Досвід, який не зіграти: виконавець головної ролі у «Памфірі» Олександр Яцентюк про зйомки фільму та акторське життя

Про власний досвід, який знадобився для ролі, деталі у повнометражному кіно та режисера, який «контролював» погоду (у всіх сенсах).

Сьогодні, 23 березня, в Україні стартував показ стрічки «Памфір» режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука. Саме цей фільм отримав шестихвилинні оплески на Каннському кінофестивалі, а згодом почав завойовувати увагу українського глядача на допрем’єрних показах. 

Бюджет картини склав 39,8 мільйона гривень. А загалом робота тривала понад чотири роки. Зйомки відбувалися на Прикарпатті та Буковині.

«Памфір» – це історія про «компроміси із совістю» та релігію, батьківське виховання та дух незламности. Сюжет розповідає про заробітчанина, який повертається додому в рідне село напередодні Маланки. Його син потрапляє в халепу, тож головний герой змушений знову зайнятися контрабандою – переносити товар через румунський кордон.

Шпальта поспілкувалася з актором головної ролі Олександром Яцентюком про внутрішнє резонування з роллю, документальність у повному кадрі та віру режисера, яка «заряджала».

«Акторство – енергія, яка сиділа всередині мене»

Олександр каже, що потяг до акторства відчував ще змалку, але сталися життєві обставини, які повернули його долю в інший напрямок. 

«Акторство – енергія, яка сиділа всередині мене. У дитинстві я смішив свого діда, показував якісь сценки… Вся родина казала йти в артисти. Але у свої дев’ять я втратив батька, тому нас із сестричкою ростила мама. Хоч вона і старалася нас забезпечити, з юних років я почав їздити заробляти гроші».

В один момент творча енергія набрала свого піку, й Олександр вийшов на сцену одного із шоу в Україні – «Україна сльозам не вірить». І з цього все почалося.

«Так, у 28 років я кардинально змінив своє життя – пішов у світ творчости. Я відчув, що це воно, те незнане, що я шукав у своєму житті. Так і розчинився там. І жодного дня не можу прожити, не думаючи про кіно». 

Про що «Памфір»

«Там є певний дух незламности та свободи. Скільки б я не переглядав стрічку – завжди знаходжу щось нове. Це такий маленький лабіринт – там є закладені коди, які потрібно розшифровувати. Дуже багато моїх друзів каже що підуть повторно», – розповідає актор.

На його думку, під час війни фільм набуває нових сенсів та дає зрозуміти, що ми за нація. 

«“Памфір” збадьорює та дає зрозуміти, яка ми нація, чому ми такі незламні, чому об’єдналися в такий складний період і тримаємося купи.

Фільм показує зв’язок із предками, які говорять із нами з давніх-давен. Вони теж боролися, але тільки зараз у нас з’явився шанс довести цю справу до кінця та вилізти з-під російської хмари».

Водночас кожен глядач зчитує роботу по-своєму, і в цьому є поле для дискусій. 

«У цьому й полягає творчість: ти не виходиш порожній, у тебе є поле для роздумів, аналізу, ти приміряєш сюжет на своє життя», – розмірковує актор.

Про резонування з роллю

На погляд актора, кастинг має найбільше значення для майбутнього успіху стрічки. Адже режисер і автор сценарію знаходять людей, найближчих до задуму. 

Власне Олександр потрапив на головну роль випадково. Його з режисером заочно познайомила кастинг-продюсерка Алла Самойленко. 

«Я писав проби на один із проєктів дипломних робіт — до речі, студентки з Чернівців. Алла показала ці проби Дімі – це було випадково. Він мене запросив, щоб поговорити. Спочатку давав маленькі завдання, потім усе складніші. Наприклад, набрати вагу. Але було таке відчуття, що потрібно зробити більше, щоб тебе затвердили. Це тримало на адреналіні, в русі, тому що можеш усе втратити».

Але втратити було неможливо – частина сценарію перегукувалася з життям Олександра, як-от історія із сином та заробітками.

«Коли мій син був удома, я їздив у Португалію на заробітки. Тому розумію, як це – бути довго без рідних, сумувати; що таке повертатися та як обіймати. Наприклад, у нас із сином дуже дружні стосунки, ми спілкуємося про все. Цей досвід теж став у пригоді у якомусь сенсі, тому що такі речі, напевно, не зіграєш».

Крім досвіду міграції та заробітчанства, актору було легше вивчати діалект, бо він сам родом зі Жвирки Львівської области. Це селище за кільканадцять кілометрів від Польщі. 

«Я був за 15 кілометрів від Польщі, де кажуть: “Шо ти ші шмієш”. Виходить “ш” потрібно було замінити на “с”, як в Івано-Франківську. Російськомовним акторам було важче сприймати. Але тут головне – відчути мелодику. І коли ти в спілкуванні з людьми й бачиш, як вони радіють, як вони плачуть, як сваряться; коли ти дуже уважний – це “приклеюється”».

Сенс Маланки у фільмі

Маланка у фільмі – це наскрізна тема, катарсис центру подій. Таким чином вибудуваний сценарій, щоб підвести до кінця історії. 

У межах підготовки Олександр їздив на святкування: вивчав це дійство у Красноїльську та Белелуї (село в Івано-Франківській області – авт.). 

«Для мене це ніч беззаконня. Я був під дуже сильним враженням, бо ніколи не знав про таке святкування в Україні, де голі одягають костюми та розмахують булавами по асфальту», – так описує актор Маланку у Красноїльську.

