«Ми будемо жити, навіть якщо тут ядерні ракети літатимуть»: історія байкера, який став військовослужбовцем

Як прихильник мотоциклів і менеджер із продажу запчастин до мобільних телефонів, без бойового досвіду, пішов воювати.

Володимир Кравчук – співзасновник і директор чернівецького мотоклубу «Bad Uncles» («Погані Дядьки» – авт.). Після початку повномасштабної війни росії проти України вирішив піти до Чернівецького міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Відтоді майже п’ять місяців Володимир захищає Батьківщину від російських загарбників. Під час проходження служби він отримав уламкові поранення та дві контузії.

Про діяльність мотоклубу, доброчинність, «поганих дядьків», громадянський обов’язок і набутий бойовий досвід читайте в інтерв’ю Шпальти.

Любов до мотоциклів була ще змалечку

У зрілому віці, коли чогось досягнув у житті, хочеться відпочити від рутини. Ось і виникає у голові ідея: катання і подорожі на мотоциклі можуть бути класним захопленням.

Серйозно все почалося років шість тому. Тоді моторух у Чернівцях, та й на Буковині загалом, почав дуже стрімко розвиватися. За допомогою месенджерів ми почали організовувати спільноти, через які спілкувалися, домовлялися про зустрічі.

Після цього, як сніговою грудою, кількість хороших, надійних і зацікавлених людей почала зростати. Біля витоків «Bad Uncles» стояли дев’ятеро людей. Ми довго не наважувалися відкрити свій клуб, тому що у Чернівцях уже є декілька мотоклубів, яким по 10-12 років.

«У кооперативі біля мопеда»

Назву «Bad Uncles» вигадали самі. Було дуже багато варіантів. Вирішили піти стежиною стереотипів. Спочатку думали просто «Uncles» («Дядьки» – авт.), бо в нас був доволі немолодий колектив. А потім додали «Bad Uncles». Лише для того, аби підтримати цей стереотип про байкерів — що вони всі такі брутальні, жорсткі.

Ми ще до повномасштабної війни займалися благодійністю. У Новоселицькому районі, наприклад, облаштували туалет для людей з інвалідністю. У Сторожинці для дитячого будинку зробили систему очистки води, закупили телевізори. І щоразу в нас запитували: «Хіба ви такі погані дядьки?» Тому це саркастична назва.

Кожної останньої суботи місяця у нас відбуваються збори. Ми збираємося з дружинами, готуємо в казані вечерю, спілкуємося. Нам ця локація сподобалася, не хочемо переїжджати. На всі виручені гроші з бізнесу починаємо купувати гаражі. Ми хочемо, щоб їх було чотири поруч. Тоді зробимо одну велику будівлю з виходом на літній майданчик. Може, якесь невеличке кафе відкриємо для байкерів.

Як потеплішає, то будемо організовувати суботники, наводити порядки. Через це до нас не мають претензій люди, які живуть поруч. Трохи дорогу зробимо, щоб по грязі не ходити.

Маємо орієнтир — багато хто вже знає нашого мопеда. Так і кажемо: «Де зустрічаємося?» — «У кооперативі біля мопеда».

Дружба не лише на словах

Мотокультура в нас дружня, незважаючи на різні стереотипи. У скрутних ситуаціях допомагаємо одне одному. Серед членів нашого мотоклубу була домовленість: якщо, не дай Боже, щось станеться з кимось на фронті, ми визначили, які клопоти має взяти на себе клуб, як він повинен допомагати родині.

Навіть якщо просто за відсутности людини є якісь певні побутові труднощі. Клуб зобов’язаний брати це на себе. Дружина, яка залишилася з дитиною без чоловіка, могла звернутися до «дядьків» по будь-яку допомогу.

Я знав, що залишаю родину в надійних руках. Єдине, за що хвилювався, — аби не було ракетних ударів, які можуть завдати якоїсь шкоди Чернівцям.

«Здавалося, що знімають дуже дорогий бойовик»

Попри те, що мій дід пройшов Другу світову війну, а батько – офіцер, я взагалі жодного стосунку до військової справи не мав. Не проходив строкової служби. Навіть на військову катедру в університеті не потрапив.

Коли вже почалася повномасштабна війна, мобілізація, мій хороший друг, із яким я заснував мотоклуб, 24 лютого пішов до військкомату. Ми з хлопцями про це дізналися. Хто ще мав роботу, той працював, у кого не було роботи і було таке бажання – йшов до військкомату або в тероборону.

З членів мотоклубу до міського ТЦК пішли четверо людей. Я прослужив там десь місяць або два. І так склалося, що в кінці квітня я був першим із «Bad Uncles», кого перевели до 81-ої бригади. Це десантно-штурмові війська. Проходив навчання на житомирському полігоні.

