Почали розмовляти українською і відкрили власну справу. Як адаптувалися переселенці у різних містах України

Внутрішньо переміщені особи з трьох міст України: Чернівців, Львова та Харкова — розповіли як це — починати життя з початку у новому місті.

Кримський татарин Яшар Фазилов живе у Львові восьмий рік. Переїхав сюди з окупованого Криму 2014 року. Спершу було важко, але з часом зумів адаптуватися. Вивчив українську мову, якою доти не володів, і принципово розмовляє нею навіть із російськомовними українцями.

Перші свої гроші у Львові його сім’я заробила, торгуючи власноруч зготованим кримськотатарським пловом на фестивалі вуличної їжі під львівським Арсеналом. Згодом Яшар повернувся до бізнесу, яким займався у Криму — організації франкомовних таборів для дітей.

Яшар не єдиний переселенець у Львові. Тут існує велика спільнота кримських татар. Тільки у цій області понад 11 тисяч внутрішньо переміщених осіб із Криму та сходу України.  

За даними Міністерства соціальної політики, кількість людей, які не витримали приходу «руского міра» і залишили свої домівки на окупованих територіях у Криму та на сході України, перевищує 1,5 мільйона осіб. Кожен із них по-різному пристосувався у нових обставинах, знаходив нову домівку та роботу, вчився знаходити спільну мову з новими сусідами.

Про те, як внутрішньо переміщені особи адаптувалися у нових умовах, про допомогу від держави, соціалізацію переселенців ми дізнавалися у трьох різних областях країни: Чернівецькій, Львівській та Харківській.

 

Анна Півкіна — переселенка зі Слов’янська. Жінка приїхала до Чернівців 2014 року. Народила і виховує сімох дітей. Каже, що знайти помешкання для оренди було непросто. До ВПО декотрі власники житла ставилися насторожено.

Однак жінці пощастило, бо господар квартири виявився доброю та чуйною людиною. Він прийняв сім’ю попри стереотипи.

«Західна Україна приймала переселенців лояльніше, ніж Східна та Центральна. Тамтешні мешканці відкрито кричали: “Самі винні, бо прийняли сепаратистів, валіть туди!”. Але ж не всі приймали сепаратистів», — ділиться жінка.

Дар’я Зоріна, яка переїхала з Донецька до Харкова, досі не любить слово «переселенка». 

«Моє життя в Харкові загалом нічим не відрізняється від того, як тут живе більшість людей мого віку зі схожим культурним рівнем та статками. Мене відрізняють скоріше культурні штуки, а не факт того, що я переїхала», — каже вона.

Яшар Фазилов із Криму майже одразу знайшов житло у Львові. Спершу почувався у цьому місті туристом, а згодом адаптувався та вважає себе трішки львів’янином. 

Допомогу отримують не всі

Уповноважена з прав людини Людмила Денісова розповідає, що найбільше внутрішньо переміщених осіб у областях, що межують з окупованими. Також у східних регіонах більше ВПО отримали тимчасове житло. 

Наприклад, у Харківській області в кінці вересня 2021 року на обліку в органах соціального захисту населення перебувало понад 137 тисяч внутрішньо переміщених осіб.

На початку жовтня 2021-го у двох територіальних громадах (Богодухівська та Красноградська) Харківщини для ВПО створили житловий фонд соціального призначення, до якого входять 2 житлові приміщення, ще 7 ТГ створили житловий фонд для тимчасового проживання, до якого ввійшли 16 житлових приміщень.

2020 року у трьох громадах Харківської области придбали та забезпечили житлом 24 внутрішньо переміщених осіб.

На Львівщині на початку жовтня 2021 року на обліку було понад 11 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Дев’ятьом із них придбали житло для тимчасового проживання. Зокрема у Дрогобицькій ТГ — 4 квартири, Городоцькій ТГ — 4 квартири, Глинянській ТГ — 1 будинок. Про це повідомили у відповіді на інформаційний запит у Львівській обласній державній адміністрації.

На Буковині станом на 10 вересня, згідно з даними Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб, на обліку перебувають понад дві тисячі ВПО. З них 507 отримують щомісячну адресну допомогу на покриття витрат для проживання.

Про це у відповіді на інформаційний запит «Шпальти» повідомили в Департаменті соціального захисту населення Чернівецької ОДА.

Також зазначили, що ВПО отримують соціальні гарантії, які надають в Україні. Зокрема одноразову допомогу під час народження дитини, допомогу малозабезпеченим тощо.

Так, за інформацією Департаменту соціального захисту Чернівецької ОДА, 2021 року грошові компенсації на отримання житла виділили близько півтора мільйона гривень. За 2018-2021 роки бюджет на ці витрати в області склав 4,5 млн грн.

Внутрішньо переміщені особи кажуть, що ця допомога від держави не покриває всіх витрат на житло, але вона потрібна.

Ганна Шевченко, яка переїхала з Луганська у Чернівці, розповідає, що кожні пів року вона відмічається у державній структурі на отримання адресної допомоги.

