0
В інтерв’ю «Шпальті» підполковниця у відставці розповіла про своє дитинство у Чернівцях, службу в міліції в період бандитських 1990-х на Київщині та про те, як це – бути жінкою в правоохоронних органах.
Наталія Ткаченко — підполковниця Служби безпеки України у відставці. Вона родом із Чернівців, її батько – засновник та перший очільник заводу «Кварц». Пані Наталія здобула першу вищу освіту у Чернівцях, а у Київ переїхала у 23. Там працювала на заводі «Арсенал», а коли у 1990-х почалися проблеми з виплатами зарплатні, а виробництва згорталися, пішла працювати в міліцію (зараз – поліція – ред.).
Одночасно пані Наталія вступила до академії МВС і згодом була єдиною жінкою-офіцеркою в Управлінні по боротьбі з організованою злочинністю. Після цього – служба в СБУ та отримання звання підполковниці. У відставку жінка пішла 2012 року. Велика війна застала її у селі під Бородянкою, звідки у березні вона повернулася до рідних Чернівців.
В інтерв’ю «Шпальті» підполковниця у відставці розповіла про своє дитинство, службу в міліції в період бандитських 1990-х та про те, як одна виховувала сина.
«У 9 років у мене з’явився братик “Кварц”»
Народилася і виросла я в Чернівцях. Тут ходила в 12-й садочок на вулиці Ольги Кобилянської. Недавно гуляла біля нього. Побачила, що хвіртка відчинена, тож зайшла. Хотіла побачити, що змінилося за всі ці роки. Там зустріла жінку. Розповіла їй, що 55 років тому випустилася з цього садочка. А вона вже 49 років там працює. Ми почали згадувати виховательок і як тут усе було тоді. Це було дуже приємно.
Мої батьки з Вінниччини. Батько, Леонід Захарович, закінчив політехнічний інститут у Львові. До Чернівців він приїхав за направленням, спершу працював майстром Машзаводу. І за 15 років – 1969-го – став головним інженером. Тоді ж був перший наказ про створення заводу «Кварц». Батька призначили розбудовувати його, а згодом він його очолив. Мені було 9 років, коли у мене з’явився братик «Кварц».
Після школи я вступила на фізфак. Тоді було престижно працювати на заводі. Пізніше мені стала в пригоді аналітика, статистика, вища математика, які ми там вивчали.
Єдина жінка-офіцерка в УБОЗі
У 23 роки я закінчила навчання і переїхала до Києва. Одинадцять років працювала на заводі «Арсенал». Потім настав час, коли виробництво почало згортатися. Це був 1992-93 роки, всім по 2-3 місяці не виплачували зарплатню. А я ще розлучилася з чоловіком, залишилася сама з сином.
Тоді дізналася про набір у міліцію. І 1994 року пішла на службу. Раніше ніколи не думала, що працюватиму в міліції. Але спробувала, і в мене вийшло.
Звісно, було важко. Чоловіків на роботу брали більше. І юристів. Понад два роки я працювала в міліції на різних посадах. Побачила, що мені не вистачає знань, тож вступила до академії МВС. Це була моя друга вища освіта. Закінчила навчання 1999 року, коли мені було 39. Під час навчання мене взяли в УБОЗ – Управління по боротьбі з організованою злочинністю в Київській області.
Понад два роки я була єдиною жінкою-офіцеркою в Управлінні. Втім, про те, що я жінка, згадували, коли наставало 8 Березня і треба було дарувати тюльпанчики. Та загалом у нас був дуже хороший колектив. Пізніше на роботу почали запрошувати й жінок – тоді нас і побільшало.
В УБОЗі в мене була дуже інтенсивна робота. Не було часу на порожні балачки. Мені подобалося там працювати, хоча і було суперважко. Це були 1990-ті роки, організована злочинність: банди, окремі угрупування. Нічні виклики, я брала участь в операціях на рівні з іншими.
Якось ми їхали вночі додому. Запитую колегу: «От якби твоя жінка приїхала на бобіку о 4 ночі у рваній спідниці, ти б повірив, що вона з роботи їде?» Він сміється, а то ж я про себе жартую.
Справа Фоми
Найбільше я пишаюся своєю аналітикою. У міліції, щоб щось зробити, треба було прорахувати все. Цікавою справою для мене була справа Фоменка. Я працювала в групі з її розкриття.
У групі Фоменка зібралися шестеро хлопців. Займалися розбоєм, грабежами. Були в них і вбивства, мордували людей. Якщо заходили в квартиру, де були господарі, думали, що в них щось є, то вбивали їх. Якось вони запідозрили, що один із учасників – Фома – хоче їх кинути. І вони його втопили. Але втопили недобре – погано прив’язали бетонну брилу. Його тіло сплило, і ми почали розкручувати цю справу.