Чесно скажу – мене настільки вразив рівень підготовки. Здавалося, що знімають дуже дорогий бойовик. Була класна картинка – початок літа, походи по 10-15 кілометрів у бронежилетах, касках, з автоматами. За півтора місяця ми пройшли справді дуже якісний, класний вишкіл.

Упродовж цього часу в мене склалося враження, що ношу форму вже роки. Автомат міг розібрати/зібрати навіть у темряві. Міг прицілитися як із правої, так і з лівої руки, і влучити куди потрібно. Були в нас і обкатки танками, і спуски з гелікоптерів. А потім настав час, коли нам сказали: «Все, збираємо речі, в машини (в нас були волонтерські) — і рушаємо». Куди? Звісно, не повідомили.

Позиції росіян були за 200 метрів

У військкоматі я був старшим солдатом-автоматником. Коли потрапив на житомирський полігон, формувався новий батальйон, і мене призначили командиром першого відділення першого взводу. У мене були десять підлеглих: кулеметник, гранатометник, водій, медик, автоматники. Також за відсутности командира взводу я виконував його обов’язки.

Тут мені допоміг клубний досвід, оскільки я один із засновників і президент нашого мотоклубу. Цей досвід згодився і в Збройних силах. Мені було легко і комфортно керувати десятьма своїми підлеглими.

З початку серпня 2022 року я опинився в Краматорську. Практично з перших днів нас почали висмикувати по взводу на передові позиції. Це були часи, коли ще Ізюм і Лиман були окуповані. Нашим завданням було втримати позиції в селі Богородичному, біля Святогірська.

Перше, що мене здивувало і трохи розчарувало – нас готували як штурмові війська, а натомість посадили в окопи, де ми просто дивилися, аби не було ніяких наступальних дій із боку росіян. Ми бачили розташування позицій ворога. Буквально за 200-300 метрів. У нас була перевага у висоті – ми перебували вище.

Нас практично цілодобово обстрілювали з мінометів. Танки теж працювали в наш бік. Ми могли відповідати лишень стрілецькою зброєю. У нас були гранатомети. Проте танк може стріляти до 2 кілометрів, а гранатомет не більш як на 400-500 метрів. Декілька разів по нас працював снайпер.

«У хлопців кров із вух текла, і вони втрачали свідомість»

Щоб ви розуміли, на ділянку 20х20 метрів, невеличку таку поляну, де в нас була позиція, ми одного разу нарахували 59 прильотів за добу. Воно гатило й гатило. А коли потрапляло просто в позицію… Це жах, який важко пережити.

У районі, де ми працювали, раніше був видобуток крейди. Тому ґрунт відрізняється від нашого чорнозему. Там лиш глина і крейда. І коли робиш там копанку, треба працювати киянкою, а не лопатою. Це дуже важко. Вибиваєш кожен сантиметр.

А коли туди прилітає міна, навіть якщо вона за метр або два від позиції, то неможливо витримати той дзвін. У хлопців кров із вух текла, дехто непритомнів. Барабанні перетинки майже в усіх потріскали.

«Вранці ти ще прокидаєшся в землі, а ввечері вже лежиш на лікарняному ліжку»

Не пам’ятаю точно – 6 чи 10 серпня – був мінометний обстріл. Ми з побратимами сховалися, як-то кажуть, у «лисячу нору»: викопана така нірка в окопі. Нас троє бійців у схованці. Перший приліт міномета був дуже близько. Він аж струсив землю, посипалося все. Другий потрапив просто в нашу схованку. Ми на деякий час знепритомніли.

Я знав, що коли міномет «кинув» два снаряди, то мають бути ще третій і четвертий. Треба було щось робити. Я одного свого побратима витягнув, другий сам вискочив. Його важко поранило – уламок потрапив просто в лоба. Мені посікло тіло: уламки були в обох руках, сильно побило обличчя. Як потім виявилося, це були контузія та мінно-вибухова травма.

За 300 метрів від нас був пункт евакуації. Ми дісталися до нього, лікарі швидко надали нам допомогу. Потім нас вивезли до найближчого військового шпиталю. Такий контраст: вранці ти прокидаєшся в окопі, а ввечері — вже лежиш на лікарняному ліжку.

Відтак пройшов курс уколів, а через три дні відчув значний приплив сил. Із мене витягли уламки, залікували рани й виписали. Відправили відпочити з рекомендацією: «Тиждень без фізичних навантажень».

Проте інші військові вам підтвердять – коли ти перебуваєш у підрозділі, який бере участь у бойових діях і має свої рубежі на «передку», то можливости відпочити взагалі немає.

