У місті, в одному зі скверів, 17 років стоїть пам’ятник австрійському імператору Францу Йосифу І. Його до 601 річниці міста подарував чернівчанин Арсеній Яценюк. До прикладу, пам’ятника Володимирові Івасюку в Чернівцях досі немає.
Ілюстрація автора
Статуя імператора, «маленький Відень», «австрійський шарм» – що це: багатокультурність чи меншовартість? Чому від спадку всього, що пов’язане з росією, ми відмовляємося, але водночас возвеличуємо період, коли в краї панувала, до прикладу, Австро-Угорська імперія? Чи між ними все ж є якась різниця?
В інтерв’ю «Шпальті» кандидатка історичних наук, доцентка катедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, директорка Центру буковинознавства Ганна Скорейко розповіла про Франца Йосифа та українців у його імперії, складну тогочасну ситуацію і чому Чернівецька область настільки різноманітна.
Аскетизм, втрати й стійкість
Про Франца Йосифа І написали так багато книг – можна сказати, що він підсвічений абсолютно з усіх сторін: як політик, як імператор, як людина, яка дуже відповідально поставилася до свого спадку – імперії Габсбургів.
Настільки відповідально, що коли в кінці XIX століття майже всі бачили, що імперії йдуть до свого природного затухання і швидше за все перестануть існувати – Франц Йосиф це категорично відкидав. Він не бажав переформатовувати імперію у, ймовірно, союз незалежних республік.
Ганна Скорейко
У нього проявилося дуже чітке уявлення про себе як про того, хто до кінця має стояти на сторожі імперії.
Відомо, що Франц Йосиф був жорстким малоемоційним аскетом. Він спав на вузькому ліжку, застеленому армійським способом, споживав скромну їжу, мав чіткий режим життя.
Розпочав своє правління у грудні 1848 року, а завершив 1916-го. Декілька поколінь народжувалися, виростали та помирали, а Франц Йосиф продовжував тримати державу в своїх руках. Його постать стала символом стійкости не тільки імперії, а й кожного громадянина. Адже якщо стоїть ця постать, то й ми стоятимемо.
Франц Йосиф І
Цісар пережив втрату брата Максиміліана, сина Рудольфа – єдиного спадкоємця, який закінчив життя самогубством. Треба було вийти до підданих, пояснити, що це не самогубство, що хтось має бути винен у цій смерті. Потім терорист убив його дружину – відому нам як імператриця Сісі (справжнє ім’я – Єлизавета). І це теж було дуже складно прожити.
Франц Йосиф прийшов до влади, коли йому було всього 18. Тоді Австрійську імперію розривала революція 1848 року, про яку ми говоримо як про дуже цікавий і яскравий момент в історії всієї Європи: «Весна народів», Конституція, громадянські права та свободи тощо.
Однак на якомусь етапі революція вийшла з берегів домовленостей, тобто мирного трансформування імперії, у демократію, почалися збройні виступи, парламент розпустили. Угорщина захотіла відокремитися від Австрії. Поляки собі почали порушувати питання про відновлення Речі Посполитої.
Уявімо 18-річного хлопця, у якого насправді земля тремтить під ногами. Великий маєток, який він успадкував, може розвалитися, як картковий будинок. Що він робить? Починає, так би мовити, закручувати гайки.
Імперія = дуже багато ресурсів
Перший період правління Франца Йосифа – це період, коли він діяв як жорсткий реакціонер. Аби зберегти імперію, цісар пішов на обмеження та утиски, цензуру й розпуск парламенту. Австрія зазнала поразок у війнах, втратила не лише території, але й першість на німецьких землях.
Народу треба пояснити, що втрата – це не катастрофа. Тут дуже цікавий феномен, як вибудовувалася комунікація імператора з його підданими, і як їх можна втримати в цьому мирному просторі: всі офіційні звернення, закони, укази, маніфести публікували не тільки німецькою мовою, а й українською та румунською. Так, ішлося не лише про що, але і як подавали інформацію.
«Прощання з імператором у Лупкові» із серії «Інспекційна поїздка імператора Франца Йосифа I до Галичини у вересні 1880 року» (картина польського художника Войцеха Коссака)
Справжнім переломним моментом стала поява Конституції 1867 року, за яку були вдячні всі піддані Австрійської імперії. Тому що це гарантія прав і свобод кожного громадянина.
У цій Конституції мені найбільше подобаються ті норми, що дуже допомогли всім народам, які мешкали в імперії. Там була 19-та стаття, де гарантували рівні умови та права розвитку всіх національних культур.
