«Я – як усі, або я – частка одного відсотка». Есе учасниці фестивалю «Literature Future»

У вересні Чернівці на два дні стануть столицею дитячої писемності.

Як раніше писала «Шпальта», 15–16 вересня у Чернівцях відбудеться І Міжнародний дитячий літературний фестиваль«Literature Future». До столиці Буковини на два дні приїдуть 100 найобдарованіших дітей України, авторів та переможців літературного всеукраїнського конкурсу. Також на фестиваль, який відбудеться у ЧНУ імені Юрія Федьковича, завітають відомі автори та актори, телеведучі й сценаристи.

Нагадаємо, благодійний фонд «Я – майбутнє України» запрошує чернівецькі родини стати частинкою дитячого літературного фестивалю та прийняти у своїх оселях діток з інших областей України.

Медіа-платформа «Шпальта» є інформаційним партнером дитячого фестивалю. Ми щодня публікуватимемо твори дітей та знайомитемо чернівчан із учасниками «Literature Future».

Сьогодні пропонуємо вашій увазі есе Юлії Лазаренко із Миколаївської області. Дівчинка є ученицею 9-Б класу Снігурівської ЗОШ І-ІІІ  ст. №1 Снігурівської районної ради.

«Я – як усі, або я – частка одного відсотка» 

Особливий 1%  людей має 87% всіх земних багатств. Завжди здається, що ти – в цьому відсотку. В це потрібно вірити, і в себе потрібно вірити. Якщо у цього 1% теж неприємно пахне з рота вранці і теж іноді буває діарея, як у всіх, то чому всі не можуть бути ними? Чому я не можу?

 ***

Середа, 2 травня. Через 8 днів цей текст вже треба відправити на конкурс «Я – майбутнє України». Ще тиждень, але здати, напевно, потрібно до п’ятниці.

Чому про це ніхто не повідомив раніше, я не знаю. Ніхто не знає. Здається, не знає навіть той, хто мав повідомити. Чому писати його маю саме я, мені також ніхто не сказав. «Його-я-мені» – ціла батарея займенників,за таке вчителі української мови дивляться у саму душу, але про текст ніхто не повідомив завчасно! Тому я злюсь і маю право хуліганити.

Тож майбутнє. Вчителі думають, що писати твір – це велика честь.

– Писатимеш текст про «Я – майбутнє України»!

– Не хочу його писати.

– Ти ж майбутнє! Хоч уявляєш масштаб?!!

– Ок.

Не було такого діалогу. Вигадала. Взагалі я часто брешу. Мені здається, що так простіше, і ні у кого не буде проблем. Сьогодні я вигадала, що увесь день буду писати текст на конкурс і попросила у Ма не йти до школи.

– Ма, можна сьогодні вдома?

– Сьогодні середа.

– Мені треба до п’ятниці здати текст на конкурс!

Ма пише щось пише моїй вчительці у Вайбер. Цу – Цум. Прийшла відповідь. Ма дивиться в телефон. Дивиться на мене. Дивиться на клумбу через вікно. Вигадує мені роботу. Вже травень, а квіти не посаджені. Я думаю, що сказати, щоб не садити ті квіти. По-перше, це незаконно змушувати мене колупатись в землі. По-друге, я хочу стати юристом.

Цу – Цум. Прийшло нове повідомлення. Ма ховає телефон.

– Добре, сьогодні не йдеш. Але тільки сьогодні.

– Доообре. Буду писати.

Я сумую. Це ж відро роботи. Треба буде накатати сторінок 10, а може й 20. Чи встигну за сьогодні? Не знаю… не вставатиму з-за письмового сто…

Двері зачинились. Ма пішла. Кому брехати? Нікому. Перестаю. Зараз піду до своєї кімнати і почну писати потужний текст про майбутнє України. Вже йду. Але спершу сніданок. Майбутнє України потребує білків та вуглеводів.

