Казус Маккартні у Чернівцях
Еклесіяст

Казус Маккартні у Чернівцях

Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальности.

Театральна площа. Радянська листівка.

У червні багато історичних дат, які вплинули на долю Чернівців. Але є одна, непомітна така, звісно, її не згадують, особливо і не відзначають. Але мені вона здається важливою. Це 18 червня 1971 року. Вчора фейсбук нагадав мені про неї. Це день, коли веселі молоді люди у Чернівцях вирішили організувати демонстрацію до Дня народження Пола Маккартні. Для тих, хто вже не усвідомлює ту атмосферу, може, буде важко уявити, що демонстрація тоді була сакральним явищем. І їх було дві: на Першотравень та 7 листопада. У держави була монополія на такі заходи. Сам факт демонстрації з іншого приводу вже можна вважати знаковим. Принаймні я не чув, щоб в інших містах проходило щось подібне, тим паче з таким відверто космополітичним та мистецьким забарвленням.

Музика у ті часи говорила набагато більше, ніж ідеї чи газетні шпальти. Шукали у житті не ідей, а легкости. Легкости буття. Модности буття. Нестандартности буття. Пол Маккартні, один з учасників гурту «Бітлз», звісно, був ідеальною фігурою для такого поривання. І, до речі, що би зараз не говорили, наприкінці вісімдесятих перемогли саме ці поривання до легкости, які ставали дедалі сильнішими, а не ідеї. Без них просто нічого не було б. Тому вважаю цю «легковажну» дату важливою. І даремно нас зараз дехто харчує ідеями — переможе знову поривання до легкости.

Звідси почалася демонстрація на честь Дня народження Пола Маккартні 18 червня 1971 року

Мені поталанило тричі. По-перше, я зустрівся з безпосереднім учасником демонстрації, який розповів доволі дивні речі про цю подію. По-друге, як не дивно, знайшов її слід у «Радянській Буковині» 1971 року. Тоді кореспондент газети Ягольник (тато відомого музичного продюсера) суворо громив, таврував учасників цієї «музичної» демонстрації. Яка іронія долі. При тому, цікаво, всіляко уникав розповіді про те, що ж відбулося.

І, зрештою, третій випадок. Колись випадково ми перетнулися зі ще одним учасником демонстрації, який наштовхнув мене на розуміння, як народжуються таланти.

Чутки про незвичну демонстрацію вразили тодішні юні розуми. І загалом музичних катаклізмів у Чернівцях потім ще було чимало.

Отже, публікую  ту давню  розмову з чернівецьким адвокатом Анатолієм Глуговським, який брав участь у демонстрації.

«Пане Анатолію, мені розповідали, що ця демонстрація у Чернівцях сталася спонтанно. Ви готувалися до демаршу чи все сталося випадково?

Ми з друзями часто збиралися на Тралці (Театральній площі). Про День народження Маккартні, звісно, забути не могли. Хотілося якось відзначити. Тобто певна підготовка  була. Хтось приніс портрет Маккартні з журналу «Браво». Здається, це був німецький чи англійський журнал із постером Пола всередині. Наклеїли портрет на фанеру, а фанера була на держаку. Якщо ви пригадаєте демонстрації на Першотравень — так тоді носили портрети членів політбюро. Але нам цей збіг не здавався блюзнірським, здається, ми навіть не помітили цього. Римма Полянська написала на портреті «I am down» (я схиляюся). Ми взяли шипучку, тістечка, булочки і пішли від Тралки по Івана Франка через Радянську площу, по Кірова, вийшли на Федьковича, і біля будинку Ленінського райсуду наша демонстрація закінчилася. Вулицю заблокували міліцейські машини, всі мешканці вибігли подивитися, що трапилося. Був такий шум, нібито брали групу терористів. Нас заарештували і відвезли до дільниці. Розбиралися всю ніч.

Постер з німецького журналу “Браво”

Пресували?

Фізично — ні. Психологічно.

У вас було довге волосся?

Так. Джинси, довге волосся, сорочка зі специфічним коміром.  

Що було далі?

Нас допитували. Це взагалі був суцільний маразм. Люди в системі абсолютно втрачали почуття гумору і здорового глузду. Мене запитували: «Які книги  ти читаєш?» Відповідав: «Останнє, що прочитав, — книга “Як гартувалася сталь”». Знов запитання: «Хто твій улюблений герой?» Я відповідав: «Павка Корчагін — взірець для наслідування, яким я захоплююся». Люди навіть не відчували іронії над замуленим стандартом.  Вони починали говорити щось на кшталт: «Як же ти міг брати участь у такій ганебній акції, якщо ти любиш Павку?» і торочили подібну дурню.