Хочете розвивати свої школи, товариства, спільноти? Подаєте офіційно ваш статут, де пояснюєте, для чого ви це робите – і, будь ласка, працюйте. Ба більше, імперія допомагатиме фінансово.
Для українців це відіграло неймовірно важливу роль: ми знаємо про розгортання громадської активности, зокрема товариств «Просвіта» в Галичині, «Руська Бесіда» на Буковині, молодіжних «Січей», «Пласту», «Сокола», але не уточнюємо, що все це завдяки конституції.
У людей почало формуватися усвідомлення того, що ти є співучасником організації свого життя, а якщо треба, то й імперського. Тобто піддані розбудовують свою імперію, і Франц Йосиф насправді їм не заважає.
Чи все було так добре? Звісно, що ні. Імперія потребувала дуже багатьох ресурсів для втримання цього периметру – насамперед людських і фінансових. Їй були необхідні домовленості з елітами, а вони в кожній провінції свої.
Австрійські державці ввійшли в історію як геніальні користувачі системи, яка називається «балансування сили»: тільки-но хтось один набирає сили — значить треба трохи підтримати того, хто програє, щоби витримувати цей баланс. Бо інакше все може вийти з-під контролю, і тоді ти з тим не впораєшся.
Українці-селяни не лише пасли худобу, а й пасли задніх
Разом із вдячністю українці мали й цілий перелік помилок політики Франца Йосифа, зокрема щодо різних територій. Наприклад, у буковинців справедливо залишалася претензія до австрійського уряду і до самого цісаря, уряд якого встановив жорстку тарифну політику: під час вивезення товарів із Буковини в інші провінції діяв підвищений тариф, окрім сировини, звісно. Проте під час ввезення фабрично-заводської продукції до краю тариф знижували.
Водночас Франц Йосиф не перечив, коли місцева – передусім румунська – знать настоювала на тому, що цей край має бути відокремлений від Галичини – Королівства Галіції та Лодомерії – і набути статусу окремого автономного герцогства. Це означало, що український політичний проєкт окремої провінції, до якої мали входити Східна Галичина та Буковина, зазнав поразки. Водночас це дало поштовх для активного розвитку краю, адже тут формувався свій орган самоврядування: сейм, президія на чолі з президентом, шкільні, фінансові та судові органи влади. Так, місцева еліта починала дбати саме про цей край і столицю – місто Чернівці, яке сформувалося саме у часи, коли Буковина отримала автономію.
Етнографічна мапа Буковини, яку виконав Іон Ністор (1910 рік)/сайт Чернівецького музею історії та культури євреїв Буковини
У чому ми можемо зафіксувати імперську керованість, то це в адміністративній, фінансовій, судовій, безпековій сферах. Усе чиновництво контролювали з центру, воно повинно було бути німецькомовним, тому що так вибудовувався імперський простір. Мала бути уніфікована, єдина просторовість.
Закон у Відні, закон у Чернівцях, закон у Львові – це один і той самий закон. Чи завжди так було? Не житимемо в світі ілюзій. Усе доволі складно. Буковина була найвіддаленішою провінцією від Відня. Іноді траплялися такі випадки, коли австрійських чиновників за певні проступки могли відправити до Чернівців як покарання. Іноді вони відверто нехтували інтересами місцевого неосвіченого селянства й воліли брати до уваги запити знаті. Це недобре і непогано. Такою була реальність.
Під час правління Франца Йосифа Буковина та Галичина перебували в кінці великого списку імперії за соціальним рівнем, рівнем освічености, економічного розвитку. Австрійська державна машина, яка дуже добре впорядкована, не змогла впоратися з тим, аби вирівняти економіку Буковини та Галичини відповідно до рівня інших західних провінцій. Для цього були як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники.
Центральна площа Чернівців на початку XX століття
Хто заселяв Буковину? Австрійці, які формували становий хребет усієї імперської конструкції, – це здебільшого вчителі, чиновники, різного роду службовці, професура університету. Вони апріорі стояли на вищому щаблі соціальної драбини. Так само чехи, які працювали на залізницях. Поляки, які переміщалися сюди з Галичини як службовці ще з часів входження Буковини до Галичини, теж зберігали певний статус. Єврейська спільнота тут була доволі серйозною в плані економічної, культурної спроможности – вони традиційно витрачали солідні кошти на освіту своїх дітей.
