0
Якщо напасти на себе першим, то здається, що інші вже не нападуть.
Ілюстрація автора
У мене є одна знайома, яку в дитинстві деякі однолітки й дорослі дозволяли собі називати «пишкою» або, як кажуть на Хмельниччині, «збитою» – себто, людина не дуже груба, але й не худа. Тоді вона через це комплексувала. Дівчина схудла. Однак на фото закусує щоки, щоб мати модні зараз вилиці.
Виразні вилиці, «аристократична» (бліда) шкіра, відсутність діастеми (проміжку між зубами), високий зріст, зачіска, колір очей, група крови – набір рис і форм, які люди хочуть мати, порівнюючи себе з іншими, зокрема знаменитостями, доволі широкий.
В інтерв’ю «Шпальті» психотерапевтка, яка досліджує психологію стилю та проблеми прийняття зовнішности, Наталія Голомідова розповіла, чому ми критикуємо свою і чиюсь вроду, де беруться поняття «краси» та «не краси», про вплив критики на дітей і самооцінку.
Токсична практика, яка руйнує людину
Пам’ятаю, як у 1990-х мої друзі, які вперше побували за кордоном, розповідали із захопленням, що там ніхто не звертає увагу на зовнішність, що люди ходять вбрані, як хочуть, вільно самовиражаються і не мають комплексів меншовартости. Це було цілком новим, якщо порівнювати з нашим досвідом, коли дорослі часто звертали увагу на зовнішність дітей і одне одного, соромили за вроджені фізичні дані. Через те здавалося, що з нами щось не так із ніг до голови. Звичайно, так було не в кожній сім’ї чи школі, але тенденція соромити за зовнішній вигляд усе ж була доволі поширеною, і залишається досі такою.
Коли я обурювалася на таку критику і казала, що мені це неприємно, у відповідь чула щось на кшталт: «Це просто моя думка» чи «Я нічого такого не сказав/сказала – це просто ти так реагуєш». Зараз таке розмивання реальности називають газлайтингом.
Із поняттям «критика» є певна плутанина. За офіційним визначенням критика – це аналіз, оцінка та розбір чого-небудь із метою виявлення сильних і слабких сторін. Вона допомагає знаходити помилки та шляхи для їхнього виправлення чи вдосконалення. Критика буває конструктивною або деструктивною, але саме це слово використовують переважно у її деструктивному значенні.
Висловлення думки – це фактично конструктивна критика, яка допомагає вдосконаленню чи підкресленню сильних сторін. До прикладу: «У якій сукні мені було гарніше? – Думаю, що у червоній. У тій синій ти була занадто блідою». Або: «Сьогодні холодно, думаю, тобі краще вдягнути шапку, щоб не застудитися». Коли слухаємо чиюсь думку, можемо бути згодні чи не погоджуватися з нею, але не відчуваємо сорому або провину. А той, хто висловлює думку, є рівноправним із нами і вважає нас достатніми за замовчуванням.
Деструктивна критика звучить інакше: «У цій сукні ти як корова» або «Натягни шапку нормально, нема чого такі вуха всім показувати». Той, хто критикує, завжди вивищується над тим, кого критикує, і своїми словами принижує іншого. Через критику ми відчуваємо токсичний сором і провину незрозуміло за що – просто за те, що ми такі, як є. Послання її – «ти недостатній/недостатня для мене, і тобі має бути соромно за це». Деструктивна критика висміює, ображає, засуджує.
Критика зовнішности – це завжди агресивний акт, звинувачення і присоромлення, а провина та сором є складними почуттями, до складу яких входить злість. Отже, критикувати зовнішність, фізичні дані – це токсична практика, яка руйнує людину. Якщо хтось критикує сама/сам себе – це аутоагресія і руйнування самої/самого себе.
Щоб відрізнити критику від висловленої думки, можна запитати себе: «Чи була тут любов і повага?»
Фото: фейсбук-сторінка Наталії Голомідової
Від незадоволення до дисморфофобії
У психології є кілька понять, які описують схильність людини критикувати власну зовнішність – залежно від інтенсивности й контексту.
Кожен із нас має свій «образ тіла». Хтось задоволений власним «образом тіла» і відчуває себе достатньо привабливою особою. Можна сказати – дружить із власним тілом. Тоді ми говоримо про позитивний образ тіла.
Є поняття «негативного образу тіла». У такому разі людина соромиться своєї зовнішности, незадоволена своїм виглядом, часто фіксує увагу на власних недоліках, критикує себе. Тіло наче стає ворогом.
