Особливий музикант. Як буковинець з інвалідністю здобуває вищу освіту та водить авто. Відео

18-річний Дмитро все життя пересувається на милицях.

Як живуть люди з різною формою інвалідності? Як на них реагує суспільство та що заважає їм відчувати себе вільними у сучасному світі? «Шпальта» запускає новий проєкт «Відкриті», в якому знайомитимемо вас з історіями особливих людей.

Розповідатимемо про те, як змінюється життя родини, в якій народжується особлива дитина, та історії дорослих, котрі «не такі, як усі».

18-річний Дмитро Алекса родом із села Хряцьки Герцаївського району. Все життя хлопець пересувається на милицях. У два роки він уперше сів. Інвалідність йому дали у три. І тільки у пять уперше став на ноги…

Читайте також: Особлива Марго. Історія 7-річної чернівчанки з інвалідністю, у якої досі немає точного діагнозу

Після щеплення паралізувало на 6 тижнів

Дмитро розповідає, що проблеми зі здоров’ям у нього почалися на третій день після щеплення від поліомієліту.

«Мені стало погано, й у мене піднялася температура аж до 40. Звичайно, мене відвезли у лікарню. Там мені зробили пункцію. Можливо, це дало таке ускладнення. Мене паралізувало на шість тижнів. Я ріс і не міг стати на ноги, не було стійкості, я не піднімався. Вперше я сів у два роки, а пішов у п’ять. Тоді мене батьки відвезли у Кишинів, де мені зробили операцію і поставили апарат на ноги. Після цього я встав, але досі пересуваюся лише на милицях», — розповідає Дмитро.

До четвертого класу хлопець відвідував сільську загальноосвітню школу з румунською мовою навчання. Але з п’ятого класу він перейшов на домашнє навчання, бо заклад не був пристосований для особливих учнів.

«Далі мав бути інший ступінь навчання і в іншій школі в сусідньому селі. Їхати не було б складно. Справжня проблема – великі сходи. Це мій найбільший ворог. Я не хотів просити когось постійно піднімати мене — це незручності для всіх. Тому з п’ятого до 11 класу до мене додому приходили вчителі», розповів Дмитро.

З сьомого класу він вирішив паралельно вчитися у музичній школі. Обрав акордеон.

«Це було моє рішення, яке підтримала сім’я. Музика мені завжди подобалася. У наших місцевостях акордеон – популярний інструмент. Я від цього кайфую».

Після закінчення школи та здобуття атестата про музичну освіту Дмитро вирішив здобути вищу, хоч і розумів, що це буде складно. Мріяв стати студентом Чернівецького обласного коледжу мистецтв ім. С. Воробкевича. Та тут знову його найбільший ворог – сходи. Його кафедра мала б бути аж на третьому поверсі, тому хлопець розумів, що вчитися тут не зможе. Зараз він студент другого курсу кафедри музики ЧНУ.

«Я сказав учителям музичної школи про свої плани, ми почали цікавитися за вступ. Так зіштовхнулися з найбільшою перепоною – знову сходи. Зависокі для мене, а кафедра на третьому поверсі мала бути. Я так мріяв про це училище, адже кожен, хто хоче пов’язати життя з музикою, спершу думає про цей навчальний заклад. Та я не здався. Я чітко знав, що хочу рухатися далі і здобути вищу освіту. Мені порадили кафедру музики університету,  я залюбки сюди вступив і задоволений навчанням. Тут пари на першому поверсі, якщо іноді і треба підніматися наверх, то рідко і легше. Радий, що ніхто мене не відмовляв. І рідні, і викладачі схвалюють моє рішення й у всьому допомагають», – додає талановитий музикант.

Замість операції купив автомобіль

Дмитрові досі складно пересуватися. Йому потрібне спеціальне взуття. Також треба щороку змінювати апарат на ноги, який дозволяє підтримувати їх. Це йому надає держава.

Зараз хлопець приїжджає на пари з села на власній автівці. Її він купив за гроші, на які міг би зробити операцію. А водійські права Дмитро отримав цьогоріч.

«У мене був вибір: купити авто чи лягти під ніж. Я дуже, дійсно дуже довго думав над цим, і вирішив, що автомобіль наразі більше покращить моє життя. Операцію я міг зробити, але ніхто не гарантував, що я ходитиму. До того ж, реабілітація досить складна. За ті самі кошти я придбав власний транспорт. Захотів кудись поїхати – сів за кермо і їду. Це дуже полегшало мені життя, адже до цього мені щоразу доводилося просити тата мене відвезти».

Авто повністю підлаштоване під фізичні можливості Дмитра, а для того, щоб стати водієм, хлопець поїхав на навчання в Івано-Франківськ.

«Навчитися водити авто таким, як я, не так уже легко. Автошколи для людей з інвалідністю в Україні є лише в Києві, Львові та Івано-Франківську. Вдома я вчив теорію. А в Франківську складав іспити і проходив повний курс водіння. Було складно, але я собі поставив таку ціль. І я це зробив», – каже хлопець.

Попри труднощі, Дмитро дуже цілеспрямований і життєрадісний. У майбутньому він чітко бачить себе вчителем музики для дітей. Надалі планує здобувати в університеті ступінь магістра. Також Діма мріє подорожувати, особливо хоче побачити Румунію. Вірить, що все задумане рано чи пізно зможе здійснити.

«Просто мені потрібно трохи більше часу і зусиль. Але якщо чогось хочеш – лежачий, стоячий, яким би ти не був… Якщо ти цього дійсно хочеш, ти дійдеш до своєї мети».

 

Діана Ватаман

Фото Ірини Болести

 

 

 

 

 

 

 

Залишити відгук

Залишити відгук