Українці ж залишалися в ролі тих, хто наздоганяв прогрес. Була група провідних діячів, але більшість – це селяни (і не найзаможніші).
Освітній «бум»
У законі «Про освіту» 1869 року бачимо, що всі мають право навчатися рідною мовою. Залишалося питання наявности вчителів, які повинні вміти навчити, й підручників, які повинні стати базою для навчання.
До речі, в період Терезіанських реформ (правління імператриці Марії Терезії) була спроба впровадити багатомовність у початковій освіті. Потім усе змінилося, тому що змінилася політична архітектура самої імперії. Стало зрозуміло, що не вистачає коштів на утримання державних шкіл і безоплатного навчання рідною мовою.
Тому ухвалили рішення про те, якщо громада може утримувати вчителя – нехай утримує. Якщо не може, то мешканці не матимуть освіти. На Буковині діяли німецькомовні заклади освіти. Вони були місцем, де готувалися кадри, які згодом відіграватимуть важливу роль в історії краю. До прикладу, всі провідні українські діячі, зокрема Євгеній Гакман і Сидір Воробкевич, навчалися у німецькій школі. Однак цю освіту не всі могли собі дозволити.
Юрій Федькович, який був, зокрема, шкільним інспектором, казав, що основна проблема українського селянства полягає не в тому, що воно не має заохочення віддавати дітей вчитися, а в тому, що не має коштів для повноцінної освіти.
Юрій Федькович
Проте якщо подумати, скільки українці затратили для вибудовування власної освітньої царини – це був неймовірний прорив. 1880 року серед українського населення Буковини читати й писати вміли заледве 4%. За тридцять років – 1910-го – більш як 50%. За невеликої кількости тих, хто вміє читати й писати, не могло бути багато людей, які б мислили українськими політичними ідеями.
Окремо варто зазначити роль і місце українок Буковини, які самотужки торували шлях до рівности. 1907 року ухвалили виборчий закон, який запроваджував вільні, рівні, таємні вибори для всіх чоловіків. Проте це не заважало деяким жінкам бути активними. Ми знаємо про Ольгу Кобилянську, Софію Окуневську, Наталю Кобринську – яскравих жінок, які самі не мали спокою й іншим не давали. Вони робили все для того, щоб настала рівність, зокрема в політичній активності.
Софія Окуневська була письменницею, педагогинею, феміністкою і першою галичанкою з дипломом лікарки, яка працювала в Австро-Угорщині
Ігри розуму
Хто хоч трохи занурюється в цей період, має розуміти, що росія в цей час не спала. Вона сіяла зерна москвофільства на Буковині, Галичині, Закарпатті. Постійно провокувала відповідні настрої – що це все землі колишньої Руси, яка тепер є росією, що майбутнє за нею.
При дворі Франца Йосифа чудово розуміли, наскільки це велика небезпека: тільки-но хоч десь починається загострення відносин між Австрією і росією, на чиєму боці виступлять три мільйони українців у таких умовах?
Отже, як би ви, українець, поставилися до того, що імперським законом із підписом Франца Йосифа вам дозволили навчатися в українській школі? Ви подякуєте московському цареві чи австрійському цісареві?
Це була насправді дуже складна гра. Справжній геополітичний виклик: такий величезний кордон із росією, яка, з одного боку, ваш сусід, але щоразу нагадує, що то можуть бути її землі. Франц Йосиф мусив працювати на те, щоб населення підтримувало його не силою зброї. Воно мусить бути свідомим того, що лише завдяки цьому наймудрішому та найяснішому цісарю воно має здобутки. Тобто стояло завдання пройти поміж дощ і лишитися сухим.
Відень – не Колима
Ще один цікавий факт – австрійська мобілізаційна система передбачала, що мешканці з Буковини мають служити на Буковині. Мешканці з Галичини – на Галичині. Офіцерський склад був німецьким.
Це не тому, що австрійці любили українців і не хотіли, щоб вони жили та служили десь окремо. Тут ідеться про мовне питання, про особливий психологічний фактор земляцтва – у разі потреби солдати захищають свої домівки.
Вояки цісарсько-королівської армії. Відень, 1914 рік/архів Марії Олійовської (сайт «Локальна історія»)
Відправте буковинця, до прикладу, в Трієст служити. Які команди він там виконуватиме? А так діяв регіональний принцип мобілізації і використання мобілізованих, що мало свою, скажімо, прагматичну мету.