На основі негативного образу тіла може виникати декілька проявів несприйняття власної зовнішности. Я б розташувала їх у порядку зростання: самокритика зовнішности, більш інтенсивний стан – тривога через зовнішність (appearance anxiety), найважча і найскладніша для терапування форма – дисморфофобія або тілесний дисморфічний розлад.
Це вже клінічний стан (психічний розлад), коли людина має нав’язливі переживання, надмірно страждає через уявний або незначний «дефект» зовнішности. Хтось робить пластичну операцію, при цьому хірургові замовляє точну копію форми обличчя улюбленої кінозірки. Хтось переконаний, що його форма носа є жахливою. Комусь видаються огидними власні щоки.
Людині з дисморфофобією здається, що всі довкола безперестанку звертають увагу на її «недолік» і через це наче менше люблять. Оточення може взагалі не помічати цього «недоліку» або не надавати йому ніякого значення.
Різні партнери однієї людини можуть бути подібними один на одного
Поняття краси формується не з одного джерела, а з поєднання біології, культури, досвіду, соціальних впливів, власного смаку та особистої історії.
Біологічний вимір – спільний для багатьох людей. Це певний набір знань і спостережень за зовнішністю, які людство сформувало як певне уявлення про «здоров’я» чи «безпеку», і вони вже передаються на генетичному рівні. Скажімо, симетричні риси обличчя, чиста шкіра, довге й блискуче волосся у жінок, широкі плечі у чоловіків, жіноча фігура у вигляді пісочного годинника.
Тут немає одного варіанту краси для всіх. Я б сказала, що це певна колекція красивих рис, форм, пропорцій, тембрів голосу, рухів тощо, яку велика кількість людей ідентифікує як «красу».
Спільним для цієї колекції буде симетрія, ритм, гармонія, повторення форм – мозок їх обробляє легше, а у відповідь на споглядання такого типу краси виділяється дофамін, тому ми буквально відчуваємо задоволення, коли дивимося на красиве.
Культурний – те, що вважається красивим у певний час на певній території. На поняття красивого і некрасивого в культурному вимірі впливає мода, соціальний клас, релігія, думка медіа. Мозок звикає до того, що бачить часто. А якщо це постійно подається як «красиве», «бажане», «успішне», то така оцінка стає загальноприйнятою. Нас буквально «навчають», що красивим зараз є ось це. Цікаво, що поняття краси в один і той самий час у різних країнах може бути різним.
Особистий досвід дуже сильно впливає на людське сприйняття краси. Нею стає те, що дарувало в дитинстві сильні емоції і відчуття безпеки. Ви могли помітити, що люди часто закохуються у тих, хто зовні чимось нагадує маму, тата, дідуся чи бабусю. Споглядання «рідних», знайомих рис партнера чи партнерки викликає палітру сильних почуттів і приємний коктейль із гормонів. Тому, до речі, різні партнери однієї людини можуть бути подібними одне на одного – це наче пошук знайомої краси у різних комбінаціях.
Я часом жартома кажу клієнтам, які стурбовані через зовнішність і мають ідею щось змінити, аби більше подобатися коханій людині, що головне вже відбулося – якщо вас обрали, значить, ви вже схожі на його маму чи на її тата, і можна розслабитися.
Власний смак. Найцікавіший, як на мене вимір, адже його важко пояснити якоюсь причиною. У кожної людини буде індивідуальний набір того, що вона вважає красивим, і це не буде визначено нічим іншим, окрім її смаку.
У дитинстві мені здавалися неймовірно гарними мишки, щурики та різні гризуни. Я милувалася делікатними лініями їхніх тілець і швидкістю рухів. Однак коли принесла мишку в банці подругам, щоб вони також потішилися цією красою, дівчата інстинктивно позастрибували на диван і закричали, щоб я забрала цю гидоту. Так я, мабуть, уперше зрозуміла, що поняття краси у всіх різне.
Соціальний вплив. Він схожий на культурний, але тут найважливішим елементом є схвалення групи. Тобто на наше сприйняття красивого може впливати те, що про це думають члени сім’ї, друзі, однокласники, блогери в інстаграмі.
Що більше в суспільстві вимог, то більше і критики
Якщо припустити, що рівень незадоволення власною зовнішністю і в жінок, і в чоловіків буде однаковий, то від кого ми більш ймовірно почуємо про те, що зі мною щось не так, що я хочу щось покращити? У жінок для цього чимало майданчиків: у соцмережах це різні жіночі форуми (закриті й відкриті), чати, численні гілки в тредсі, коментарі під постами блогерів – неймовірна кількість місць, де жінки обговорюють косметику, процедури, пластичні операції, спортивні заняття для корекції фігури тощо.