У 1971 році мав відбутися з’їзд хіпі в Копенгагені. Нас запитували: «Хто з ваших мав їхати на цей з’їзд?». Уявіть, у ті часи і в Копенгаген! Я дивувався цим дорослим людям, цим неймовірним запитанням. Нас спробували нацькувати одне на одного. Мені казали: «Навіщо ти зв’язався з євреями? Це вони тебе підбурили. Вони винні у твоїх неприємностях». (У нашій компанії справді було досить багато євреїв, як і в усьому місті тоді). Проте мені завжди байдуже було, якої національности людина. У мене збереглися чудові стосунки з друзями юности. У деяких я навіть гостював в Ізраїлі.

Ми були дуже юні (більшості 17-18 років) і дуже наївні. На свій захист ми казали, що в Конституції СРСР гарантовано свободу демонстрацій. Нам роз’яснили, що це не так. З’ясувалося, що гарантовано свободу Першотравневої і Жовтневої демонстрацій. До речі, нашою компанією цікавилися ще до демонстрації. Кадебешники під час допитів показували нам фотографії нашої компанії на Тралці, зроблені з будинку адміністративного корпусу медінституту.

З останнього поверху Чернівецького медінституту співпрацівники КДБ стежили за молоддю на Тралці.

Чим закінчилися допити?

 Нас судили. Тобто ми знов почали на тому ж місці, де закінчили, — у Ленінському райсуді. Вирок був напрочуд гуманним. Оскільки наш зв’язок із Копенгагеном не довели, політичної статті не було. Нас засудили за порушення громадського порядку на 15 діб. Мене відрахували з комсомолу, університету. Учнів — зі шкіл. Взагалі був величезний скандал. У «Радянській Буковині» надрукували статтю журналіста Ягольника – батька популярного ведучого і продюсера Саші Ягольника. Стаття була страшна. Мене зустрічали знайомі і запитували: «Слухай, ми не зрозуміли, ти що когось убив? Про тебе так пишуть, що в цьому немає сумнівів».

Мені один зі співрозмовників, який згадував вашу демонстрацію з надривом у голосі, сказав: «Закінчилося все трагічно». Як усе закінчилося?

Здається, навпаки. Закінчилося все чудово. Мене відрахували з фізичного факультету, але це не було моїм покликанням, і я можу подякувати Богові за те, що так сталося. Згодом вступив до юридичного вузу в Ризі. В Україні для мене двері були зачинені. А в Ризі мене прийняли на юридичний факультет, хоча навіть не був комсомольцем. Я вибрав нову професію не в останню чергу тому, що бажав справедливости. Звісно, підсвідомо.

Багато хто з моїх друзів виїхав за кордон ще у 70-ті роки. У них усе добре склалося. Коли був у них у гостях, згадували юність і демонстрацію також».

Як уже казав, через якийсь час випадково знайшов статтю Ягольника у «Радянській Буковині». Мене вразило, наскільки теперішні статті подібні на тодішні за… інтонацією та пристрастю до однобічности. У нас зараз панує «партійна» журналістика, яку ми чомусь вважаємо виявом «свободи слова». Вона суто радянська за духом, я б сказав, за духманом. Навіть голоси та звороти стали схожими.

Стаття журналіста Ягольника у “Радянська Буковина” 1971 року

Журналіст «Радянської Буковини» Ягольник починає статтю з того, що пригадує одного хлопчика, якого надто пестили батьки, і він, цей хлопчик, узяв і зарізав людину, і сів надовго. Після цього, без найменшої паузи, Ягольник пише, що зараз він дізнався про інших хлопчиків, яких теж надто люблять батьки, і вони «піддалися віянням вулиці і моди»(!). Але мова йшла вже не про грабіжників, як ви розумієте, а про учасників демонстрації на честь Дня народження Пола Маккартні. Я не знаю, що відчувала молода людина, яка читала щось подібне про себе. Думаю, вперше вона задумалася, в якому світі живе.

Згодом я перетнувся зі старим чернівчанином, колишнім військовим кореспондентом «Комсомольської правди» у радянські часи. Він розповів, що і він брав участь у демонстрації, але коли дійшли до вул. Федьковича, відчув, що шипучки не вистачає і побіг у гастроном, а коли повернувся з пляшками напою «Кукурудзний початок», то побачив, що всіх пов’язали. Потім він став журналістом у «гарячих точках», був на багатьох війнах, але завжди повертався живим і неушкодженим. А чому, запитаємо ми себе? Тому що талант вчасно уникати небезпеки відкрився у нього на демонстрації на честь Пола Маккартні.

Фрагмент площі. Радянська листівка.

 

 

 

 

Коментарі