Школа життя Юліуса Шерцера. Возз'єднання очима підлітка
Еклесіяст

Школа життя Юліуса Шерцера. Возз’єднання очима підлітка

Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальности.
Автор наводить у матеріалі спогади американського хіміка з Чернівців Юліуса Шерцера, досі не опубліковані в Україні.

Щодо 28 червня 1940 року (день возз’єднання Північної Буковини та Бесарабії з СРСР) завжди багато суперечок. Настільки багато, що дуже  корисно не брати в них участь. З одного боку, Молотов і Ріббентроп ще ті геохудожники. І занурюватися в їхню творчість – справа не для нервових. З іншого, вісімдесят років – усе ж дата.

Поперебирав документи, і той – політичний, і той… Де інші знайти? Люди завжди були схиблені на політиці. Точніше, на тому, щоб відтяпати щось для себе за рахунок інших. Загалом-то політика — це вічна легалізація відтяпування. Її справжній вічний зміст.

Знайшов менш аполітичний – об’ємний спогад  тоді чернівецького хлопчика-підлітка, а потім відомого американського хіміка Юліуса Шерцера. Пан Шерцер приїжджав у 2008 році у Чернівці. Ніхто ним особливо не цікавився. Чернівецькі медіа точно.

Секрет привабливости 

Шерцер згадує довоєнні та воєнні роки. Адже все його становлення проходило або при комуністах, або при фашистах. Мені сподобалося декілька неформальних моментів у спогадах  про 1940 рік. Частина з них, звісно, суто підліткові, коли хлопець спостерігав, як 28 червня з Чернівців виїжджали на підніжках і дахах потяга перелякані мешканці, а по теперішній Центральній площі  крокували дивним кроком радянські десантники у темно-брунатній шкірі. Але є і  більш глибокі. Наведу цитати:

«Жінки, які приїхали з радянськими службовцями й офіцерами, не були потворними, але при тому не були й красивими. У якомусь сенсі вони були схожі на продукцію радянського виробництва, ніби потрібну і корисну, але зроблену не для краси.  Ці дами намагалися провести якусь “бьютіфікацію” себе за допомогою помади або хвилястих зачісок, але мене вражала серйозна нерухомість їхніх облич. У них була майже відсутня та прекрасна жвавість, кокетування, у яких усі чари та привабливість жінок».

Коли я прочитав це зауваження Шерцера, раптом подумав, що  з нинішніми політизованими жителями фейсбуку сталося те ж саме, що з тими жінками службовців. У них серйозні обличчя. В цьому сенсі наші політичні борці, хоч жіночого, хоч чоловічого роду, подібні на таких вічних дружин радянських службовців. Епохи, як вірш, складаються з рим. І ще цитати, які здалися цікавими.

Про тимчасовість вихваляння

«Доки ми приходили до тями від нашого нового життя під радянською владою, у Західній Європі вирувала війна. Коли я пішов подивитися фільм, у кінохроніці були показані палаючі міста на Заході та потоки біженців пішки або на возах. Люди пересувалися, намагаючись уникнути  бомбардувань.

На стінах нашого міста були розміщені плакати про щасливе життя  у Радянському Союзі та про  смерть і руйнування, які зазнав народ на капіталістичному Заході. На стіні будівлі, в якій ми жили, впродовж ночі з’явилися два плакати. Один із написом «Тут», на якому зображена щаслива радянська жінка з усміхненою дитиною на плечах, що розмахувала маленьким червоним прапором. Просто поруч був ще один плакат із написом «Там», де зобразили розпатлану  жінку серед руїн, яка плакала і тримала на руках мертву дитину, а літаки скидали бомби їй на голову. Мало хто передбачав, що війна незабаром перекинеться на Радянський Союз та його громадян і принесе смерть і руйнування в набагато більших масштабах, аніж Захід колись знав».

