0
14 лютого закохані по всьому світу відзначають День святого Валентина. Ми знайшли пару, яка закохалася одне в одного з першого погляду і живе разом уже 10 років. Поговорили про магію любови, ревнощі на сцені та пошуки натхнення.
До Дня святого Валентина «Шпальта» поговорила про силу кохання з акторами Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської Олексієм і Люсьєною Надкерничними. Митці познайомилися і закохалися з першого погляду у Харкові, де здобували акторську професію. Цьогоріч пара відзначатиме 10-ту річницю спільного життя. За цей час Чернівці стали для них рідним містом, а для театральних шанувальників Олексій і Люсьєна – вже давно одні з улюблених акторів.
Як пригадуєте час, коли познайомилися?
Олексій: Я ніколи не думав, що моя дружина буде акторкою, та ще й з того ж театру. Не розумів тих людей, які разом працюють. Як це — разом жити, разом працювати? Це ж можна набриднути одне одному. Тим паче, що актори — досить імпульсивні люди. Ми навчалися у Харкові. Я на заочному відділенні, вона — на стаціонарі. Перед написанням дипломної роботи наш майстер дав нам зразок. Каже: «Подивіться. Це ідеальна робота. Вам треба написати теж майстерно». Авторкою цієї роботи була Люсьєна. Тож спершу я познайомився з нею заочно. А потім ми зустрілися! Люсьєна – харків’янка. А я родом з Одеси, де навчався в театрально-художньому училищі, працював у театрах. Мав захистити диплом і поїхати з Харкова назавжди. Й от перед від’їздом ми зустрілися, за декілька днів до мого Дня народження. І все!
Я ніколи не вірив у кохання з першого погляду. Такі стереотипи миттєво тануть на очах, коли це відбувається. Ми були на вечірці в арткафе. Всю ніч просиділи, дивлячись одне на одного. У нас не було букетно-цукеркового періоду взагалі. Два тижні — і ми вже разом жили. Це була магія.
Люсьєна: Я пізніше зрозуміла, що це кохання з першого погляду. Але був великий магнетизм, ніби пролетіла якась стріла. Після вечірки ми пішли ще грати на гітарі, співати. Коли Олексій співав, ми просто дивилися одне на одного і не могли відвести очей. Коли прощалися, я сідала в таксі, Олексій мене провів і теж дуже особливо подивився. Цей вечір запам’ятався саме поглядом і голосом, яким він просто полонив моє серце. Навіть коли танцювали повільний танець, погляд говорив сам за себе. Ці почуття можна порівняти з польотом. Після нашої зустрічі Олексій був уже постійно в моїх думках. Далі нам було навіть складно дихати одне без одного.
Як зберегти особисту романтику?
Олексій: Це прості речі. Треба слухати одне одного і поважати. Якщо буде повага, то буде все. І ще скажу, що чоловік повинен бути більш поступливим. А якщо виникає суперечка, варто закрити її поцілунком. Закоханість треба берегти і пронести від першого погляду до останнього. Бути щодня закоханим у ту людину, яку ти покохав, – це щастя.
Люсьєна: Треба хотіти знаходити і створювати приємні моменти. Обійняти, зробити сюрприз. Наприклад, нещодавно Олексій запросив мене на побачення. Такі речі дуже важливі. Сім’я і кохання – це велика робота двох.
Ви разом і вдома, і на роботі. Як ви не втомлюєтеся одне від одного?
О: Нам завжди цікаво разом. Із Люсьєною мені дуже зручно працювати. У нас є вистави, де ми граємо закоханих. Наприклад, «Шельменко-Денщик». Вона вміє майстерно комунікувати з іншими. Я трохи замкнутий, мені непросто знайомитися з людьми, в компаніях важко притираюся. Вона ж, навпаки, мене доповнює. І до зустрічі з Люсьєною мені цього дуже бракувало. Вона — та половина, яка в мені була відсутня. Й у своїй професії я багато завдячую Люсьєні. Ми доповнюємо, підтримуємо одне одного і разом ростемо. Такого критика, як ми одне для одного, більше немає. Люсьєна – моє натхнення і муза.
Л: Так, ми доповнюємо одне одного і нам завжди цікаво разом. Мені подобається бачити Олексія на сцені, відкривати для себе його нові сторони, риси. Це теж романтика — починаєш закохуватися з іншого боку. Це ще більше надихає. І працюється разом дуже гарно. Олексій дуже легкий у роботі. Він мені імпонує по життю, тож і в роботі ми теж сходимося.
Чи виникають ревнощі, коли граєте романтичні ролі з іншими партнерами?
О: Виникають, але ми домовляємося. У мене є вистави, де інколи й цілуємося на сцені. Тут уже нічого не поробиш. Ти або актор професійного рівня, або ні. Сцена — то святе, головне, щоб це не переносити в життя.
Л: Знаєте, я в цьому плані антижінка. Навпаки, коли бачу, що десь не дограють, кажу про це. Якщо треба грати кохання, то треба його зіграти майстерно!
Через пандемію театр тривалий час не приймав глядачів у залі. Онлайн ніколи ж не замінить звичайного формату вистав. Яким для вас був час без глядача?