У ній було багато цікавих епізодів. Наприклад, якось дві дівчинки повернулися додому і побачили мати й вітчима замученими. Хтось сказав банді Фоми, що вони продали хату і мають гроші. Ті заскочили вночі й почали допитувати батьків, шукати гроші. Нічого не знайшли й зрештою вбили господарів. Дівчата, втім, пізніше хотіли побачитися зі злочинцями. Вони були вірянками й хотіли «повернути їх до Бога».
Були також сестри Мужчини. Прізвище в них таке. Вони працювали кухарками у Брежнєва. Їх зв’язали і пограбували хлопці з банди Фоми. Але сестри залишилися живі. Потім, коли складали перелік того, що в них забрали, там були просто гори золота, ювелірних виробів.
Син часто цілими днями був самий
Якщо працюєш у правоохоронних органах, треба забути про сім’ю. Поєднувати – дуже важко. Мені дуже пощастило з сином – він виріс цілком самостійним. Але цілими днями був самий. Я їхала на роботу вночі, ми працювали допізна у відділку, навіть вихідними.
Більш того, в нашій сім’ї було заведено, що якщо щось пообіцяю, то я це зроблю. А якщо не знаю, чи зможу, то не обіцяю. Якось я потрапила в шпиталь. А сину до цього пообіцяла, що візьму собаку. Мені довелося відпроситися на суботу зі шпиталю. Ми пішли з ним і взяли собаку. Перший місяць він сам ним займався, все було на ньому одному.
Навіть якщо син і ображався на мене колись, то ніколи не казав.
За Януковича в СБУ почали звільняти старі кадри
2002 року мене перевели на роботу в СБУ. Там уже була аналітична робота, комп’ютер. У Службі я пропрацювала 11 років, отримала звання підполковниці.
З 2011 року там почали звільнювати. Це були роки правління Януковича. У нас багато було співробітників, які працювали на вільний найм. Їх теж забирали. Ті кадри, які мали велику вислугу, першими потрапляли під звільнення. Причому донецьких тоді прийшло дуже багато.
У мене був уже граничний вік, тож я пішла. Мене не цікавлять зірочки – було цікаво працювати. Тож, коли вийшла на пенсію, дуже нудилася. Але мені вже було 52 роки, і на роботу мене не дуже брали. Батьків моїх уже не було. Я намагалася щось робити в школі. Де могла – працювала з дітками. Займалася творчістю, в’язала.
Згодом мені зробили операцію: поміняли клапан у серці на механічний – служба в правохоронних органах далася взнаки. Зараз у мене інвалідність 2 групи.
Якби росіяни пішли через наше село, мене б тут не було
Після виходу на пенсію я довгий час жила у селі під Бородянкою. У лютому планувала поїхати з дому, лягти в лікарню. Але не встигла – там застала 24 лютого.
Тікати не планувала. Ми зі свекрухою постійно бачили над лісом зарево: всі пожежі, як у кіно. Але росіяни до нас не дійшли. Через село є коротка дорога до Бородянки. Якби вони пішли цим шляхом, то проходили б через наш дім. І нині я б тут не сиділа. Тоді я не переживала за себе, думала, що нікому не потрібна. А тепер, знаючи, як вони ставилися до жінок-військовослужбовиць, до СБУ, думаю, частинки мене лежали б на кожному кущику.
У березні син наполіг, щоб ми виїхали. Спершу нас везли волонтери до Брусилова. А звідти забрав син і відвіз у Чернівці.
Троє двоюрідних братів у Білорусі
У Чернівцях декілька місяців я була дуже пригнічена. Не могла зрозуміти, як таке взагалі могло статися. Ця ситуація, цей напад – не піддається жодній логіці. Якби це робила нормальна людина, можна було б прорахувати. А в діях росіян нема сенсу взагалі.
На початку березня телефонувала своєму двоюрідному брату в Білорусь. Він – колишній військовослужбовець, був начальником військкомату Могильова.
Кажу йому: «Ігорю, в нас війна, нас бомблять. Я бачу як летять “Іскандери”!»
Він відповідає: «Ти придумуєш. Я знаю, що тобі так потрібно казати».
Ще двоє моїх братів, які також у Могильові, так і не сказали жодного слова за весь час.
∗∗∗
Зазначимо, що у травні 2023 року Наталія взяла участь у заході «Переможна вишиванка», що відбувався у дворику чернівецької Ратуші. На заході вимушені переселенки з багатьох міст України проходили червоною доріжкою, щоб представити традиційні буковинські костюми-вишиванки.
Фото Ігоря Константинюка
