0
Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальности.
Лісовий ресторан у Горече. З колекції листівок М. Салагора
Час від часу місцеві історики відволікаються від центру Чернівців і пишуть про передмістя. Особливо цікаво вони це робили у позаминулому столітті, коли історія ще дихала і передмістя плекали надію на іншу долю. Адже багато з них могли стати центром, своєрідною альтернативою Чернівцям. Були моменти історії, коли Чернівці, наприклад, могли стати передмістям Садгори або навіть… Горечі.
Співцем передмість був такий чернівецький оригінал, як Франц Вікенгаузер (1809-1891 рр.) — лірик, історик, видавець та любитель Чернівців. Зараз його труди не дуже популяризують, вважають, що він щось плутав. А мені подобається. Кумедні там речі трапляються. Так, слово «Калічанка» Вікенгазуер виводить від слова «кал» — «багно», оскільки поруч із Прутом було багато боліт. Інша версія, що Калічанка походить від «каліка», подобалося йому менше. А, наприклад, Денисівка не була тривалий час частиною Чернівців, за Вікенгаузером, через скандал, тому що чернівчани колись не схотіли сплачувати штраф за тамтешніх хуліганів. А чому історія повинна бути шляхетною? Здається, нешляхетна більше довіри викликає. Треба пишатися тим, що зараз Калічанка — не кал.
Битва Горечі та Чернівців
Щодо Чернівців як передмістя Садгори якось іншим разом. А за Вікенгаузером альтернативою Чернівцям могла стати й Гореча. У 18 столітті, до приходу австрійців, там діяв настільки успішний у господарському сенсі монастир із такою кількістю майна, що центр господарського життя поступово переміщувався у цю місцину. Чернівці фактично ставали містечком при монастирі, що в ту клерикальну (церковну) епоху було достатньо звичайним. Ба більше, Чернівці сплачували монастирю податок. І це зобов’язання було зафіксовано документально.
Церква у Горече. Гравюра 1874 року
Загалом тодішні історії монастирів подекуди нагадують історію колгоспів. Щоправда, не з марксистською, а з християнською ідеологією. (Щодо назв. Те, що ми нині називаємо Гарячим Урбаном, мало колись назву Старе Горече. А саме Горече було набагато ближче до міста, і раніше починалося фактично від вулиці Січових стрільців (колишня Московської Олімпіади).
Тож коли австрійці після аншлюса (доєднання) Буковини купували ділянку у Чернівцях під так званий генеральський дім (зараз на розі Головної-Шкільной-Ш.Алейхема), де нині розташований гастроном мережі «Най-най», то її (за Вікенгаузером) купували саме у монастирі Горечі, якому належало багато землі й у Чернівцях. Однак далі події розвивалися у дещо іншому напрямку. Австрійська військова адміністрація доволі швидко «розкуркулила» монастир, перебравши його майно і село Горечу. А потім зобов’язала ченців жити на пожертви вірян. Уже через декілька місяців монахи Горечі, замість жити святим Духом, зібрали все рухоме майно і терміново вирушили до Молдови, де ще мали якісь філії того ж таки майна. На Горечі залишилася церква (теперішній монастир працює з 1995 року, але, як бачимо, закрили його ще при Австрії).
Так закінчилася тоді битва за владу і напрямок розвитку між Горечею та Чернівцями. Й інакше, зі зрозумілих причин, закінчитися ця історія не могла.
Кріпаки з Горечі
Після такого фокуса австрійці ввели свої, а не монастирські податки для мешканців Горечі, а потім, оскільки утримання та розбудова Чернівців вимагали постійних громадських робіт із влаштування доріг, охорони тощо, закріпачили все село у 1820 році (тому що Гореча після зникнення монастиря вважалася селом міста Чернівців). І його мешканці якийсь час мусили виконувати роботи для міста. Тобто вже не чернівчани платили податок монастирському господарству, а Гореча зобов’язана була працювати на чернівчан. Тож коли ми нині йдемо по якійсь особливо старовинній мощеній чернівецькій вуличці, то є ймовірність, що вона полита потом і матюками закріпаченого мешканця Горечі (та деяких інших передмість). Чи хвилює це нас — інше питання. Однак згадувати цікаво.
1848 року, після буржуазної революції, всі ці експлуататорські розваги скасували. І Гореча стала рівноправною.
