0
Про роботу Центру, послуги, які надають, історії вихованців та зміни, які отримують батьки і діти.
«Олеже, подивися на мене! Олеже, покажи клас!» – у напівтемряві сенсорної кімнати голос педагогині звучить м’яко, майже пошепки. Тут атмосфера, що допомагає розслабитися. Хлопець проводить пальцями по теплому піску, спостерігаючи, як з’являються й змінюються візерунки під його дотиком. В іншій кімнаті 8-річний Артем займається з логопединею, а на кухні закладу старші діти готують піцу «Лужанська». Поки вони тут, їхні батьки можуть видихнути: піти на роботу, до лікаря чи у справах. Для декого з батьків перебування дітей у Центрі денного догляду – не розкіш, а можливість залишатися в ресурсі.
У Лужанах Мамаївської громади вже два роки надають послугу денного догляду для дітей з інвалідністю. Це соціальний проєкт, який реалізувала громадська організація батьків дітей з інвалідністю «Мрії особливих дітей» у співпраці з Мамаївською територіальною громадою за кошти донорів.
Тут створюють середовище, у якому дитина розвивається у власному темпі. У закладі надають послуги соціальної реабілітації, психолого-педагогічного, а також фізичного спрямування.
Цей простір – результат великої праці. Директорка закладу Людмила Крістянікова розповідає, що кожен предмет тут – від сухого басейну до пісочниці – покликаний допомогти дитині почуватися комфортніше, безпечніше та взаємодіяти зі світом у власному темпі.
Історія перша. Життя до Центру нагадувало режим 24/7 без права на павзу
Олеся Лаба, мама восьмирічного Артема, приводить сина в Центр після школи. Вона працює асистенткою вчителя в Лужанському закладі загальної середньої освіти, де навчається її син. Раніше життя Олесі було у режимі постійного догляду за дитиною з аутизмом.
Олеся Лаба з сином Артемом
Артем відвідує Центр, де отримує послугу денного догляду для дітей та осіб із інвалідністю, ще із садочка – вже два роки. Зараз він у першому класі, навчається за шкільною програмою: вивчає букви, рахує. У нього немає діалогу, але він розвивається. Хлопчик навчається в інклюзивному середовищі разом з іншими дітьми — і це дуже важливо для родини.
«Зараз у нас чіткий графік: до другої години Артем у школі, а після – ми тут. Це дає можливість нам, батькам, трохи розвантажитися. Коли ти знаєш, що можеш залишити дитину на декілька годин у безпеці, де з нею не просто пересидять час, а будуть професійно займатися – це величезна підтримка», – ділиться Олеся Лаба.
У Центрі в розкладі Артема – комплексна реабілітація: логопед, дефектолог, сенсорна кімната та фізична терапія. Проте, за словами мами, найціннішою є соціалізація.
«Ми бачимо дуже позитивні зміни: і в самообслуговуванні, і в комунікації, й у розвитку. Артемчик дуже змінився за цей час. Він біжить сюди з радістю, бо відчуває тепло. Тут працюють люди з великими серцями, які віддають свою любов дітям», – каже Олеся Лаба.
Історія друга. Якір Василя Тодерюка
Василь Тодерюк – батько 24-річного Олега. Його історія починається з 2000-х років, коли про аутизм чи ДЦП мало хто говорив, а центрів реабілітації у громадах не існувало.
Василь Тодерюк
За словами Василя Тодерюка, раніше батьки дітей з інвалідністю часто залишалися сам на сам із труднощами та без підтримки.
«Стан сина погіршився у дворічному віці. Тоді вважали, що такі діти – рідкісне явище. Лише згодом ми побачили, як багато батьків виховують дітей із інвалідністю. Тоді не було таких центрів і не було до кого звернутися по допомогу чи пораду», – ділиться чоловік.
До появи Центру в Лужанах батьки самостійно возили Олега до різних фахівців у Чернівці.
Завдяки реабілітації він зміг користуватися кріслом колісним.
Василь Тодерюк із сином Олегом
Сьогодні його син прокидається з усмішкою. У родині ще четверо дітей, і Олег знає: вони йдуть до школи, а він – у Центр. Це його справа, його соціум.
«Зранку, коли син прокидається і знає, що треба йти в Центр, – це щаслива дитина, це усмішка. Він готується сюди йти. Раніше він болісно сприймав, що інші чимось зайняті, адже залишався вдома – складав якісь іграшки. Тепер він у захваті – наскільки ми його розуміємо, він говорить окремі слова. Він захоплено розповідає, що робив удень. Щаслива дитина – це найголовніше», – каже батько Олега.
За його словами, те, що в громаді відкрили такий центр, дуже важливо, і значення цього закладу важко переоцінити.
«Тут також батьки знаходять підтримку, однодумців. Особливо на початку шляху, коли дитина маленька і важко усвідомити, що вона має інвалідність, що ти – мама чи батько дитини з інвалідністю, коли потрібно збирати відповідні довідки – це психологічний надлом для батьків».
Пан Василь каже, що не менш важливо, що дитина отримує комплексну допомогу, якої батьки не можуть дати вдома. Крім того, важливими є соціум і комунікація.
«Ці діти роблять нас людянішими. Вони надихають ставати кращими. Коли я бачу сяючі очі сина після занять – то сам отримую енергію жити далі», – ділиться Василь Тодерюк.
Історія третя. Дідусь і його «маленький» онук
Володимир Бачук із Мамаївців щодня привозить онука Віктора на заняття в Центр.
Володимир Бачук
До двох років хлопчик випереджав у розвитку свою сестру-двійнятку: розповідав вірші, говорив, був комунікабельним і веселим.
