах: на першому поверсі першого корпусу зібрали людей із п’яти камер. Спочатку ніхто не зрозумів, що це може означати, — думали, це звичайна ротація. Потім двері відчинилися, і полоненим роздали листочки з прізвищами. Один із засуджених на ім’я Ярік приніс зразок автобіографії, яку треба було написати, та окремий аркуш із заявою про відсутність претензій до Російської Федерації — стало зрозуміло, що готується обмін.
«Ми, знаєте, сміялися вже — нарешті наш час настав». Проте коли процес почав затягуватися й минали четвертий, п’ятий день без жодних змін, це вже морально пригнічувало.
Зрештою полонені дізналися, що зібрали 105 людей, і з їхньої камери забрали двох. Вони намагалися прислухатися крізь двері й почули, що цих двох перевдягають назад у чорну форму — «зечку». Іван подумав, що щось зірвалося. Тих людей відсіяли й перемістили до іншої камери, а решту не перевдягали — ситуація залишалася незрозумілою. Наступного дня Іван думав, що просто не встигли, що завтра перевдягнуть і їх, — але доводилося далі сидіти й чекати, моральний стан хлопців погіршувався.
Нарешті 14 травня це сталося: полоненим зв’язали руки й очі, завантажили в автозаки й повезли до Москви, а звідти — літаком, а потім автобусом через кордон.
«Коли я перетнув кордон, я відчув, що от нарешті — моя Україна, моя земля. Було дуже багато емоцій, неймовірних, тільки позитивних, усмішка не сходила з обличчя».
Коли вже можна було говорити, після виходу з автобусів, Іван зустрів двох побратимів, з якими потрапив у полон одночасно: усі чотири роки вони перебували на тих самих локаціях, у сусідніх камерах, чули одне одного, але жодного разу не мали змоги перекинутися й словом.
«І потім я напросився, дали слухавку, я зателефонував додому — це було неймовірно». Він сказав, що вже вдома, що скоро повернеться і побачить усіх. Чув, як мама плакала, не могла стримати сліз. Найкращим моментом стало почути рідні слова від матері. Дізнавшись, що дівчина чекала на нього всі чотири роки — а він жив цією надією весь цей час, — Іван був вражений, коли нарешті побачив її.
8 серпня Іван зустрівся з людьми у Кельменцях, які привітали його зі звільненням з полону/Фото з відкритих джерел
Чотири роки здалися дуже короткими після повернення
«У полоні я найбільше боявся, що мені там доведеться сидіти дуже довго. Але коли я повернувся, мені здавалося, що мене не було тиждень».
Перший місяць після повернення адаптуватися до сучасного життя було важко: Іван бачив і по собі, і по побратимах, що подумки вони застрягли ще в 2022 році — у технологіях, у новинах.
«Я бачив своє оточення, тих людей, які тут подорослішали, для них було життя, — а ми були як у заморозці, в гальмі, ми нічого не знали».
Іван ділиться думками про те, що для нього означає новоотримана свобода.
«Для мене свобода — це велике слово. Це повітря, яким я дихаю. Це рідні, які біля мене. Це те яблуко, яке я з’їв вперше, коли вийшов з полону, — цей смак був моєї свободи, волі. Це небо, яке наді мною. Це мій жовто-блакитний стяг. Це все, що мене оточує».
Мама, яка дочекалась, і що значить свобода для колишнього в’язня
«Потрібно боротися, потрібно стукати в усі двері — все одно, коли стукаєш, тобі відкривають, — і не втрачати ніколи надії. Знаєте, завжди кажуть, що надія рятує. Надійтеся, добивайтеся, ходіть і моліться за своїх дітей, чоловіків, батьків, тому що ми — жінки, дружини чи мама — у нас велика сила є, яка допомагає їм вижити», — каже Марія Іванівна.