Так званий “самвидав”. Переклад роботи Вікенгазуера радянських часів(50-ті роки 20 століття. Наклад якого складав два-три екземпляри
Битва із відбивними та вкарбоване кохання
Однак місцина, де були розташовані монастир і церква, була направду живописною. Монастирські менеджери знали, де облаштуватися. Гореча стала улюбленим місцем відпочинку чернівчан у 19 столітті. Особливо після 1850 року, коли там відкрили такий собі лісовий ресторан Бека. З того часу наступив аншлаг. І зараз чернівчани їздять на Кемпінг трішки розважитися. Можливо, це і є генетичний код.
Заїжджали у Горечу й офіційні особи, яких зустрічали приблизно так само, як і зараз. Наприклад, згадують прибуття губернатора Галиції (Галичини) ерцгерцога Фердинанда: промови, гуцульські танці з топірцями, міський оркестр, буфет і так далі за списком. Єдине, що лавиці з глядачами у той благословенний час розміщували все ж у тіні, а не на пригріві, про що особливо зазначали.
Однак ще про Франца Вікенгаузера, він був чудовим ліриком, і щодо Горечі його сторінки випромінюють чисту радість і захоплення. Тому на десерт подаю витяг із його роботи про історію Горечі:
«Шлях на Горечу йшов тоді вільним пасовищем, що було розташоване від міста до монастиря, кожен подорожній міг обирати собі свою стежку через рівнину, яка була вкрита травою. Таких стежок було багато. Ліс у Горечі був місцем, куди часто приходили чернівчани. Особливо збільшилася їх кількість після того, як пан Бек відкрив ресторан (у 1848-1850рр.). У ті буремні революційні роки чернівчани у лісі на Горечі займалися лишень битвами з відбивними та котлетами.
З тих часів багато що змінилося, зникло пасовище з кіньми та вівцями, що блукають, тому що пасовище віддали в оренду й заорали. Зникла велика кількість стежок, а на їхньому місці виникла одна звивиста дорога, та й вона перетворилася на шлях сліз, який веде до цвинтаря. Тим не менш Гореча й досі залишається улюбленим місцем масовок та погулянок. Там відбуваються різноманітні святкування та екскурсії учнів. У цих випадках ліс прикрашають знаменами, і всю місцину заповнює молодь у різнобарвному одязі. Навколо чути пісні та музику, а по доріжках прогулюються панове зі своїми дружинами, які одягнені у сукні з манірними довгими шлейфами. У тіні високих дубів та буків сидять групки відпочивальників, компанії веселих друзів, що піднімають келихи за своє щастя і здоров’я. Навіть старі дуби прикрашені у ці дні різноманітними “гербами” з переплетеними літерами та простреленими серцями. То тут, то там на гілці висить загублений бант чарівниці чи троянда, яку загубив власник. Зі сміхом і жартами проходять групи дівчат, вони йдуть нагору (яка сміливість), щоб оглянути печеру, де ховалися розбійники. Неподалік розкинув свій буфет батько Гамбрінус і пригощає всіх чудовими напоями.
А хто ця дама, що сидить на лавиці? Красива дама, чомусь у пенсне. Мабуть, для того, щоб зберегти прихильників від своїх вогняних очей. Неподалік натовп і майже тиснява. Це військовий духовий оркестр готується до виступу. Музиканти встановлюють пульти і ноти, натовп в очікування свята музики. Ось капельмейстер здіймає паличку, і веселі звуки знайомих мелодій линуть по всьому лісу, у долину, до Прута, де навіть старий річковий бог підняв у тростинах свою голову і слухає. Люди слухають також, і ось вже пара за парою кружать, починаються танці.
Як добре було би, якби часи веселощів і безтурботности не минали ніколи! Але сьогодення раптом зачіпляється за щось, і відстає, йде в минуле. І вже вечірня зоря змінює колись веселі, спочатку ранкові, а потім спекотні промені дня, заглядає у гай і кличе людей до міста. Вони повертаються додому, але разом із ними веселість і життя лісу. До побачення, старий лісе, зелений друже! Між лісовими гілками ще віють мелодії Шуберта і Крайцера, їхній відгомін чують і старі, покриті іржею, вежі міста. І тиша приходить на зміну галасу та шуму. Музика і спів затихають, і замість цих звуків чути лише рипіння флюгерів, які крекчуть від нічного байдужого вітру».
Такий ось Вікенхаузер, якого всі сварять. І милу йому даму у пенсне оспівав, і свої вихідні. Так і залишилися вони вкарбовані у текст. Її вогняні очі.
І місце молитов змінилося на місце кохання, розваг, подяки життю, додамо до основної думки Вікенхаузера.
