Підготувати чемпіона світу. Інтерв’ю з тренером із більярду Іллею Осачуком

Тренер найуспішнішого українського більярдиста Ярослава Тарновецького розповів «Шпальті» про те, завдяки чому його підопічний здобув світове визнання, та про те, що професійним спортсменом може стати будь-хто.

Коли спортсмен досягає певного успіху, фактично вся слава дістається тільки йому одному. Майже завжди за кулісами залишаються співавтори тріумфів – тренери. Хоча ці люди вкладають у досягнення результату не менше сил та праці.

Декілька років тому Чернівці на міжнародній арені прославив Ярослав Тарновецький. Наш земляк виграв чемпіонат світу з російського більярду та став справжньою спортивною зіркою. Але набагато менше людей знають Іллю Осачука – тренера, який підготував майбутнього чемпіона. У січні цього року він також показав, що вміє не лише тренувати, а й обігрувати суперників за більярдним столом, вигравши чемпіонат Чернівецької області.

На свій страх і ризик запропонував пану Іллі записати розмову, граючи проти нього партію «вільної піраміди». Тренер охоче погодився і, занурившись у перипетії за більярдним столом, розповів про те, коли у Чернівцях з’явиться новий Ярослав Тарновецький, про гру проти Григорія Лепса та про те, що приходив у більярдну, щоб послухати історії місцевих євреїв.

Тренував бізнесменів, депутатів і грав у більярд із Григорієм Лепсом

Дехто говорить, що більярд – взагалі не вид спорту, бо не передбачає значних фізичних навантажень. Я з цим не погоджуюся. За декілька годин гри навколо стола можна «находити» 20-30 кілометрів. А це, зокрема, позитивно впливає на людей, які мають проблеми з серцем, адже постійно працюють ноги. Також ця гра тренує зір. Але насамперед більярд – це стан душі, це краса і грація. Він, як рибалка чи полювання, допомагає «вимкнутися» і забути про проблеми на роботі та інші турботи.

Між професійним і аматорським більярдом колосальна різниця. Забивати кулі в лузи – це одне, а на турнірах, залежно від конкретної гри та суперника, треба обирати тактику і стратегію. А цьому вже треба вчитися. Водночас професійним більярдистом може стати будь-хто у будь-якому віці, жодних критеріїв немає.

Побачити з першого погляду, що в дитини є потенціал, неможливо. Потрібен час і заняття. Талант – не головне, а лише 10% від успіху спортсмена. Все залежить від того, як людина працює над собою.

Зараз у мене лише шестеро учнів, колись одночасно займалися близько 30 осіб. Найменшому підопічному було шість років, найстаршому – Михайлу Погодіну – 68. Він їздив на ветеранські турніри, а я його трохи готував до них. Багато більярдистів на певному етапі думають, що їм тренування з наставником вже не потрібні. Але, як і в будь-якому виді спорту, гравець може не бачити свої помилки, а тренер допоможе їх виправити.

У Чернівцях 80% більярдистів є моїми учнями, а це більше 200 людей. І не лише з нашого міста – у мене займалися люди з Тернопільщини, Кам’янця-Подільського, Івано-Франківська. Бізнесмени до мене ходили, чернівецьких депутатів тренував: Олега Громадського з сином, Василя Забродського. Та у мого учня Ярослава Тарновецького був більш зірковий підопічний – співак Григорій Лепс. Мені також свого часу випала можливість пограти з ним у Чернівцях і в Києві. Григорій – фанат більярду, в його колекції близько 200 київ ручної роботи. Він міг собі дозволити запросити на півтора місяця більярдиста, якого заманеться. Лепс платив спортсменові 200 доларів США за день лише за те, що той з ним грає і спілкується – за півтора місяця більярдист отримував 10 тисяч доларів. До співака спочатку так їздив Тарновецький, потім і багато інших топ-спортсменів.

Ярослав Тарновецький прийшов на перше тренування «товстеньким лінивим хлопчиком»

Тренування з кожним учнем індивідуальне. Залежить від того, чи це новачок, чи досвідченіший спортсмен. Спочатку працюємо над простими завданнями, наприклад, відпрацюванням удару, потім уже виставляються комбінації. Якщо говорити про тренування більярдиста рівня Ярослава Тарновецького, то він має розбити піраміду і з десяти спроб забити 110 куль. Тобто в середньому повинен відправити у лузу в кожному розбої підряд 11 куль.