Я б сказала, що обговорення своєї зовнішности, зокрема й критика, – це частина культури жіночого спілкування. Жінки назагал більш емоційні, і їм легше обговорювати те, що їх турбує. А от чому жінок так турбує їхня зовнішність – це окреме глибоке питання.
Чи часто ви бачите в аналогічних місцях обговорення від чоловіків? Відкрито критикувати себе чи обговорювати свою зовнішність для чоловіка – це перестати бути сильним і проявити вразливість. Суспільство хоче бачити чоловіка сильним. Тож критику своєї зовнішности з боку чоловіків ми переважно не бачимо і не чуємо.
Якщо аналізувати ринок і маркетинг, то чоловікам пропонують значно менше косметики, доглядових і корекційних процедур. Тобто назагал із чоловічим тілом наче все «ок», аби лиш воно було сильним (накачаним, м’язистим). Натомість важко знайти бодай якусь частинку жіночого тіла, яку маркетинг ще не запропонував жінці «покращити», видалити, відбілити, зменшити чи збільшити.
Із нещодавніх моїх відкриттів – процедура із розгладжування зморшок на ліктях, бо ж «негарно» ходити з ліктьовими зморшками, що люди скажуть? А що більше в суспільстві вимог, то більше і критики.
Крізь розмиті кордони всередину весь час потраплятиме порівняння з кимось
Вважаю, що стандарти краси – це вторинна річ у несприйнятті своєї вроди. Первинним є спосіб оцінювати себе та оптика, крізь яку ми дивимося на себе. Якщо в людини стійка самооцінка, міцні кордони, вона просто не сумніватиметься в тому, що вона достатньо гарна і що з нею все гаразд. Бажання щось підкоригувати чи змінити може з’являтися, але воно не впливає на загальне відчуття – зі мною все «ок».
Якщо ж ця оптика спотворена, людина дивиться на себе як на дефектну, недостатньо гарну, недостатньо здорову. Якщо всередині людини живе голос критики, він може використовувати різні аргументи, щоб «добивати» свого власника.
Крізь розмиті кордони всередину весь час потраплятиме інформація: то про нові стандарти краси, то чужа критика й зауваження, то порівняння з кимось.
Словом, для людини зі стійкою самооцінкою стандарти краси існують просто як явище, що її не руйнує. Якщо хтось звик знецінювати себе і власну зовнішність, то будь-яку інформацію про те, яким треба бути, застосують як зброю проти себе.
Діти не соромитимуться, поки їх не почнуть соромити дорослі
Спостерігаючи за тим, як росте мій син (а йому скоро 10 років), я помітила, що він сам ніколи не обговорював свою зовнішність і йому наче і не спадає на думку себе критикувати чи порівнювати з кимось. Він ніколи не чув від мами з татом, що з його зовнішністю щось не так. Навпаки, ми говоримо йому, що він красивий, що він схожий і на маму, і на тата, які також красиві, що він уміє стильно підбирати собі одяг.
Наголошую йому на тому, що він повинен мати власну думку про те, що красиво, а що ні, і що інші люди можуть думати інакше. Зараз син носить довге волосся, бо так він собі подобається більше, ніж із коротким. На щастя, у школі зараз ніхто не звертає на це увагу, як було у моїй юності (директор із ножицями у руках тоді ганявся по школі за учнем, який носив каре). Але декілька дорослих казали моєму синові, що він схожий так на дівчинку. І тоді він мене запитав, чому вони таке кажуть. Ми поговорили про те, що деякі люди погано знають історію і не є спостережливими, інакше вони знали би, що довге волосся у чоловіків є нормою у багатьох культурах і в різних періодах. Я показувала йому знімки королів різних країн із довгим волоссям, розповідала про індіанців, самураїв, вікінгів, козаків, а також про рок-музикантів і різних творчих людей.
Поки дитині хтось не скаже, що з її зовнішністю щось не так, вона про це не задумається. У дітей немає вродженого почуття сорому.
Якщо дитина постійно чує від батьків чи інших важливих дорослих, що вона товста, в неї довгий ніс чи негарні ноги, вона вірить батькам і далі починає вже сама критикувати себе їхнім голосом. Якщо її з кимось порівнювали, вона також почне це робити з собою. У школі діти дуже болісно реагують на цькування з боку однокласників чи вчителів і потім починають (чи продовжують ще більше) сумніватися у власній цінності.
Дорослі, які критикують зовнішність своїх дітей, проєктують на них незадоволення собою. Швидше за все, їхні батьки соромили їх так само, а тих соромили їхні батьки. Весь цей руйнівний сценарій ніхто не переглядав, і він далі передається з покоління в покоління, аж поки хтось із родини не вирішить це припинити.
