0
Працівники ресторану «Ультра Family» зі Слов’янська, який зараз перебуває під російськими обстрілами, через війну переїхали до Чернівців. Разом із родинами вони знайшли тут прихисток та відкрили кафе на вулиці Кобилянської. Назвали його на честь шеф-кухарки з Чернівців — Ультра Бабуся.
Сімейний ресторан «Ультра Family» працює у Слов’янську з 2006 року. Він розростався повільно: 2010-го там почали робити суші, а 2017-го — вивчили молекулярну кухню.
2014 року через війну ресторан закрився на деякий час, але все обійшлося. Поступово заклад відновив роботу та оновився, став успішнішим, ніж будь-коли. Аж до 24 лютого 2022 року. Місто почали обстрілювати майже одразу, тому працівникам ресторану довелося виїхати у Чернівці. Тут через декілька місяців власниці закладу Поліні Семенець вдалося заново відкрити кафе на вулиці Кобилянської та присвятити його назву головній шеф-кухарці закладу, яка сама родом із Чернівців. Так ресторан почав називатися «Ультра Бабуся».
Шпальта поговорила з власницею закладу Поліною Семенець та артдиректоркою Ольгою Горгуленко про складність відкриття бізнесу під час війни, переїзд зі Слов’янська та життя у Чернівцях.
Ольга:
Слов’янськ — це стратегічне місце. Ми розуміли, що треба виїжджати, і закрилися, тільки-но почалися бойові дії. Працювати під час сирен було неможливо — там вони не так лунають, як тут. Вони вмикалися і гуділи до самого кінця тривоги. Це було страшно, ми не знали, звідки і що летить. Вирішили не ризикувати ні своїм, ні життям персоналу.
Фото Ольги Горгуленко
Поліна:
Зараз усе інакше, не так, як 2014 року. Стільки авіаударів щодня! Ми бачили, що росіяни зробили з таким великим містом, як Маріуполь. Слов’янськ потерпає щодня, і наш заклад теж зачепило. Поки він не повністю зруйнований, але пошкоджений.
Фото надано Поліною Семенець
Про переїзд у Чернівці та відкриття бізнесу під час війни
Ольга:
Спершу до Чернівців виїхала Ірина Михайлівна — головна технологиня ресторану, яка має тут родину. А за нею потягнулися до Чернівців і всі ми. Більше не мали куди.
Я їхала, бо знала, що тут мої, що ми не залишимося без роботи. І ми вже тоді, на початку весни, говорили про те, що у разі чого відкриємо заклад.
Працівники переїхали сюди з родинами, з дітьми. Я перебралася з мамою, бабусею, кішкою. Живемо поки в садочку, далі будемо бачити. Це важко — жити з багатьма людьми в одному приміщенні, але ми всі разом, підтримуємо одне одного. Ми тут усі зв’язані між собою, серед працівників — наші родичі, друзі. Деякі з нас пішли на фронт.
Так сталося, що тут (у приміщенні колишнього кафе «Cotte») було вільне місце, і ми вирішили відкритися.
Ресторан у Слов’янську ми максимально розібрали, вивезли звідти, що могли. Було складно забирати обладнання, бо не було кому збирати, пакувати. Знайти людей, які візьмуть за це відповідальність під час війни, було важко. А втім, зараз закуповувати обладнання чи брати в оренду зовсім нереально.
Про ребрендинг та шеф-кухарку з Чернівців
Ольга:
Ми думали назвати кафе так, щоб нагадувало дім. Щось тепле і затишне. Ребрендинг із бабусею ми зробили саме для Чернівців: вирішили зробити обличчям закладу Ірину Михайлівну, бо вона цього заслуговує: велика частина меню — це її ідеї.
Ірина Михайлівна працює шеф-кухаркою в кафе «Ультра» з 2006 року. Її історію розповідають на титульній сторінці меню в Чернівцях та переповідають усім відвідувачам закладу.
Пані Ірина народилася в Чернівцях, вивчилася на кухарку та поїхала у Слов’янськ. Там вона вийшла заміж та оселилася, очоливши колектив кухарів в Ультра Family. Вона вигравала багато нагород та їздила за кордон на навчання. Незадовго до початку повномасштабної війни жінка поїхала у Чернівці до родичів, а після 24 лютого вирішила залишитись тут через небезпеку. До неї переїхала половина колективу ресторану.
Про місто та відкриття бізнесу у часи війни
Поліна
Я особисто закохалася у Чернівці, вони відрізняються від Слов’янська. Тут поєднані різні культури, тут зовсім інші люди. Коли чернівчани слухають нашу історію, то співчувають нам, можуть і про себе розповісти. У моєму місті люди більш закриті, самі по собі.
Ольга:
Люди потроху дізнаються про нас: вони приходять, а ми розповідаємо їм свою історію, представляємо страви, знайомимося. Згодом, коли нас знатиме більше людей, можна буде говорити про вигідність оренди на Кобилянської. А поки витрати, звісно, не відбиваються. Це нормально, коли відкриваєш заклад.
Поліна:
Тут, у Чернівцях, на Кобилянської, сприятливе середовище для бізнесу. Сюди люди приходять відпочивати, це пасує нашому кафе.
Конкуренція тут лише стимулює нас до розвитку. Коли її немає, відбувається затишшя, і здається, що нічого більше не потрібно робити, щоб розвиватися. Але це не так. Ми вигадуємо щось нове: страви, акції, намагаємося бути різними.
До осени плануємо закінчити ремонт всередині кафе та прийматимемо гостей там. Усе робимо самі, ніякої фінансової допомоги від держави чи міста ми не отримали. У нашу команду взяли декількох переселенців із Харкова, зараз проходять практику декілька чернівчан.
Звісно, відкривати бізнес під час війни страшно. Бояться зараз усі, вся країна в такому стані. Але нам потрібно жити, рухатися. Якщо будемо сидіти на місці і чекати, що щось зійде з небес, — нічого не станеться.
Про повернення у Слов’янськ
Це питання залишається відкритим. Ми пам’ятаємо свій дім, яким він був раніше. Але зараз того, що було, немає. Місто вже достатньо зруйноване. Люди постраждали і фізично, і морально. Чи буде у Слов’янську так, як раніше — ніхто не знає. Зараз наш дім тут, у Чернівцях.
Поліна Семенець
Окрім цього, нині морально важко, бо ми хвилюємося за рідних та співробітників, які залишилися у Слов’янську. Є люди поважного віку, яких не можемо вивезти, навіть силою. Вони настільки прикипіли до домівок, що не розуміють, чому треба їхати. Кажуть, що краще помруть у власному домі, ніж поїдуть у чуже місце. Це заважає нам швидше рухатися, щось вирішувати .
До того ж багато друзів та працівників залишилися, щоб боронити місто. Хлопці — як військові, дівчата — працюють медикинями. Щоразу страшно, коли вони не беруть слухавку.
Слов’янськ перебуває під прицілом російських ракетних ударів ще з кінця лютого цього року. У квітні влада міста закликала всіх жителів евакуюватися, адже жити там стало небезпечно.Через місяць російські окупанти завдали удар по місту ракетою «Іскандер». Зруйнували сім багатоповерхівок та школу. Внаслідок цього загинуло троє людей.
2 серпня Кабмін розпочав обов’язкову евакуацію з Донецької области — її мають провести до початку холодів. Нині, за інформацією Слов’янської міської військової адміністрації, у місті живе близько 20 тисяч людей, 4 тисячі з них — діти.
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
