0
Доктор медичних наук і викладач кафедри акушерства й гінекології навчає та лікує військовослужбовців на передовій.
Андрій Бербець — викладач кафедри акушерства та гінекології Буковинського державного медичного університету. Від початку повномасштабної війни з росією він став військовим, і нині служить у 30-ій окремій механізованій бригаді імені Костянтина Острозького.
До відрядження на Схід надавав медичну допомогу в одному з медичних пунктів Яворівського полігону та викладав тактичну медицину військовикам. А тепер служить у бойовій бригаді, яка дислокується на східному напрямку.
Нині Андрій перебуває у короткотривалій відпустці у Чернівцях і після її завершення має повернутися на службу до своєї військової частини.
Про те, чому науковець, який має право на відстрочку, пішов служити в ЗСУ, лікування поранених за протоколом, яким послуговуються армії НАТО, а також про службу в бойовій бригаді військовий медик розповів Шпальті.
Чому не використав право на відстрочку
– Вторгнення порушило всі наші плани. Саме у четвер, 24 лютого, ми разом із колегами планували розпочати дуже цікавий цикл з удосконалення лікарів на базі симуляційного центру БДМУ. Він був присвячений невідкладним станам в акушерстві та гінекології. Незадовго до цих подій я захистив докторську дисертацію, тож мав (і маю) багато цікавих задумів, повʼязаних зі своєю цивільною лікарською спеціальністю.
Та вже 28 лютого Андрій прийшов зібраним у військкомат, звідки його відправили для подальшого виконання завдань. На той момент він не мав військового досвіду та звання.
– Пам’ятаю свій емоційний стан у перші дні після початку повномасштабного вторгнення. Скажу відверто: він був жахливим. Усі думки крутилися навколо подій на фронті та в тих містах України, що потрапили під нищівні удари росіян. Зрозумів для себе одну страшну річ: стаю небезпечним для пацієнтів, адже можу проґавити щось серйозне. Наприклад, медичне ускладнення у майбутньої матері. А відповідальність у моїй професії, зокрема в акушерстві, занадто велика, бо це відповідальність одразу за два життя, а інколи й за три. Довелося, що називається, «виходити з зони комфорту» і робити те, що роблю нині. Нестандартні часи вимагають нестандартних рішень.
– Але справа не тільки і не стільки в цьому, адже будь-який досвідчений лікар уміє абстрагуватися від подібних речей. Проте від війни не абстрагуєшся. Особливо якщо це війна на знищення українців як нації. В країні відбувалися (і відбуваються) такі події, що залишатися осторонь просто неможливо. Принаймні, для мене.
Там, куди приходять росіяни, одразу з’являються могили, розстріляні люди, батьки, діти. І це ж у нас в Україні… Не хотілося побачити подібне у Чернівцях. Хоча наше місто географічно розташоване далеко від росії, але ви бачили, наскільки амбітні були плани нападу у росіян. Крім того, в нас поблизу є Придністров’я. Останньою краплею стало те, що окупанти били по лікувальних закладах у Харкові, Києві. Уявляєте? Пологові будинки, перинатальні центри, дитячі лікарні українських міст стали об’єктами прицільних обстрілів! Тож стало зрозуміло: або ми будемо опиратися, або нас знищать.
Заради кого все це
– Звісно, заради тих, кого люблю найбільше. Важливо, що вони правильно зрозуміли моє рішення. Мама, дружина, діти мене підтримали, наскільки це було можливо в тій ситуації. Звісно, я намагаюся за будь-якої нагоди вийти на зв’язок і повідомити рідним, що зі мною все гаразд, аби не хвилювалися.
Хоча нині Андрій дуже потрібний своєму старшому синові, який навчається на 4 курсі медичного університету.
– Зараз у нього клінічні дисципліни, вивчення медицини безпосередньо біля ліжка хворого. Було б добре, щоб я його підтримував, допомагав, направляв як батько, викладач, лікар із досвідом. Йому це було б корисно. На жаль, у щоденному режимі цього не можу робити. А для мене це теж дуже важливо.
– Щодо молодшого сина – він школяр, підліток. Думаю, не треба пояснювати, наскільки важлива роль батька в цьому віці.
У родині Бербеців на війні служить також племінник Андрія.
– Він рядовий військовий, боєць Чернівецької ТрО. Вісім місяців він зі своїм підрозділом перебували в зоні бойових дій. Часто «на нулі», інколи навіть «за нулем». Він пройшов стільки випробувань, що складно уявити.