Проте тільки-но була війна Австрії з Італією, то буковинці маршували в Італії. У Боснії – маршували там. Треба пам’ятати, що наші місцеві мешканці брали участь в імперських війнах, зокрема й загарбницьких.
Щодо переслідувань із різних мотивів, то такого під час правління Франца Йосифа не було. Переслідування могло бути, якщо ти порушив закон.
Окремо варто сказати про низку судових процесів проти москвофілів за звинуваченням у шпигунстві та підривній діяльності. Та всі вони завершувалися виправдальними вироками.
Річ у тім, що доказів того, що вони – російські агенти впливу, не було. Тобто вони отримували гроші з росії, але стверджували, що це лише на культурні справи, видання газет, журналів, переклади літературних творів.
Нікого за політичні погляди в Австрійській імперії не переслідували – пам’ятаймо, що діяла Конституція.
Пам’ятник Францу Йосифу в Чернівцях
Пам’ятник як об’єднання сенсів
Буковина – порубіжний край, який у різні часи належав до різних держав: спочатку частина Руси, потім Молдовського князівства, згодом – Австрійської імперії, опісля – Королівства Румунія, потім СРСР, і зрештою це є Україна.
Традицію фіксувати пам’ятники як культурні та сенсові маячки запровадили в австрійські часи: пам’ятник 41 піхотному полку, пам’ятник Пієта, пам’ятник Шиллеру, пам’ятник Австрії, пам’ятник імператриці Сісі – всі вони стали окрасою Чернівців.
Пам’ятник Австрії, який встановили на Соборній площі в Чернівцях 1875 року. Демонтували 1919-го/фейсбук-сторінка Edward Turkiewicz
Коли сюди прийшла румунська влада – знесли всі пам’ятники часів Австрії і поставили символи румунської присутности. Ще пізніше прийшла совіцька влада, яка знищила попередні пам’ятники й звела свої. Кожна держава тут фіксувала свою пам’ять, нав’язувала свої культурні маячки.
Україна відновила свою незалежність, але тільки з початком російської агресії знищила радянські пам’ятники. І нічого не поставила.
Завершився період, коли Буковина була частиною великих інших держав. Тепер українська держава має подбати про те, щоби тут були місця пам’яті українського простору. Але це повинна робити саме держава або об’єднання українців, які хотіли б узяти на себе цю справу.
Інакше ми як нація не можемо вижити. Не можемо допустити, щоб місто залишалося без пам’яті. Пам’ятник – це монумент, який увічнює або постать, або подію. Він символізує об’єднання сенсів переважної більшости людей. За будь-якої нагоди чи ситуації ми йдемо до пам’ятника Шевченкові. Ще можемо йти до пам’ятника Буковинському куреню. І є ще меморіал Героям Небесної сотні, але він так далеко від центру, що багато людей проходять повз – так і не можуть зрозуміти, що це таке.
Нам потрібна програма заповнення міського простору пам’ятними місцями, які тісно пов’язані з Україною, але не заперечують присутність інших національних груп.
Напередодні початку відкритої агресії росії ми склали перелік таких локацій, але, зрозуміло, що всі кошти зараз спрямовують на захист. Тому все ще пустують майданчики, де мають бути пам’ятники Володимирові Івасюку, Буковинській Трійці, Миколі Васильку, Степану Смаль-Стоцькому, Буковинському віче та ще багатьом визначним особистостям і подіям.
Монумент Франца Йосифа, який розташовувався перед будівлею Стрілецького товариства. Поштівка серії «Gruss aus Czernowitz». Початок 1900-х років/сайт «Медіа-Версії»
Чи є в колишніх імперіях захоплення своїм минулим
Франц Йосиф, який стоїть у сквері на Кордуби, – це не пам’ятник. Це садово-паркова скульптура. Він на рівні людського зросту. Будь-хто може підійти, привітатися з імператором, покласти йому руку на плече тощо. Йому не поклоняються.
Нема потреби говорити про те, чи це колонізаційний проєкт, чи постколонізаційний. Ця скульптура лишень кожного зупиняє: «Хто це? – Франц Йосиф». Вона нагадує, що територія Буковини колись належала до Австрії, з якої виходила в мирний спосіб, шляхом компромісу.
З румунським спадком складніше. Уявімо ситуацію, що румуни захочуть поставити тут пам’ятник своєму королю Фердинанду, як це зараз відбувається у Молдові. Українці виступлять проти. Тому що в часи перебування цієї території у складі Румунії українцям відмовляли в праві бути повноцінною національною спільнотою. Українці відчували себе дискримінованими у своєму рідному домі. Водночас пам’ятник румунському поету Міхаю Емінеску шанують усі.