Хоча результативність Ярослава досі висока, психологічно він зараз слабкий. Хлопець раніше жив у Києві, а тепер знову в Чернівцях. У нього перехідний період – трохи змінилися життєві цінності, недавно народилася дочка. Коли стаєш дворазовим чемпіоном світу, цей титул потрібно утримати, а це дуже важко. Він зараз не їздить на турніри, але досі залишається єдиним в Україні дворазовим чемпіоном світу. Ярослав є найтитулованішим українським більярдистом. Він вигравав чемпіонат світу з динамічної і комбінованої піраміди, не вистачає лише перемоги з вільної, щоб стати абсолютним чемпіоном. Хлопець хоче ще поборотися за це звання, але йому зараз важко зібратися.

Пригадую, як Ярослав тільки-но прийшов до мене у 10-річному віці, був таким товстеньким хлопчиком. Його тато любить грати в більярд. У них на дачі був стіл, за яким вони проводили багато часу. Раніше у Ярослава були непогані перспективи у футболі, та він отримав травму – під час гри в школі вдарився головою в бетон. Лікарі заборонили йому займатися футболом, грати в комп’ютерні ігри, дивитися телевізор. Щодо більярду жодних протипоказань не було. Вони з татом рік чи два шукали мене – я тоді був у Росії, а в Чернівцях ніхто не тренував. Коли повернувся в Україну, мені зателефонував мій товариш і розповів, що в мене хоче тренуватися один хлопчина. Я ж відповідав, що не тренер і не маю подібного досвіду. А він переконав, що ніколи не пізно почати. І я взявся тренувати Ярослава Тарновецького. Сам вчився разом із ним, перш за все психологічно.

Спочатку Ярослав був дуже імпульсивним і лише десь через п’ять років він почав мене слухати. Розумів мене з півслова, на турнірах виконував те, що я вимагав –  результат був колосальний. Та я не одразу усвідомлював, що Ярослав може досягти настільки великого успіху. Він був трохи лінивим, на тренуванні я змушував його присідати по 200 разів, він навіть повзав під столом туди-сюди. Але це було лише раз, після того випадку він почав відповідальніше працювати. В одному з більярдних клубів, де ми займалися, взимку не було опалення і Ярославу доводилося грати в куртці, шапці й рукавицях, але все ж тренувався. Він практично щодня грав у більярд. Завдяки цьому, а також великому бажанню, хлопець і став чемпіоном світу. Крім того, йому пощастило взяти участь у «Чудовій вісімці», яку він тричі вигравав. Завдяки цьому турніру Тарновецький, ще не будучи чемпіоном світу, став більярдною телезіркою. Одна з його неймовірних комбінацій забитої кулі транслювалася як реклама. Люди приходили просто подивитися на гру цього хлопця.

Коли в Чернівцях з’явиться новий Ярослав Тарновецький, не знає ніхто. Діти зараз дуже розпещені, у них інші цінності, і я не бачу з їхнього боку такого бажання чогось досягнути. Ярослав же багато тренувався, працював, ми часто їздили на турніри, і врешті-решт чернівчанин «вистрілив» на найвищому рівні.

 

В юності приходив у більярдну, щоб послухати історії з життя чернівецьких євреїв

У 25-річному віці усвідомив, що більярд – це «моє». У Чернівцях діти і молодь збиралися в парку позаду університету, де взимку каталися на ковзанах, а влітку грали в дартс, настільний теніс та більярд. Там стояв невеликий столик зі старими кулями, і я там ціле літо пропадав. А потім, коли я вперше потрапив у більярдну, побачив рівненьке зелене сукно, то почав ще більше часу присвячувати цій грі. Я міг приходити о 10 ранку і виходити о 4 ночі. Звісно, грали на гроші.

У часи Радянського Союзу не було тренерів та учнів. Ми приходили в більярдну, і нам казали: «Хочете потренуватися? Будь ласка, партія – 10 доларів». Виграв чи програв, а платити доводиться. Так ми і вчилися грати. Але якщо раніше люди приходили в більярдну відпочити, розповісти анекдоти, то зараз ідуть, щоб просто згаяти час. Тепер не відчуваєш того затишку, а тоді більярдна була другою сім’єю. Раніше заходив, і біля тебе сідали двоє євреїв, які розповідали історії зі свого життя. Можете лише уявити, які в мене були очі! Я міг одночасно і наплакатися, і насміятися. Наступного дня я знову хотів прийти. Не для того, щоб пограти, а щоб послухати нові історії. Було живе спілкування, а зараз цього немає. Тоді в більярдній проводила свій вільний час інтелігенція. А зараз чуєш: людина «бе-ме», два слова не може до купи зв’язати. У більярдній у підвалі Будинку офіцерів збиралася міська еліта. Там стояли чотири столи, а ще один – за ширмою, де грали лише військові.