Служба в навчальному центрі
Із чернівецького військкомату Андрій Бербець потрапив на службу в навчальний центр на Яворівському полігоні й перші кілька місяців надавав медичну допомогу на медпункті одного з тамтешніх численних військових містечок. Здебільшого це були військовослужбовці, призвані за мобілізацією.
– Медичну допомогу доводилося надавати під час різних станів, починаючи з ГРВІ й закінчуючи судомними нападами та навіть серйозними травмами, – розповідає військовий медик.
Андрій пройшов спеціалізовані курси з тактичної медицини та долучився до складу інструкторської групи Всеукраїнської ради реанімації.
Фото надав А. Бербець
– Особливість нашої роботи полягає в тому, що ми викладаємо тактичну медицину чітко відповідно до протоколу Tactical Combat Casualty Care (TCCC), який прийняли на озброєння в арміях США та інших країн НАТО. Це значно підвищує шанси пораненого не тільки на те, щоб вижити, але і щоб зберегти здоровʼя і навіть надалі повернутися в стрій. Насамперед готуємо військових медиків. Але також багато уваги приділяємо навчанню інших військовослужбовців, адже вони найімовірніше першими опиняться біля пораненого побратима.
За чотири місяці служби інструктором із тактичної медицини Андрій особисто навчив еквівалентну батальйону кількість військовослужбовців ЗСУ.
– Батальйон – це, можна вважати, порівняно небагато. Інші наші інструктори навчили набагато більше, адже працюють на цій ниві довше. До речі, росіяни цим нехтують. Вони своїх військовослужбовців протоколу TCCC не навчають. Тож, якщо поблизу не буде медика, їхній поранений має великі шанси загинути. Тоді як для ЗСУ важливий кожен військовослужбовець. Забігаючи наперед, скажу, що навіть у бойовій бригаді я вчив військовослужбовців навичок само- та взаємодопомоги за стандартами НАТО. Звісно, дуже багато залежить від характеру поранення. Але після проходження подібного навчання в українського військовослужбовця значно зростають шанси на те, щоб не тільки вижити, але і щоб зберегти здоров’я.
Служба в бойовій бригаді
У жовтні буковинця відрядили в 30-ту окрему механізовану бригаду імені Костянтина Острозького.
– Бригада стояла під Бахмутом, а медичний пункт нашого батальйону базувався орієнтовно за 2-3 кілометри безпосередньо від «нуля». Працювали під цілодобовими обстрілами. Коли евакуаційних екіпажів не вистачало, доводилося виїжджати на місце передачі за пораненими. Звісно, ця ситуація – вкрай стресова. Знадобився досвід служби інструктором із тактичної медицини, адже алгоритм надання допомоги був знайомим. Власне, наше завдання як батальйонних медиків і полягало в тому, щоб якомога швидше виконати всі передбачені алгоритмом дії та в максимально короткі терміни переправити поранених далі, до медичної роти.
– Тактика росіян не змінилася з часів Другої світової війни. Вони витрачають снаряди, не рахуючи їх. Допоки повністю, до фундаментів будинків, не зруйнують населений пункт – не заспокоюються.
Згодом бойову бригаду, де служить Андрій, відвели з позицій, відтак роль медика з Чернівців дещо змінилася. Відтепер він лікував здебільшого військових із соматичними захворюваннями, гострими та хронічними станами тощо.
Фото надав А. Бербець
– Найчастіші випадки у військових — це переохолодження, захворювання дихальних шляхів, бронхіти, пневмонії тощо. Багато випадків гіпертензії, захворювань серця, нирок, органів шлунково-кишкового тракту, сполучної тканини. Думаю, не треба пояснювати, що із запаленням легень людина небоєздатна. На жаль, багато мобілізованих несуть із собою до армії цілий «букет» хронічних захворювань різного ступеня тяжкости.
На батальйонному медпункті лікарі також надавали медичну допомогу населенню деокупованих територій. Адже доступу до сімейної медицини там немає. Крім того, часто немає взагалі ніякого звʼязку. Тож місцеві звертаються до військових.
«Відчуваємо за спинами надійний тил»
Батальйонні медики здебільшого працюють у непристосованих приміщеннях. Іноді це звичайні сільські хати. Проте лікарі мають запаси медикаментів та витратних матеріалів. Значною мірою – завдяки волонтерам.