«Я отримую 400 гривень, оскільки працюю. Неповнолітнім дітям та пенсіонерам виплачують по 800 гривень. Ці кошти повинні покривати витрати на житло. Звичайно, на практиці це не так, але ця допомога потрібна», — зазначає вона.

У Чернівецькій області проживає сім’я, яка переїхала зі сходу України, коли там велися бойові дії. Вони не отримують допомоги від держави.

Анна Півкіна, яка прибула до Чернівців зі Слов’янська, не має такої допомоги. Каже, її сім’ї допомагали протестантські релігійні організації та волонтери.

«Моя сім’я переїхала зі Слов’янська, цю територію нині контролює Україна. Через це я не отримую допомоги. Але у мене є сім дітей, а Слов’янськ — це гаряча зона, “вулкан”, невідомо, що там буде відбуватися завтра. Тому я змушена була виїхати», — каже жінка.

Але не всі ВПО потребують від держави допомоги. Є такі, що принципово її не беруть. Головне для них — мирне життя на маленькій батьківщині.

Кримчанин Яшар Фазилов, який проживає у Львові, розповідає, що одного разу йому таки видали продуктовий набір.

«Досі те борошно та крупи зберігаються. У мене немає потреби отримувати допомогу від волонтерів чи держави. На своєму прикладі показую, що ми, кримчани, можемо адаптуватися та працювати будь-де. Це закладено генетично», — ділиться він.

 

«Бандерівці» прийняли гарно

Власне, Анна Півкіна каже, що міфи, які побутують серед жителів Луганщини та Донеччини про «поганих бандерівців», не мають жодного підґрунтя.

Донеччанка розповідає, що у Чернівцях її прийняли добре. Не мала проблем через мову чи статус переселенки. 

Ганна Шевченко, яка теж переїхала до Чернівців із Луганщини, розповіла, що жодного утиску через мову чи територіальну приналежність не відчула. 

«Коли переїхала, мені було трохи складно, бо активна лексика українською була на низькому рівні. Але, можливо, мені було легше пристосуватися до мовної культури, адже за першою освітою я філологиня. Три роки знадобилося, аби вільно перейти на українську і не соромитися своє вимови. Але утисків якихось через мову не було», — каже луганчанка.

Чи є куди повертатися?

За сім років після окупації Криму та двох східних областей, на території, які нині підконтрольні Україні, частина населення повернулася додому. Але є такі, хто каже, що повертатися нікуди. Їхні міста абсолютно стали іншими.

«Я знаю, що навіть якщо я правдами чи неправдами поїду в Донецьк, то побачу зовсім не те місто, яке залишилося в пам’яті. Для мене це завершена історія: воно вмерло. Поховали. Треба жити зі знанням, що міста тепер немає. Його можна згадувати в ретроспективі, як живе колись, а зараз нереальне», — ділиться Дар’я Зоріна, яка переїхала у Харків із Донецька.

Анна Півкіна, яка нині проживає у Чернівцях, каже, що і повертатися «додому» нікуди. Її будинок у Слов’янську розграбували. А ще не знає, як сприймуть те, що виїхала під час бойових дій до «бандерівців» на Західну Україну.

У Ганни Шевченко у Луганську залишилися дві квартири: її та мамина. Але повертатися туди жінка наразі не планує. 

«У Луганську повний занепад, того колишнього життя немає. А те, що є, мені категорично не підходить», — зазначає жінка.

Яшар Фазилов переконаний, що Крим повернеться до складу України.

«Якби мене це запитали 2014 року, я б, не задумуючись, сказав, що Крим повернеться. Сьогодні розумію, що треба бути реалістами. Деокупація буде, але не так швидко. Та Крим повернеться в Україну. Як кажуть кримські татари: “Ми завжди повертаємося”», — впевнений чоловік. 

Серед кримських татар, коли вони збираються разом, побутує таке побажання: “наступного року в Бахчисараї”.

«Це маленька фраза, але вона має великий зміст, додає надії та впевнености, моральну підтримку, приналежність. Крим — це Україна, він був, є і залишиться кримськотатарською землею. Ми туди повернемося. Сподіваюся, допоможе те, що Україна визнає кримських татар корінним народом Криму, і це сприятиме деокупації півострова», — зазначає кримчанин.

Із зібраних історій, якими поділилися внутрішньо переміщені особи, бачимо, що до них ставилися та сприймали по-різному, але здебільшого приймали добре. 

Попри подекуди важку соціалізацію та адаптацію, вони зуміли прижитися на новому місці та розпочали нове життя. І серед них є такі, хто вірить, що окуповані території стануть українськими і зможуть повернутися на свою маленьку батьківщину.

Публікація підготовлена в рамках проєкту «Сприяння соціальній згуртованості в Україні», реалізується у партнерстві Американської асоціації юристів Ініціативи з верховенства права (ABA ROLI), Благодійного фонду «Восток SOS» та громадської організації «Центр громадянських свобод».