Його не сприймали у школі. Історія хлопця з синдромом дефіциту уваги з гіперактивністю. Відео
Відкриті

Його не сприймали у школі. Історія хлопця з синдромом дефіциту уваги з гіперактивністю. Відео

Гіперактивність виявилася спадковою хворобою. Це не заважало Андрієві розвиватися, і зараз хлопець знає чотири мови та працює перекладачем

«Шпальта» продовжує проєкт «Відкриті», у якому знайомимо вас з історіями особливих людей.
Розповідаємо про те, як змінюється життя родини, в якій народжується особлива дитина, та історії дорослих, котрі «не такі, як усі».

Андрій Ларіонов з самого дитинства відрізнявся особливою поведінкою. Хлопець був гіперактивним, імпульсивним, часто не слухався. У школі його не сприймали однолітки — він часто вирішував питання кулаками. Мама розуміла, що Андрій не такий, як усі. Та про те, що гіперактивність хлопця — хвороба, дізналася лише у Будапешті, коли йому було 11 років.

Він постійно потрапляв у пригоди

Мати хлопця Ольга Голубенко розповідає, помітила особливість дитини майже одразу. Андрій був імпульсивним, непередбачуваним. Він потребував постійної уваги. Залишати його без нагляду мати не могла – Андрій постійно вплутувався у пригоди.

«Я зрозуміла, що він не такий, як усі, з самого його дитинства. Тоді він активно рухав руками та смикав їх. Я знала, що він інший. Я не могла його лишити без нагляду, бо він би потрапив у пригоду. Йому не можна було сказати, як усім дітям: «збери іграшки». В нього розсіяна увага. Йому треба було все розкладати по поличках: спочатку зберемо кубики разом, потім поставимо їх у коробку. Він не міг займатися однією справою, не відволікаючись на щось інше. Часто робив необдумані речі, дійсно дивакуваті. Брав сокиру й ішов різати цемент, залізав на вершину дерева, навіть якщо там небезпечно. В таких діток немає інстинкту самозбереження. У Чернівцях я відвезла його до психолога, і тоді нам повідомили, що у нього гіперактивність та дефіцит уваги. Нам прописали фітотерапію. Тоді йому було шість.

Пізніше ми переїхали жити в Угорщину, в Будапешт. Тут його погано сприймали діти у школі: він часто бився, його ніхто не розумів, він був для однолітків дивним. Після школи міг прийти додому і запитати мене: «Мамо, правда, я не поганий? Чому всі кажуть, що я поганий?» Таких дітей часто називають дурними, невихованими, буйними. І вони є у багатьох школах. Його не розуміли вчителі: чому він не слухається і погано себе поводить. Директор намагався вигнати його з привілейованої гімназії. Він усім заважав. Та лише коли Адрієві було 11 років, ми дізналися, що це хвороба», — розповідає пані Ольга.

Хлопця обстежували у спеціалізованому закладі для дітей із девіантною поведінкою впродовж десяти днів. Діти жили там, як у таборі, та лікарі стежили за їхньою поведінкою навіть за відеонаглядом.

«Ми вже знали, що він особливий. Але тільки тоді нам назвали діагноз: синдром дефіциту уваги з гіперактивністю (англійською ADHD) — і сказали, що це хвороба, яка не лікується. Вона спадкова. Я така і моя мама теж», — додає Ольга.

Тоді родині дали книжку про діагноз, з якою вони мали ознайомитися.

«На той час про це вже говорили у світі. Цей синдром поширений був у Штатах. Однак я не впевнена, що про це говорили в Україні. Та й про цей діагноз як про хворобу МОЗ почало говорити досить пізно. Багато хто і зараз сумнівається в існуванні такої хвороби, апелюють це на невихованість чи інший темперамент», — вважає Ольга.

Закінчив три музичні школи та знає чотири мови

Деякий час хлопця лікували психостимуляторами. Він приймав риталін, який допомагав краще сконцентруватися. Та це давало короткотривалий ефект.

«Це препарат, який давав йому можливість під час навчання зосередитися. Але потім він приходив додому, ефект дії таблеток закінчувався, і все продовжувалося. Насправді батькам чи навіть дорослим, які приймають цей препарат, треба зрозуміти: риталін не лікує, він допомагає приборкати симптоми хвороби», — розповідає Ольга.

Ольга розповідає, що найбільше боялася прояву синдрому у негативному руслі: щоб Андрій не звязався з поганою компанією, не мав шкідливих звичок, уникав небезпечних життєвих ситуацій, у які часто влазив.

Зараз йому 31. Він не має шкідливих звичок, здобув вищу освіту політолога, знає чотири мови та працює перекладачем. Андрій каже, що з часом навчився черпати зі свого діагнозу позитив.

«Я пам′ятаю, в школі часто в хід ішли кулаки. Але я так захищався, коли мене ображали. Сам у бійки не ліз. Я не страждав і не страждаю від свого діагнозу, але він приносить незручності іншим. Людям зі мною важко. Є такі теми, на які інші не можуть говорити. Або ж я можу комусь набриднути, можу сильно діяти на нерви, навіть не бажаючи цього. Мене дуже важко зрозуміти, я постійно змінююся. У мене мало друзів, але ті, що є, дуже цінні. Від інших людей я досі часто бачу підозріливі погляди та зіштовхуюся з різними стереотипами. Але мені байдуже на це», — роповідає хлопець.

Зараз Андрій працює в успішній фірмі в Будапешті. Каже, діагноз не був завадою знайти роботу, навіть навпаки.

«На роботі знають про мою особливість. Шеф та секретарка одразу помітили і запитали мене про це. Ба більше, мій начальник теж має цей синдром. Я не ставлюся до цього як до хвороби, радше як до моєї особливості. Навчився черпати з цього діагнозу лише позитив. Я можу тривалий час працювати, не втомлюючись, через гіперактивність. А через деконцентрацію уваги можу робити декілька речей одночасно. Для роботи це чудово, і я цього не соромлюся, навпаки».

Дивіться також інші історії проєкту «Відкриті»:

Фото Ірини Болести 

Коментарі