Навіщо ми себе критикуємо та знецінюємо? Щоб не зіштовхнутися з відторгненням. Якщо напасти на себе першим, то здається, що інші вже не нападуть. Цей механізм, як правило, не усвідомлюють. А спосіб дивитися на себе як на людину з дефектами, який ми змавпували від інших, стає єдиноправильним, автоматичним і не піддається сумніву. Іншим же наче краще бачать, яка я. Тому і сприймаю себе у той єдиний спосіб, якого мене навчили ті, кого я люблю.
Руйнація і любов
Щоб припинити себе критикувати і змогти прийняти свою зовнішність, людина проходить у терапії певний шлях. Спочатку ми піддаємо сумніву всі ті критичні твердження про зовнішній вигляд, знімаємо з п’єдесталу «експертів із чужої зовнішности» і повертаємо всім їхню відповідальність. Скажімо, якщо мама критикує доньку за те, що в неї жахливий ніс – «такий, як у твого батька», то дитина не повинна відчувати вину і сором за те, що колись мама вибрала собі в партнери чоловіка з таким носом.
Також людина повертає собі право злитися, щоб могти захищати свої кордони – не дозволяти іншим руйнувати себе критичними зауваженнями про зовнішність і не впускати всередину чужі фантазії про себе. Батькові, який роками соромить сина, що той не схожий на чоловіка, а має жіночі риси, можна буде сказати: «Я – не Бог, не впливаю на генетику, а ти бачиш у мені частково й себе».
Паралельно терапевт допомагає людині сформувати власну думку про себе та свою зовнішність. Як наслідок, поруч із внутрішнім критиком з’являється також фігура люблячого дорослого – того, хто тепер буде любити мене безумовно, хто буде дивитися на моє тіло з ніжністю, радістю, вдячністю і прийняттям. Якщо я люблю себе і поважаю, то порівняння з іншими мене не руйнує, а може мотивувати.
Демі- та сапіосексуальність (емоційний зв’язок і потяг до інтелекту)
Ці поняття передбачають, що фізичні дані відіграють для людини другорядну роль. Але тут може бути цікавим контекст. Для когось другорядне значення зовнішности може бути частиною світогляду. До прикладу, людина розповідає, що вона цінує у партнерові чи партнерці передовсім певні риси характеру, поведінки чи інтелект. І це усвідомлений вибір, певна цінність цієї людини.
А може бути й інша історія, коли питання зовнішности є дуже болючим. У темі критики та несприйняття власної зовнішности буває стільки напруги, що людина шукає спосіб уникнути її, щоб наче забути про її існування. Тоді вона може знайти уявний спокій та визначити себе демі- чи сапіосексуалом/кою, лиш би не торкатися до джерела постійного болю.
Критика власної зовнішности часто є частиною глибших процесів
Найкраще, що можна робити, – це дивитися на людину очима любови, виражати жаль щодо того, що вона наразі така сувора до себе. Чи варто сподіватися, що самих лише слів «ти гарний/гарна» буде досить, щоб людина припинила себе критикувати та прийняла свою зовнішність? Це дуже індивідуально і залежить від того, наскільки глибоко зруйнована самооцінка людини.
Критика власної зовнішности часто є частиною глибших процесів, як-от депресивних чи тривожних станів, які не зникають від компліментів і потребують професійного зцілення.
Якщо людина сама просить допомогти їй подолати власні комплекси, а у вас є ресурси й бажання це зробити, то чому б і ні? Найперше – варто з’ясувати, чи така допомога людині взагалі потрібна. Якщо так, це може бути цінним досвідом для вас обох. Якщо ж ні, ви ризикуєте отримати у відповідь спротив у різних його проявах – від різких слів у відповідь до дистанціювання у спілкуванні. Адже непрохані поради чи допомога без запиту будуть порушенням кордонів того, хто про них не просив.
До речі, бажання комусь допомагати подолати комплекси може бути дзеркалом того, що відбувається всередині вас. Наприклад, якщо є негативна оцінка власної зовнішности, невміння справлятися з критикою, тоді може виникати бажання допомагати в цьому іншим. Наче душа сигналізує через іншу людину: «Зверни увагу на себе, допоможи у цьому собі».
У будь-якому разі ми не можемо нікому заборонити ані критикувати чиюсь зовнішність чи щось іще, ані висловлювати власну думку. Але ми можемо вчитися регулювати свою реакцію на те, що нам не подобається, що нас ранить.
У випадку з критикою зовнішности можна захищати власні кордони, а можна також побачити, що все це критиканство – не про вас, а про того, хто критикує, і постаратися не брати ці слова собі. Хтось має право на власну думку, а ви маєте право її не розділяти, при цьому залишати іншим право думати так, як йому чи їй хочеться.