– Війна – це постійний дефіцит: людських ресурсів, медичних засобів, зброї, техніки, коштів, часу – всього. Щодо медичного забезпечення, дуже виручають волонтери, з якими співпрацюємо. За це їм величезна подяка.
Благодійники допомагають військовим із медикаментами, транспортними засобами тощо.
– Ми відчуваємо, що не є ізольовані, що маємо за спинами надійний тил. Це стосується не тільки чернівчан. Наш начмед зі Львова активно залучає благодійників до допомоги нашому підрозділу. Бригада, в якій служимо, — зі Звягеля, що на Житомирщині. Звідти теж відчуваємо постійну підтримку. І ця підтримка з тилу, якщо відверто, дуже мотивує. Навіть коли передають просто коробку смаколиків – це приємно.
«Найефективніша армія – армія добропорядних громадян»
Андрій Бербець служить в армії вже близько року. Одначе, як і більшість громадян, які нині у лавах ЗСУ, за складом мислення вважає себе цивільним.
– Ще батьки-засновники Сполучених Штатів Америки вважали, що найбільш ефективна армія – це «армія добропорядних громадян», яких відірвали від сімей, бізнесу, улюбленого заняття, і вони — через ці непереборні обставини — змушені стати тими, ким вони насправді не є. Значною мірою це стосується теперішніх Збройних сил України. Так, без основи – кадрових військовослужбовців, досвідчених офіцерів – не обійтися. Але ми – колишні цивільні люди у військовій формі – робимо все для того, аби якомога швидше повернути країну до нормального, мирного життя.
Андрій каже, що мотивація у цих людей дуже проста.
– Подивіться, як воюють росіяни. Вони воюють проти мирного населення, влаштовуючи терор. Пригадайте нещодавній випадок у Дніпрі. Раніше були Кременчук, Вінниця, Київ, Харків, Миколаїв, Херсон… Наші вороги постійно обстрілюють мирні міста. Тому приходить розуміння: якщо ми їх не зупинимо і не викинемо геть за кордони України, нам усім доведеться постійно жити в умовах терору. Вони не заспокояться і не відступлять.
– У цій війні росіяни зайшли занадто далеко, тож вони панічно бояться навіть думки про поразку. Водночас поміркуємо: що вони вкладають у слово «перемога»? Для них перемога — це вбити всіх, хто опирається, залякати тих, хто залишився, і знищити докази.
– У них є вислів: «пабєдітєлєй нє судят». Вони вважають, що світ зможе забути всі їхні злочини, якщо їм вдасться знищити докази і свідків. Так вони роблять, наприклад, у Маріуполі, де зі зруйнованих будівель вивезли будівельне сміття разом із загиблими, а самі будівлі рівняють із землею. Таке не можна ні забувати, ні пробачати.
«Хочеться повернутися до звичного життя»
Експерти прогнозують, що швидкого закінчення війни проти росії не буде і треба готуватися до тривалого конфлікту. Втім, Андрій сподівається, що невдовзі настане той момент, коли українське командування та ЗСУ створять такі умови, що російські війська змушені будуть відступити з українських територій, зокрема і з Криму.
– Всі кажуть, що треба налаштовуватися на тривалий конфлікт, який триватиме декілька років. Це раціональний погляд, але завжди жевріє надія на диво. У нашому національному гімні є слова: «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці». Що це означає? Спостерігаючи за перебігом війни, іноді бачимо, що лінія фронту завмирає на декілька місяців, а потім росіяни різко звідти йдуть. Вони це роблять не тому, що їм так хочеться, а тому, що ЗСУ ставлять їх у безвихідь. Приклади: Київщина, Харківщина, Херсонщина.
Андрій зізнається, що до початку повномасштабного наступу у його житті все було гаразд: як лікар він мав достатньо пацієнтів, займався науковою та викладацькою діяльністю. Вклав багато часу та зусиль і незадовго до вторгнення росії захистив докторську дисертацію. Надалі має плани здобути вчене звання професора. Тож мріє повернутися до того, чим займався раніше.
– Проте росіяни змусили мене, і не тільки мене, зробити перерву у моєму професійному розвитку та особистому житті. Це дуже заважає. Якщо відверто, це просто бісить! Хотілося б якомога швидше закрити ці питання і повернутися до звичного життя. Буду робити все, що від мене залежить, задля перемоги України, – ділиться Андрій Бербець.
Фото Ігоря Константинюка
