0
Випускниця ЧНУ Юлія Доліба розповіла, як починалися протести в Чернівцях, про перші розстріли на Майдані та гідність, яку українське суспільство досі виборює для себе.
Юлія на вулиці Грушевського в Києві. 2014 рік, січень.
Юлія Доліба родом із Тернопільщини. Дитиною вона виступала в сільському хорі та знала чимало козацьких пісень. Так, іще з юних років відчувала лейтмотив української відваги, який несла під час Революції гідности, і несе зараз, під час повномасштабної війни.
Юлія навчалася в ЧНУ ім. Ю. Федьковича за спеціальністю «Міжнародний туризм». Ще з перших днів протестів на Майдані вона відчувала себе частиною ядра Революції. Каже, що там не було поділу за географією або на бідних і багатих. Це була історія про людяність, підтримку та націю, яка виборювала для себе гідність.
Про шлях до усвідомленого українства, як була волонтеркою на Майдані та українців, які виборювали для себе гідність, − в інтерв’ю.
Про початок протестів у Чернівцях та ціль працювати в державних органах
– Я завжди усвідомлювала себе українкою і не мала проблем з ідентичністю. Ще з юних років, коли почала вчити історію, відчувала в собі «дух, що тіло рве до бою», цю революційну натуру. Але не розуміла, де це можна виплеснути.
2013-го Юля навчалася на другому курсі університету. У перший день революції вона ще не знала, як показати свій спротив, тому пішла в університет у вишиванці із синьо-жовтою стрічкою.
– Я мала тоді довге волосся, заплетене у дві коси. Коли прийшла так на пару, моя викладачка не зрозуміла цього: «Юліє, встань. Що це таке?» Я відповіла, що так показую свою незгоду. Вона мене не присоромила, а, навпаки, підтримала. Є декілька викладачів, які мене тоді підтримали, ми з ними досі спілкуємося.
Протестний рух у Чернівцях започаткували студенти з історичного факультету. Активістка з ними здружилася та почала шукати бронежилети. Вона пригадує, що вже тоді в Україні було складно знайти амуніцію.
– Пам’ятаю, як під час мітингу я ходила з кульочком та збирала кошти на кровоспинні та інші ліки. Ми зібрали близько 8 тисяч гривень – тоді це було багато. Крім цього, ми тиснули, щоб чернівецька влада написала звернення до президента щодо підтримки європейської інтеграції. У межах протестів організовували дискусійні клуби та патріотичні читання.
Здебільшого Юля перебувала в Чернівцях, бо, на її погляд, дуже важливо було показати підтримку на місцях. Адже якби все відбувалося тільки в Києві, протести могли б швидко придушити. А так були регіони, які підіймалися та показували настрої суспільства.
– У багатьох областях була проросійська влада – переважно представники Партії регіонів. Я не могла розуміти депутатів цієї політсили, які «топили» за неї під час того, як стріляють у людей. Чи вірила я, що скинуть Януковича? Не знаю. Але точно знала, що в недалекому майбутньому росія нападе. Щодо повномасштабної війни мене охоплював скептицизм. Бо як людина розумна ти мислиш категоріями логіки, а коли з того боку якийсь божевільний терорист – логіка і знання стають безсилими.
Допис Юлії напередодні вторгнення.
– Я пригадую один момент, який мене зачепив. Коли почалися перші розстріли, студенти у Чернівцях почали страйкувати. Тоді, під час одного з мітингів, до нас підійшла жіночка з криками російською. Мовляв, чому ми не на парах. Я їй відповідаю: «Ну, ви розумієте, що там убивають людей?» А вона: «Но там же брущатку громят, ана вєдь дарагая». Я ледь не замахнулася на неї. Ми ж суспільство, і ніби всі живемо в такій самій ситуації. А людина взагалі не тими категоріями мислить. У неї якісь наративи в голові, вона хвилюється навіть про якусь довбану бруківку. По тій бруківці бігли військові, які стріляли по людях, що були без нічого.
Тоді ж, дев’ятнадцятирічною, вона поставила собі за мету працювати в державних органах для розбудови України. Так, власне, і сталося. Спочатку Юлія була речницею Патрульної поліції у Чернівцях, а потім переїхала до Львова, де працювала керівницею відділу у міськраді. Наразі активістка не афішує, чим займається, однак каже, що її діяльність пов’язана з благодійністю та громадським сектором.
– Це був уже такий усвідомлений шлях становлення мене як громадянки. Це про усвідомлене українство. Тоді я поставила собі за мету працювати в державних органах та інституціях на розбудову України доти, доки я можу собі це дозволити.
Юлія з плакатом у Чернівцях під час перших розстрілів у Києві.
«Ці люди зараз би були десь у районі Бахмута»
Попри те що Юлі складно оцінювати свої емоції під час Революції гідности, вона каже, що відчувала гордість за українців.
– Зараз так складно говорити в контексті року Великої війни про емоції, бо мені здається, що я вже нічого не відчуваю. Мені здається, що багато українців мають трансформований больовий поріг. Але я дуже добре пам’ятаю свої емоції 24 листопада, ще до побиття студентів. Тоді відбувалося перше віче на Європейській площі, і я зі своїм одногрупником поїхали туди. Під час віча я попросила підняти мене не плечі, бо нічого не бачила. Коли побачила ту силу-силенну людей, була вся в сльозах і так пишалася, що ми живемо в Україні. Це була гордість за спільноту людей, які об’єдналися попри те, що різні.