Буковинці мого та старшого покоління вітаються чи прощаються румунською, якісь румунські слова вживають у повсякденні. Це нормально – це Буковина. З погляду цієї багатомовности й багатокультурности – так. А ось щодо місць пам’яті румунських правителів – це вже ні. У всякому випадку зараз. Може, це застереження перед закликами деяких румунських діячів до «Великої Румунії»? Може, із входженням України до ЄС це зникне? Може, наступне покоління українців буде легше приймати минуле? Бо зараз ми спокійно ведемо діалог із румунськими колегами й дуже важливо не сполохати цей цивілізований підхід до оцінки українсько-румунського спадку.
Щоб ви розуміли, австрійці не в захваті від свого імперського періоду. Вони не є затятими імперцями, як ми це спостерігаємо в російському суспільстві. Ви приїжджаєте в Австрію з Буковини, вас радо привітають, але разом із тим запитають: «Коли додому?» Австрійці добре пропрацювали своє фашистське та нацистське минуле.
Статус столиці
На Буковині завжди буде щось своє, яке не відповідає чиїмось політичним очікуванням. Так було з усіма, хто контролював край. Австрійці намагалися зробити тут австрійську вітрину – не вийшло. Румуни хотіли зробити край румунським – теж не вийшло. І в Радянського Союзу не вийшло цілком совіцької картини.
Тут дуже довго серед українських буковинців була так звана «австрійська ностальгія» – під час австрійських часів було добре. Ми вже говорили, що насправді не було добре всім. Однак після того, коли прийшли румуни й трохи натворили справ, а потім – совіти, які принесли репресії, розстріли та колективізацію, стара добра Австрія видавалася найдобрішою до українців.
«Хто була твоя баба? Вона була австрійкою за народженням, румункою за паспортом і совіцькою ув’язненою за “український буржуазний націоналізм”».
Чернівці здобули свій неповторний образ саме в австрійські часи. Місто розбудовували так, аби тут могли зреалізувати свої найкращі архітектурні бачення та мрії. Місцеві мешканці їхали у Відень, бачили те, що бачили, і вони хотіли ту естетику відтворити в Чернівцях. Адже наше місто було столицею герцогства Буковина. Тому в забудові орієнтувалися на столицю імперії – Відень. Запрошували віденських архітекторів, художників, майстрів. Чернівці мали відповідати цьому статусу.
Палац Юстиції у Чернівцях. Його збудували на початку ХХ століття
У цьому столичному шармі «маленького Відня» ми не повинні вбачати ні меншовартість, ні якихось негативно означених конотацій.
Які плюси перебування в імперії
Перше, чим ми завдячуємо імперії Габсбургів, то це законослухняність. Тобто місцеве буковинське населення розуміло, що є закон і його треба виконувати. Згодом румуни це підтримували. Просто в Румунії це було пов’язано з особливим інструментом насильства, який залишився в пам’яті місцевого населення під назвою «румунський бук». Як переповідали буковинці свій досвід спілкування з органами правопорядку:
«Не викошена фоса, безлад на подвір’ї – прийде румунський жандарм і дасть тобі буків».
При Радянському Союзі було все спільним і нічиїм. Безлад, то безлад – нема проблем. Найвищий орган правосуддя у цьому випадку – обком, райком, міськком та й по всьому.
Друге – свобода вибору. Участь буковинців у виборах депутатів до місцевого сейму та Віденського парламенту. Обирали ярмарковий день, щоб було багато людей, зустрічалися зі своїми депутатами чи кандидатами в депутати, ті переконували їх голосувати. Імідж і репутація дуже дорого коштували.
І третє – це взаємоповага. В Австрійській імперії не було єврейських погромів, міжнаціональних конфліктів. Чому не було? Тому що вміли жити поруч одні з одними, а не замість. Внутрішніх ворогів не було. Були сусіди.
В історії Буковини за часів правління Франца Йосифа не було кривавих ран. Ось пам’ятник Катерині ІІ, яка нібито заснувала Одесу, викликає питання. Вона знищила Запорізьку Січ, запровадила кріпосне право, повністю нівелювала церкву, а ми їй за це пам’ятник? Вона реально знищувала все українське.