З’їла смажені яйця. З’їла 2 бутерброди – з ковбасою і маслом та з сиром і маслом. Потім з’їла ще один – з ковбасою, сиром і майонезом. Щоб творити майбутнє – треба порушувати правила. Поклала другий шар кілець вареної ковбаси на сир і додала ще майонезу. Повний бак. Можна писати.

Хіба що морозиво. Воно лежить в морозильнику з минулого року. Відро зеленого фісташкового морозива. Ма купила його минулої осені, а потім вирішила, що вже надто пізно. Навіть коли у квартирі було + 25 градусів від батарей взимку. Навіть якщо я його розтоплю і покип’ячу. Морозиво тільки тоді, коли спека. Ну от – спека.

Починають смердіти смітники, на які виходять наші вікна. Запах страшний. Мені потрібне це фісташкове морозиво.

Через 10 хвилин відро пусте. Мені гидко від того, що я його з’їла. Не знаю міри. Не хотілося вже на половині відра, але я не зупинилася. Це ж добре. Якщо я – майбутнє України, то не треба знати міри – завжди треба йти до ідеалу і не зупинятись на ок-зоні.

Кілька тижнів тому я дивилася якийсь виступ на TED. Не пам’ятаю спікера, але він розповідав про проблему «ок». Це коли ви щось зробили, і вам це ок, і іншим теж наче ок, і ви не намагаєтесь зробити більше або краще. Ви заспокоюєтесь, але насправді проривна ідея лежить далі, всього в 10 хвилинах роздумів після ок, але вже настав ок, і 10 хвилин роздумів не стається.

Мені сподобалась ця лекція. Я захотіла передивитись її і увімкнула комп. Немає з’єднання з мережею. Це дуже підло, але підсвідомо я знала, що так і буде. Це не вперше у будні дні немає інтернету. Я вважаю, що наш міський провайдер дуже розумний, розумні там люди. Вони знають, що інтернет на приватних будинках переважно для дітей. І тому ним майже ніхто не користується з 9 до 13 години. А коли хтось скаржиться, на відсутність інтернету, то вони кажуть: «Вибачте, закінчуємо технічні роботи». І вмикають його за хвилину. Це хитро і розумно. А ще привід подзвонити провайдеру. Людина думає, що про нього так піклуються, що швидко все полагодили, але насправді людина – дурень. Її гарно обвертіли. Мені подобається їхній стиль, але як «майбутнє України» я не підтримую це і розберусь з ними. Пізніше.

Треба щось написати. Я згадала іншу лекцію. Якийсь мужик розповідав, що неможливо нічого придумати, копаючись в самій темі про яку думаєш. Треба, як хижак, вийти з лігва і увірватись в якусь іншу сферу ідей, він називав це «мисленням хижака». І чим далі ця сфера лежатиме від теми, на яку треба думати, тим крутіше буде ідея. По дорозі ідуть корови.

Стара бабця жене трьох корів по дорозі. Я живу на другому поверсі шестиповерхівки з вікнами на смітник. Далі нова асфальтована дорога, а за нею поле. Там нічого не росте, і буває дуже гарно, коли збирається гроза на цим полем. Це ідеальне місце, щоб дивитись на блискавки. В тому полі часто пасуть корів. Іноді я мрію побачити, як блискавка б’є у корову і перетворює її на флеш-корову. Супер-швидку корову героя. Не дуже то і мрію – один раз таке подумалось і то років п’ять тому. Просто згадалось.

Це все фешн. Потрібно писати. Якщо я  – майбутнє, треба хоч подивитись на себе. Яке там хоч майбутнє в України.

Іду до дзеркала.

***

Перед дзеркалом я завжди мрію про більше, ніж просто життя. Обираю позу і вже кілька років не можу визначиnись, яка сторона обличчя в мене фотогенічніша. Це все потрібно для моменту, коли я врятую світ, або винайду вакцину від всього, або створю міжнародну інтерпнет-компанію, або врятую останнього на планеті лося-альбіноса, або витягну країну з кризи, або стану посланцем миру, або розкрию мільярдну махінацію. Або, або…

Я незвичайна цеглина і мене чекає незвичайна доля. Кожен з нас вважає себе незвичайним і обраним. Фільми і романи добре це знають. У них ми сублімуємо наше бажання бути створеним для великої мети. Для чого, що буде важливим для всіх, зачепить і змінить життя кожного. Чого монументально-неосяжного. Але правда в тому, що лише 6% людей можуть створювати якісь ідеї – 94%  можуть тільки слідувати цим ідеям.