До того він був на святкуванні у Белелуї – вона була іншою та називається «боранка». 

«Там сходяться три кути, які борються між собою. На це дійство приходять глядачі, які вболівають кожен за свій кут. Звідти я взяв теж щось для своєї ролі – бачив жвавість та звірину енергію. Я думаю, що навіть фільм буде у якомусь сенсі спонукати людей поїхати та подивитися на Маланку».

Документальність як запорука успіху

У межах підготовки актори жили в будинках своїх персонажів. Це дозволило максимально влитися в роль без натяку на фальшивість.

«Коли ми жили троє в будинку – я, Назар та Соломія, – то готували одне одному їжу. Перший день було дивно, другий – окей, на третій починаєш звикати, на четвертий – ніби нічого не помічаєш, але момент звички відійшов. І важливо досягнути цієї документальности й перенести її в художню форму – це і є запорука успіху. Коли ти непомітно вливаєшся, а тебе збоку просто знімає камера», – ділиться актор.

До того ж кожен кадр відшліфував режисер, додає Олександр. 

«Це повнокадрова історія, тобто, десь трохи фокус не покрутив чи десь голову не повернув, де потрібно повернути. І коли ти занурений у свого персонажа, це полегшує завдання. Це не вийти завтра і зіграти щось без підготовки. Я не зовсім у таке вірю – це видно з якости». 

Віра режисера «контролювала» погоду

Олександр переконаний, що на успіх «Памфіра» безпосередньо вплинула праця режисера, який не тільки був уважний до деталей, а й заряджав акторів на результат. Він побудував правила та керував процесом, де актори були учасниками гри, каже Яцентюк.

«Знаєте, є такий жарт, що завдання режисера в тому, щоб підвести актора до того моменту, де він має вважати, що сам це придумав. Тому я думаю, це той випадок. Дмитро знає, як це робити. У нього є практика та дуже багато знань, він розуміє різні підходи в кіно. До кожного актора він знайшов ключик».

Під час зйомок часто підводила погода – то десь снігу не вистачало, то починалася злива. Це ставило під загрозу весь знімальний день, пригадує Олександр. Але тут рятувала віра.

«Ми знімали, як копали криницю в Карпатах, для чого спеціально замовляли техніку та поливали все водою. Уся група ходила та чвакала по багнюці. У якийсь момент Діма каже, що треба більше води, щоби все було, як масло. Тоді почалася злива, і весь знімальний день опинився під загрозою. Всі розуміли, що потрібно збиратися, – а Діма далі в процесі. Через 40 хвилин дощ припинився – знімаємо далі. І я згадую, як він вірив, що це відбудеться сьогодні. І це заряджає — ця віра, яка “контролює” погоду», – усміхається актор.

Ця ж віра тримала і тоді, коли почався ковід і потрібно було підлаштовувати зйомки під зони певної місцевости.

«Усе було під загрозою, бо ми розуміли, що ходили на балансі між “помаранчевою” та “червоною” зонами. Ми щоразу робили ці тести… Але я б хотів сказати, що ця складність трансформувалася в якийсь адреналін. Наприклад, потрібно було бігати цілий день із ящиками – я не знаю, скільки там було дублів. Так само сцени бійки, яку ми почали готувати ще в червні на Оболоні. Ми спочатку зробили малюнок, а потім, уже безпосередньо на майданчику, за чотири дні до зйомок влаштовували репетиції», – пригадує Олександр.

Про розвиток повоєнного кіно в Україні та російську пропаганду

У «Памфірі» відчувається відгомін війни, яка почалася 2014 року. Наприклад, там ідеться про персонажа батька, якого вбили «сепари». 

«У найближчі 5 років нас чекає дуже багато фільмів про війну. Питання в тому, як вони будуть зроблені та чи будуть тиснути на сльозу. Я думаю, що після нашої перемоги також буде інший погляд на ці фільми. Наприклад, людина, яка подивиться “Памфіра” після війни, – побачить щось інше. Це дуже багатогранна картина, і я зараз кажу з погляду оцінки мене як глядача стосовно режисера».

Торік, упродовж восьми місяців, Олександр не мав узагалі пропозицій зніматися у фільмах. Але для цього не було й часу – всі зайнялися волонтерством. Водночас з успіхом «Памфіра» з’явилася можливість доносити меседжі для іноземної авдиторії.

«Я був на кінофестивалях в Іспанії та Каїрі (Єгипет) під час повномасштабного вторгнення, де міг висловитися до іноземної авдиторії. Мовляв, знімайте рожеві окуляри й зрозумійте, що ці апетити ніколи не закінчаться. І якщо в Іспанії розуміли, їм це резонувало, то в Єгипті не так – там багато російської пропаганди, яку добре фінансують і з якої мають добру вигоду. Наприклад, у Каїрі в мене був подвійний перекладач – на англійську та арабську. Коли я сказав, що росія – терорист, місцевий ведучий фестивалю не переклав цього».

На думку актора, в українських режисерів з’явився доступ до глядача, якого не було раніше. І зараз будуть наголошувати саме на таких людях, що вони талановиті й можуть робити таке кіно, як «Памфір», переконаний Олександр. 

«Це гідна робота, яку оцінили вже під час війни. Вона привернула велику увагу людей, які такі: “Ого, ніфіга собі!”. Коли я бачу таке здивування у людей під час перегляду, то розумію: щось таки встиг зробити в цьому житті».

Фото Ігоря Константинюка