О: Дуже важко. Театр і актори не можуть без глядачів. Ми почувалися важко психологічно весь той час. Ми працювали, відбувалися репетиції з дотриманням норм карантину. А повернулися до глядачів із прем’єрою вистави «Тітонька на мільйон». Які ж ми були раді! Майже сльози були на очах. Глядачі також скучили за нами.
Л: Справді, це було дуже важко. Наче нам відірвали якусь частину сенсу життя. І коли повернулися, то ще з більшим натхненням працювали. Ми просто фанати своєї справи й дуже вдячні глядачам, що вони приходять на наші вистави. Коли відчуваєш цю велику енергію із залу, хочеш зіграти все, що тільки можеш. Цей обмін дуже важливий.
Які ваші улюблені ролі?
О: Як актор, якому давали багато ліричних, романтичних ролей, я хотів зіграти інших героїв. Уперше це відбулося у виставі «Земля». Я грав Саву — негативного персонажа. Після цієї вистави потягло на такі ролі, де можна зіграти характери, від яких у реальному житті у тебе нічого немає. Такі ролі важче грати, але значно цікавіше. Це — супротив себе. А професійний актор повинен уміти грати все.
Л: Завжди намагаюся максимально вкласти себе у ту чи іншу роль. Тож по-різному всі люблю. А особливо подобається Люда із вистави «Зрадь мене». Хотілося такої драматичної ролі. Подобаються й комічні, характерні. Як Ярися із «Кохання у стилі бароко».
Які ролі хочете зіграти?
О: Дуже люблю «Короля Ліра», а найулюбленіший персонаж там блазень. Це дуже цікава роль. Не королі правлять світом, а блазні. Було б цікаво таку роль зіграти.
Л: Я працелюбна, тож буду грати різні ролі. Найголовніше — аби був режисер, із яким буде контакт. Тоді будь-яка гра — насолода. Насправді дуже цікаво, коли тобі дають роль, яка видається дивною чи не зовсім твоєю. Але коли починаєш приміряти, грати – вже стає моїм. Не полишаю думки, що, може, колись зіграю Джульєтту (сміється, – авт.).
Які ваші місця сили? Де перезавантажуєтеся?
О: Найперше – це дім. Перезавантажуватися люблю вночі на вул. Кобилянської. Є там якась особлива магія. Моє улюблене місце – біля собору (Катедральний собор Святого Духа, — ред.). Вночі там дуже особлива атмосфера. Коли тиша, і ти чуєш місто, а воно — тебе. Дуже люблю стару музику, стару атмосферу, захоплююся фото Чернівців; тим часом, коли їздили карети, а люди ходили вишукано одягнуті. А на Кобилянської виходили на гарне слово, на променад.
Театр – творчо-духовний храм із великою енергетикою. Те, що відбувається у залі, ті емоції, які відчувають люди, все це залишається тут. Енергетика на сцені також потужна. Мене тягне не до будівлі, а до сцени. Тут відбувається багато дивних речей. Сцена лікує людей.
Л: Місця сили для мене пов’язані з водою. У Чернівцях такої особливої місцини для себе не знайшла. Захоплює і надихає театр, подобається нічна вул. Кобилянської. Люблю, коли у місті тиша і спокій. Якщо говорити у ширшому розумінні, то наша сила – це наш син.
Фото з особистого архіву Надкерничних
Ви дуже тепло розповідаєте про Чернівці. Як виникла любов до міста?
О: Я не хотів залишатися у Харкові, хоч там багато театрів, молоді, але не тягнуло мене туди взагалі. І в Одесі, звідки родом, теж не хотів залишатися. Й от ми вирішили знайти театр, де було б цікаво працювати, їздили Україною. Чернівці відкрилися нам романтикою, театр захопив своєю красою, енергетикою. Щойно зайшли у фоє, зрозуміли, що саме тут повинні залишитися і почати життя з нового аркуша.
Після прослуховування залишилися на декілька днів, щоб подивитися місто. Ми гуляли Чернівцями, закохувалися і в театр, і в місто. Це було на інтуїтивному рівні. Побачив і залишився. Сподобалося. Це місто відрізняється від усіх інших. Навіть від того ж Львова. Я Львів люблю, але працювати і жити там не хотів би. Не тягне. Дуже люблю архітектуру у Чернівцях. Це зручне місто для життя. Спокійне і гарне.
Л: Мені сподобалися Чернівці, коли ще приїжджала на День народження до своєї подруги, яка працювала у театрі ім. О. Кобилянської. І мене захопив він, постановки, захотілося тут бути, працювати. Запропонувала Олексію приїхати у Чернівці. Тепер це вже рідне місто. Нам тут затишно. Це наш дім. Подобається, що тут немає метушні, яка є у великих містах. Тут вільно дихається.
Чи є у вас власні традиції до свят? Можливо, кудись подорожуєте?
О: Якихось кардинальних традицій немає. Подорожувати любимо, але фінансове театральне становище не дуже це дозволяє. Ми обожнюємо домашній затишок, просто створити гарну атмосферу, поспілкуватися, подивитися фільм чи послухати музику. Любимо проводити час всією сім’єю, із сином Тимофієм. Саме домашній затишок дає багато щастя — те, що багато людей шукають у подорожах чи деінде.
Фото Альони Чорної