Лише 3% відсотки людей можуть створювати власний бізнес. Це означає – вони виходять з системи, бояться, що в них не вийде, але роблять новий бізнес, і іноді в них виходить. Лише 1% населення планети має у своєму володінні 87% всіх багатств планети. Отже 99% населення мають лише 13%, які також розподілені нерівно.

Особливий 1% людей. Завжди здається, що ти знаходишся в ньому. В це потрібно вірити і в себе потрібно вірити. Якщо у цього 1% теж неприємно пахне з рота вранці і теж іноді буває діарея, як у всіх, то чому всі не можуть бути ними? Чому я не можу? Звісно, це так само можливо, як перестати кожні 10 хвилин перевіряти соцмережі. Людина мого віку в середньому заглядає у смартфон 300 разів на день, щоб не пропустити нічого важливого. Я, звісно, менше, але якщо держава потребує, можу вийти і на цю цифру.

Ключова ідея – я можу. Я створена для особливого. Всі такі ж, як і я. У інших вийшло не тому, що вони особливі, а тому що я просто ще не спробувала. Якби Генрі Форд зупинився на перших невдалих винаходах, скільки б сотень їх не було. Чи Бетховен припинив писати музику, тому що став погано чути. Чи Да Вінчі перестав займатись винаходами, тому що не ходив до школи. Чи Волт Дісней перестав малювати, тому що з одного видання його звільнили через брак фантазії. Ці люди не зупинились і змогли – тому зможу і я.

Якби зараз тріснуло дзеркало – було б епічно. Але ні – тріснула тільки думка. В усіх цих мотиваціях і криється проблема. Всі знають про тих, у кого вийшло. Ніхто не знає тих, у кого не вийшло. Шкода, що невдах 99%, але нам відомий лише 1% щасливчиків.

Невже один Бетховен писав музику? Разом з ним були тисячі композиторів, які померли безславними. І винахідниками хотіли стати тисячі людей, але в історію увійшли тільки деякі. Це не означає, що необхідно відмовитись від мрії – ні. Необхідно прийняти можливість поразки. Необхідно прийняти факт, що майбутнє може не скластись, як ти хочеш, що воно може бути звичайним. Ти будеш звичайним – краплею в океані. Але не треба зупинятись і на цьому. Крапля повинна заражати море.

Майже все молоде покоління стане звичайним. Факт. Ходитиме на роботу за зарплату і проживе звичайне життя. Не всі стануть героями, але всі можуть стати рутинними героями. Життя –це жертва. Я не відмовляюсь від своєї мрії, але якщо нічого не вийде, я готова стати звичайною. Прожити звичайне життя у цій країні, розуміючи, що від мого звичайного життя залежить все. Я – основа. Кожен – основа. Не треба соромитись, того, що ти знизу. Просто ти тримаєш на собі все – і без тебе країна впаде. Фундамент ніхто не бачить, але про нього всі знають.

 Мрію свою я не покину. І вам не розкажу про неї. Якщо вийде – ви і так про все дізнаєтесь.

***

Важке дзеркало.

О, я тут вже 3 години сиджу.  Скоро прийде Ма. Що писати про «майбутнє України» я і досі не знаю. Але точно знаю, що як Ма турбується про мене, я так само буду піклуватися про її внуків – вже моїх дітей, тобто про майбутнє України. А ще буду турбуватися про своїх Ма та Па, тому що вважаю, що майбутнє України – це гідне життя старшого покоління.

         Я, ти, він, всі ми – молоде покоління, володарі своєї долі.  І чи буде Україна мати майбутнє вирішувати нам. Ми – майбутнє України!

 

 

Залишити відгук

Залишити відгук