«А потім став замкнутим, усамітнювався. Моя дружина першою почала це помічати й казала: “Йдіть до спеціалістів”. А батько хлопця казав: “Він лінивий, не хоче розмовляти”. Так ми згаяли час», – пригадує Володимир Бачук.
Коли Вікторові виповнилося шість років, батьки возили його до різних фахівців. А після відкриття Центру в Лужанах хлопець почав відвідувати заклад у громаді.
Віктор
Віктор займається тут уже понад рік, відвідує різних фахівців: логопеда, масажиста, займається лікувальною фізкультурою тощо. Але найважливішим для нього є соціум.
За час перебування в Центрі хлопець дуже змінився, став більш комунікабельним.
«Звідси його забрати – це проблема. Рідко буває день, коли він іде додому задоволений, бо хоче залишатися тут із дітьми. Я прошу вчителів провести його до машини, бо сам він не хоче йти», – каже дідусь.
Віктору виповнилося вісімнадцять. До повноліття він проходив комплексну реабілітацію та отримував послугу денного догляду. Далі – лише реабілітаційні послуги.
Історія четверта. Мама Богдана, яка хоче збудувати майбутнє, яке побачила за кордоном
Наталія Мажар – заступниця директора, начальниця відділення денного догляду для дітей з інвалідністю Центру комплексної реабілітації у Мамаївській громаді. Вона знає, як надають реабілітаційні послуги таким дітям за кордоном, адже два роки прожила в Німеччині із сином з інвалідністю. Там Наталія побачила майбутнє для таких діток, і хоче збудувати його тут.
Наталія Мажар
«У червні ми плануємо запустити послугу денного догляду для осіб з інвалідністю – ймовірно, для молоді. Вивчаємо стандарти. Це дуже важливо, бо дасть змогу розвантажити сім’ї, які мають таких дітей. Я як мама молодої людини з інвалідністю це добре розумію, бо хочеться і працювати, і мати вільну хвилину для себе, поспілкуватися з подругами. І насамперед – щоб наші молоді люди соціалізувалися», – розповідає Наталія Мажар.
У Німеччині сина Наталії вранці забирали до закладу, а після обіду привозили додому. Тож жінка мала можливість відвідувати курси німецької мови, а також працювала тричі на тиждень. Крім того, вона побачила, що її дитина може жити повноцінним життям.
Після досягнення 18 років син Наталії не зможе відвідувати дитячі центри догляду. Наразі в Чернівецькій області немає таких для осіб з інвалідністю віком понад 18 років.
Жінка розповідає, що батьки таких людей у громаді звернулися до голови ОТГ з проханням сприяти створенню послуги денного догляду для молоді в Центрі.
«Плануємо набрати штат і зареєструвати все офіційно. Хочемо надавати послуги соціальної адаптації разом із реабілітаційними. Також запровадити трудову діяльність, аби розвантажити сім’ї», – каже Наталія Мажар.
Син Наталії Богдан пересувається за допомогою крісла колісного. Він не розмовляє, але все розуміє.
Богдан
«У Німеччині Богдан вивчив німецьку, адже там мав планшет із програмою, за допомогою якої спілкувався. Він дуже добре “спілкувався” з учителькою-німкенею, яка нам допомагала».
Після повернення в Україну вони разом із мамою їздили на запрошення вчительки до Німеччини.
«Він дуже просив, зі сльозами на очах».
Богдан дуже любить подорожувати, і в нього є мрія — відвідати Берлін. Він уже самостійно знайшов в інтернеті потяг із Польщі до однієї із земель, що межує з Берліном. Але цей маршрут планують запустити лише з червня цього року.
«Хочеться, щоб наша молодь мала доступні соціальні послуги й можливості. Бо те, що син не ходить, не означає, що він не хоче жити активним життям», — підсумовує Наталія Мажар.
«Знімаємо емоційну напругу з батьків»
Мамаївська громада взяла на себе те, що довгі роки залишалося невидимим. У Центрі комплексної реабілітації не просто надають послуги логопеда чи масажиста – тут знімають емоційну напругу з батьків, які роками жили в режимі виснаження.
З 2023-го в Центрі надають дітям та особам з інвалідністю послуги з комплексної реабілітації, а торік у вересні з’явилася ще й послуга раннього втручання та денного догляду для дітей з інвалідністю підгрупи А. Наразі роботу Центру фінансує Мамаївська сільська рада. Дві послуги – раннього втручання та денного догляду для дітей з інвалідністю – впровадили за кошти ЮНІСЕФ. Ці послуги діятимуть у період з вересня 2025 року до серпня 2026, розповідає директорка КУ «Центр комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю “Допомога життю”» Мамаївської сільської ради Людмила Крістянікова.
Людмила Крістянікова
«У нас є велика потреба і розуміння необхідности відкриття послуги денного догляду для осіб з інвалідністю 18+. Ми розвиваємо цей напрям, адже послуги для дітей з інвалідністю прописані відповідно до державних стандартів, а ми хочемо запровадити їх і для осіб від 18 років. Є потреба, щоб після повноліття ці люди могли не лише отримувати комплексну реабілітацію, а й користуватися послугами денного догляду», – каже керівниця Центру.
За словами Людмили Крістянікової, допомога, яку надають у Центрі, змінюють життя не лише дітей.
«Будь-яка взаємодія з дитиною несе посил: і родина, і дитина не почуваються самотніми. Це насамперед соціалізація – інтеграція в суспільство. Людина не залишається вдома, не дивиться на світ лише крізь вікно».
Наразі у Мамаївській громаді 87 дітей мають статус дитини з інвалідністю. Осіб старше 18 років з інвалідністю – понад тисяча. До співпраці з Центром залучено 32 дитини та 27 дорослих до програми підтримки.
Фото Тараса Піца
Матеріал створений у співпраці з Волинським пресклубом