За своє життя я вже награвся у більярд. Коли впродовж двох років жив у Санкт-Петербурзі, набирався досвіду, змагаючись із титулованими спортсменами. У Москву їздив, у Мінськ, тож вважаю, що маю обширний досвід гри. У російському більярді є різні напрямки. Росіяни грають більш атакувально, білоруси – у захисній манері. А українські спортсмени взяли найкраще в одних і в інших. Я взагалі-то гравець атакувальний, не люблю сидіти в захисті. І такі ж у мене учні. Якщо ти забив першу кулю з піраміди, то маєш забити вісім куль по черзі. Не забив – можеш програти.

Повернувся до Чернівців у кінці 90-х, зустрів свою майбутню дружину, яку знав ще до того, і залишився тут. Одружився, потім почав працювати зі Славком Тарновецьким, їздити на турніри в Санкт-Петербург, Москву, Дніпро, багато часу проводив поза домом. Дочці зараз 14 років, із них, мабуть, п’ять років я провів у роз’їздах. Вважаю, що розлуки зближують людей – якби я був постійно вдома, то ми точно розлучилися б.

Призовий фонд чемпіонату Чернівецької області – 12 тисяч гривень, а Тарновецький за рік заробляв 60-70 тисяч доларів

У чемпіонаті Чернівецької області я взагалі не хотів брати участь. Дружина фактично примусила, сказала: «Нумо, йди на турнір і вигравай його». Я і пішов та переміг, хоча зовсім не готувався. У більярді важлива психологія – це 90% успіху. Якщо я хочу виграти якісь змагання, то взагалі про це не думаю. Лише коли «вимикаюся» і просто насолоджуюся грою, то здобуваю перемогу.

На чемпіонаті області довелося грати проти своїх вихованців: Анатолія Сокальського, з яким, щоправда, недовго працював, та Тимура Івасюка. Тимур дуже талановитий і розумний хлопець, але його головна проблема в тому, що він хоче все й одразу, тому тепер у його виступах невеликий застій. Діти є діти, все прийде з часом.

Протистояти своїм вихованцям дуже непросто. Раніше я їм піддавався, а тепер – ні. Спочатку з’являється спортивна злість, а потім бачиш помилки свого учня і тобі стає його шкода і важко. Бо в кожну дитину вкладаєш не лише уміння, а й душу, ти сам із нею ростеш.

Рівень чернівецького більярду досить хороший. Поясню на прикладі: мій учень з Бучача Тернопільської області Віталій Калявський на турнірі у Львові посів перше місце, а в Чернівцях місцеві більярдисти його, як-то кажуть, «винесли». Все тому, що у Львові є лише один-два спортсмени, які грають сильно, в Кам’янці-Подільському – жодного, в Івано-Франківську лише пенсіонери грають, молоді взагалі немає. У Чернівцях же сильна база молодих білярдистів і велика конкуренція.

На чемпіонаті області призовий фонд складав 12 тисяч гривень. Тобто якщо ти не топ-більярдист, то прожити лише за рахунок занять більярдом нереально. З іншого боку, на піку своїх виступів Ярослав Тарновецький за рік заробляв 60-70 тисяч доларів, але таких випадків одиниці. Найвищі преміальні на турнірах у Росії, найпрестижнішим із яких вважається Кубок Саввіді з призовим фондом 7 мільйонів рублів.

А найбільша сума, яку за моєї пам’яті вигравав переможець, була 100 тисяч доларів на турнірі в Санкт-Петербурзі. Тому зрозуміло, що і зараз українські більярдисти продовжують їздити на змагання до Росії, хоча, наприклад, футболістів за подібне критикують. Але де ще заробляти гроші більярдистам? Вони ж не винні, що наш уряд не може нічого їм дати.

Іван Сірецький

Фото Євгенії Калюжки

 

Залишити відгук

Залишити відгук