А тут у минулому не було крови, серйозних травматичних спогадів (як це було між Польщею та Україною), агресії проти українців, румунів, євреїв – ні проти кого. Як зводили Український народний дім, що на вулиці Українській, то скидалися грошима всі. У Церкві Трьох Святителів, що на території колишньої Резиденції митрополитів Буковини та Далмації, розписи православного храму робив, зокрема, німець і лютеранин Карл Йобст. Що це насправді? Це спосіб донесення єдности. Не було зверхности одних щодо інших.
«Я не проти України, але дуже хотіла б, аби Буковина була разом» (слова пасажирки тролейбуса в Чернівцях про об’єднання Північної та Південної Буковини – авт.)
У нас із кінця XIX століття час від часу виринає регіональний патріотизм – ми не українці, не румуни, а буковинці. Навіть було таке явище: «гомобуковінер» (людина-буковинець). Регіональний патріотизм дає поштовх для культурного розвитку, але на короткий термін. Він здебільшого шкодить. Я не є його прихильницею.
Свого часу Румунія отримала всю Буковину, хоча згідно з рішенням Буковинського віча 1918 року мала отримати тільки румунську частину – українська ж мала відійти до України. Сталося так, як сталося. І вони спробували заселити цей край своїми румунами, стерти цю якісну характеристику «буковинців».
Буковинське віче
І буковинці, особливо українці, навпаки почали її підсвічувати ще більше, тому що не хотіли бути румунами. І навіть місцеві буковинські румуни зрозуміли, що потрапили в пастку: тривале перебування в складі Австрії спричинило формування дещо іншої від літературної румунської мови.
Виявилося, що румуни-буковинці та румуни-румунські – це були різні румуни. Потім, коли 1940 року совіти анексували північну частину Буковини, вона взагалі зникла як адміністративна одиниця, як явище. Адже її об’єднали з Кельменецьким, Сокирянським і Хотинським районами історичної Бессарабії – і з’явилася Чернівецька область.
Ганна Скорейко
В українському спілкуванні побутують назви областей на кшталт: Хмельниччина, Чернігівщина, Київщина тощо. Як би ви назвали Чернівецьку область? Місцеві мешканці проти «Чернівеччини». Пробували впровадити – не працює.
І починається гра слів: «Ми Буковина». Насправді ми не Буковина у її традиційній історичній формі. Румунська частина весь час себе позиціює як Буковина, але це теж некоректна назва. Хоча вони вже розвивають такий бренд. Складний аспект – яку назву використовувати, щоб це відповідало історичній дійсності.
«Заговори, щоб я тебе побачив»
Чи є Південна Буковина в складі Румунії Буковиною? Так, але основне слово «південна», а вони називають її всією Буковиною. Чи є наша Чернівецька область Буковиною? Ні, тому що ми Чернівецька область. У нас поєднане непоєднуване – Буковина як спадкоємиця усіх позитивів і негативів із часів Габсбургів, і українські повіти Бессарабії, яка несе пам’ять про російську імперію, де вона перебувала з 1812 року. Це була єдина територія України, яка не підлягала закріпаченню. Кому бессарабці дякують за це? Російським царям. Звідси й питання Придністровської Республіки, яке важким тягарем лягло на наших сусідів.
Сайт Великої української енциклопедії
Натомість велика війна, яку розв’язала росія проти України, продемонструвала, що українці пройшли всі складні етапи пошуків самоідентичности. Ми прийняли своє минуле, тому що тепер виборюємо майбутнє. Сьогодні Чернівецька область прийняла тисячі українців з окупованих земель, які вже стали буковинцями. Ми маємо потужний історичний фундамент, який дає впевненість у стійкості України.
Політичні сили іноземних держав, які кажуть про те, що Чернівецька, Закарпатська чи Львівська області є їхніми, – становлять меншість. Проте українській владі обов’язково треба реагувати на такі вислови – на рівні послів, нот протесту тощо. Тому що уряди цих країн, коли вступали до НАТО, відмовилися від територіальних претензій до сусідів.
Подібних політиків і в нас вистачає, і у них. Це природне явище, бо йдеться про різноманіття політичних процесів. Насправді, якби вони не проявляли себе, то можна було б подумати, що суспільство десь приховало цих діячів. Нехай говорять, щоб усі побачили. Ми не повинні на те зважати. Рухаймося далі й навіть не тратьмо сили та енергії.
Ми маємо продовжувати жити й підтримувати цей дивовижний світ, який нам подарували предки.
Фото Тараса Піца