Коли Юля разом із протестувальниками підходили до Кабміну, внутрішні війська кинули на неї димову шашку. Студентка навіть не зрозуміла, що трапилося, як товариші відсунули її в бік. Але Юлі не було страшно.
– Побиття студентів відбувалося в прямому етері. Ми зараз теж усе спостерігаємо в прямому етері. Зараз ми також бачимо чоловіків та жінок, яких розстрілюють російські солдати. У нас у Львові є меморіал Героям Небесної сотні, і там є фото кожного з них. Вони не надруковані, а вирізані на металі. Біля кожної світлини є фраза, якою та людина керувалася. Я туди приходжу і думаю, що, мабуть, ці люди зараз би були десь під Бахмутом.
Юлія під час віча у Києві 24 листопада 2013 року.
Юлія вважає, що українці доводять зараз свою гідність не тільки всьому світу, а й собі передусім. Водночас так не можна сказати про все суспільство.
– Знаєте, дуже класно з однодумцями, але якщо ти виходиш за межі своєї бульбашки – це дуже спрацьовує, адже навколо все зовсім не так. І треба завжди мати гідність, тримати на сторожі свої цінності — ось так я б сказала. Тому що вони завжди підпадають під удар першими, тому що історія з Революцією гідности та російським повномасштабним вторгненням — це саме напад на цінності та ідентичність. І якщо ми їх не маємо, то хто ми? Громадяни України, як написано в паспорті? Думаю, цього недостатньо.
Дуже хочеться вірити, що ми вибороли ту гідність для себе. Але неможливо сказати це про все суспільство. Адже було дуже багато корупційних скандалів та депутатів, яким не пасує слово «гідність». Водночас багато вихідців Революції гідности й надалі працюють на країну. Тож як нація – так, ми задекларували, що можемо бути гідними. І найважливіше – прийняли це як постулат. Думаю, що ми це зараз доводимо не тільки самим собі, а й всьому світу. Звісно, хотілося б це показувати не через участь у військових діях.
Боялася не дубинок, а втратити сенс боротьби
Юля потрапила на вулицю Грушевського в Києві у січні 2014 року. Тоді ще не було масштабних заворушень. Там вона займалася волонтерством – передавала їжу на барикади.
– На Майдані не було географії — все просто: «Ти наш». Є історія про націю, і це були наші. Я почувалася дуже комфортно та впевнено. Якось був смог, тому що весь час палили шини. І до мене підходить хлопець. Я не бачила його обличчя через маску. Але я запам’ятала ці блакитні очі на все життя. У них була надія.
Поза межами Майдану були різні настрої: хтось удавав, що нічого не відбувається, хтось вболівав за громадянське суспільство, а хтось взагалі підтримував «Беркут».
Для Юлі найгіршим було втратити сенс цієї боротьби. Особливо тоді, коли ходили чутки про штурм беркутівцями Будинку профспілок, де вона тоді ночувала, як і більшість протестувальників.
– Це був своєрідний терор, тому що вони нічого не штурмували. Це просто про злам людини, щоб вона була неуважною, боялася та пішла. Страшно було не те, що можуть побити дубинками — хоча це теж не можна нівелювати, — а втратити сенс. Інакше якби кожен втратив сенс, то, розумієте, що цього всього вже не було б. Якби революція закінчилася інакше, то ми вже були б федеративною республікою росії.
Юлія на Грушевського. 2014 рік, січень.
– Майдан – це була історія про людяність. Я бачила підтримку, як на вічі, так на барикадах – всі одне одного підтримували. Не було розподілу на багатших та бідніших, розумніших та гірших. Це і про те, як важливо зберегти у великому місті ядро такої справжности. Коли місто тисне, бо воно більше. Майдан – це була лише частинка Києва. Людям важливо було протриматися в цьому оточеному кавальчику. Адже всі були вразливі, бо, як не крути, правоохоронна система була ще під контролем президента. Зрозуміло, що в правоохоронців було таке оснащення, що вони всіх могли перебити просто в першу ж ніч. І круто, що люди вистояли. Я не скажу, що це якась жертовність. Бо за Україну не треба помирати — за Україну треба убивати й за неї треба жити.
Коли ти когось любиш – підставляєш плече
Активістка має два життєві кредо. Одне стосується роботи: «працювати для людини»; а інше особисте: «бути відважною».
– Відвага для мене — це збірне поняття. Це про хоробрість та відповідальність. Я люблю Україну і не хочу звідси їхати, не хочу будувати своє життя деінде. Я хочу працювати тут та робити щось істотне. Бо коли ти когось любиш – підставляєш плече.
Любити когось чи щось, коли все гаразд — набагато легше. Складніше, коли з твоєю любов’ю щось негаразд, є виклики та біди. Так само з Україною. Ми повинні любити її ще дужче.
Українці задекларували себе як сміливі та відважні люди. Мені здається, що ми навіть такого не очікували від себе. Це Майдан мільйонного ступеня.