 Про вічну дитячість 

«Скоро чернівчани дізналися про те, що таке дефіцит товарів. Одним із найбільших ставав дефіцит паперу. У середині липня  до нашого будинку прийшов радянський офіцер, щоб оглянути дві квартири для житла. Швейцар будівлі супроводжував його, він мав повноваження радянської адміністрації, щоб показувати квартири потенційним орендарям. Я не мав іншої справи і ув’язався за ними. Досі  пам’ятаю вираз захоплення і здивування на обличчі офіцера. Було абсолютно очевидно, що ніколи раніше він не бачив таких меблів чи килимів. Однак, що зачарувало його найбільше, це стопка глянцевого паперу, що залишилася на невеличкому столику у кабінеті квартири одного професора. Офіцер весь час  приторкався до цього стосу, щоб відчути його між пальцями і дивився на нього знову і знову. Коли він нарешті пішов, то сказав швейцару, що візьме квартиру професора, хоча вона була менше і не так елегантно обставлена, ніж квартира господаря будинку. Яким би неймовірним це не здавалося, думаю, що цей стос глянцевого паперу очевидно вплинув на його рішення».

Життя існує для виховання критичности

«Це був час, коли я жив у двох різних світах одночасно. У робочі дні тижня я ходив до школи, де мене вчили, що Бог – плід людської уяви, а релігія це «опіум для народу», який використовує капіталістичний клас для того, щоб утримувати робітників у пригніченні, щоб вони змирилися зі своєю долею. Однак у вихідні я відвідував мого дідуся, який читав зі мною уривки з Тори, де описувалися справи Бога, і він вчив мене молитися Йому. Все це збивало з пантелику тринадцятирічного школяра. Я намагався якось розділити два суперечливих вчення. Щоб вони не заважали одне одному. Але це не було надто успішним. У результаті цього досвіду, проте, я навчився дивитися на різні ідеї, думки та ідеології, з якими зіштовхувався у наступні роки життя з критичної точки зору. Не приймати будь-яке висловлювання, яке читав або чув, як належне, незалежно від його джерела».

 Про солідарність

«Існує широко поширене переконання, що євреї прагнуть допомагати одне одному, незалежно від обставин. Однак радянська влада змінила це вірування.(…) Інформатори, зокрема єврейського походження, хотіли довести свою «об’єктивність» і лояльність до системи насамперед. Вони не хотіли бути звинуваченими у протекціонізмі щодо своїх побратимів євреїв. Хотіли показати класову, а не національну солідарність. У результаті багатьох заможних євреїв міста засудив НКВС за допомогою  саме єврейських  інформаторів. При сталінському режимі «солідарність» серед євреїв виявилася міфом».

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

 Пильність

«Люди дуже скоро з’ясували, що недбале зауваження, зроблене у присутності  іншої людини, може призвести до арешту чи втрати роботи. Політичні анекдоти не були смішними за часів рад. Влада розставила інформаторів усюди: на робочому місці, на вулиці, в черги у магазинах, у кав’ярнях. Казали, що коли троє збираються разом, один із них, швидше за все, буде інформатором. Інформаторами ставали люди різних сфер. Деякі були ідеалістами і повідомляли через переконання. Інші були опортуністами, бачили в інформуванні спосіб завоювати прихильність  влади. Хтось робив це за гроші, а деякі під тиском та шантажем влади. Навіть у межах однієї сім’ї батьки уникали політичних дискусій у присутності своїх дітей: боялися, що діти можуть повідомити про них у школі». 

Наприкінці цієї картини, яка виглядає достатньо однозначною,  зауважимо, Шерцер пише, що припинилося його цькування у новій радянській школі, якому піддавалися багато єврейських дітей до 1940 року (тому що у тодішній Європі вирував націоналізм, який чудово поєднувався з антисемітизмом і загалом постійними утисками нацменшин). Квитки у театр стали дешевими, радіо на кожному перехресті – безкоштовним. Виступи артистів – постійними. А майбутнє – туманним. Він його визначив, як рожево-туманне. Але жодних позитивних конотацій цей колір у його спогадах не містить. Швидше навпаки — Шерцер намагався якомога швидше позбутися рожевости ілюзій. І життя, треба віддати належне, розвіяло їх майже миттєво.

 

Коментарі