Якщо тебе випустили і ти можеш тримати автомат у руках, то використовуй цю можливість, бо завжди є кого замінити – інші теж отримують поранення. Людей катастрофічно завжди не вистачає. Це постійна ротація: вийшов – зайшов, вийшов – зайшов. На три, п’ять, десять днів.

Про нову позицію і друге поранення

Попередня наша позиція була вщент розбита артобстрілами. А нова називалася «Талібан». Взагалі, такі дивні назви давали: «Талібан», «Цар», «Мойсей».

Два дні я пробув на ній — і знову влучний приліт. Дякувати Богу, не так прицільно, як першого разу, але дуже близько. Після другого влучання мені хлопці допомогли з евакуацією. Привезли в той же шпиталь.

Лікарі здивувалися: «Як? Ми виписали тебе позавчора, а ти знову до нас і з таким же діагнозом».

Тоді вже було без уламків, просто сильна контузія. Прокапали мене — й евакуювали до Дніпра. Потім перенаправили потягом до Тернополя. Звідти була можливість потрапити до Чернівців. Мені допомогли побратими, і я вперше за пів року побував удома.

Тут теж лікувався. Лікарі виписали висновок: оскільки в мене дві контузії, і між ними минуло мало часу, мене треба або переводити назад до військкомату, або звільняти. Я не мав достатньо сил, аби працювати у військкоматі. Це теж дуже емоційна та складна робота. Ви бачите, як реагує населення на роботу ТЦК.

Тому вирішив, що на цьому, мабуть, ставлю крапку. Буду допомагати фронту вже тут, із «цивілки», з місця проживання.

 «Без клубу було б значно важче пристосуватися до цивільного життя»

Я звільнився на початку грудня. Процес адаптації дуже важко й болісно проходить. Це безсонні ночі, дуже дивні та складні сни, дезорієнтація в просторі.

Проте я повернувся на свою попередню роботу. Це компанія, що займається запчастинами до мобільних телефонів. Я працював у ній менеджером. Там дуже класний колектив. Незважаючи на зміни в характері та поведінці, люди ставляться з розумінням. Якщо треба вихідний чи лікарняний – будь ласка.

Проте хвилююся та сумую за побратимами, які залишилися на фронті. Та водночас радий і вдячний тим, хто зустрів тут: родині, друзям, колегам. І, звісно ж, клубу. Без нього було б значно важче пристосуватися до цивільного життя.

«Якщо я знатиму там, що у вас усе добре – мені буде легше від цього»

Якось телефоном спілкувався з фронту з дружиною. То було літо, вихідний. Запитав, чим вони з донькою займаються. Дружина каже, що сидять удома, бо як десь гуляти чи відпочивати, коли батько на війні.

Довелося пояснити: «Якщо я сплю тут, у землянці, то це не означає, що ви повинні так спати – живіть!» Коли знатиму там, що у вас усе добре, то мені легше від цього.

Мені незрозуміло, коли люди тут себе обмежують в елементарних речах. Не маю на увазі дискотеки чи подібні розваги, але ж треба десь прогулятися, відпочити!

Особливо коли йдеться про родину, друзів військовослужбовців або людей, які не забули, що таке війна. Які пам’ятають і щось роблять для перемоги – вони мають право відпочити.

По-перше, ворог буде задоволений тим, що він знищив яскраві моменти в нашому житті та що ми всі почали жити в землянках.

По-друге, це не допоможе бійцю. Я сам, коли був у Чернівцях на лікуванні, то гуляв вулицею Кобилянської, насолоджувався життям. Мене, навпаки, тішило те, що місто живе, що воно красиве.

Проблема лише в тому, щоб люди не забували. Вони можуть і весілля робити, і день народження в ресторані – без проблем. Люди повинні жити! В цьому теж наша незламність. Ми будемо жити, навіть якщо тут ядерні ракети літатимуть.

Про громадянський обов’язок

Те, що люди уникають вручення повісток, — проблема. Не знаю, чому так склалося. Побутує така думка в суспільстві, що армію вже набрали, вона воює, а «ми будемо сидіти тут і працювати».

Насправді ж в армії постійно є поранені та загиблі. Створюють додаткові підрозділи, і попит на нових людей є завжди. Він повинен бути – це нормально. Треба, щоб цивільні розуміли – якщо ви потрапляєте до ЗСУ, то це не означає, що через день-два ви вже на передовій.

Є багато різних спеціальностей: аеророзвідка, артилерія, танкісти – що завгодно. Як так сталося, що у суспільстві таке ставлення до мобілізації – незрозуміло, і мені це дуже не подобається.