Чернівці славні не тільки дурнями, але й рятівниками
Еклесіяст

Чернівці славні не тільки дурнями, але й рятівниками

Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальности.

Прапор Чернівців із гаслом «Viribus unitis» (Спільними зусиллями) виготовлений у1908 році до відзначення 500-річчя першої писемної згадки про Чернівці, який виготовили на громадські кошти. Саме час вчитатися у гасло

«У той час стояла нестерпна спека, і жителі села Кучурмаре і Волоки звинуватили двох старих жінок, нібито ті зачарували дощ і хмари. Це марновірство поширене і сьогодні, але до застосування сили зараз не доходить, а тоді таке було. Жителі села побили батогами одну бабу і погрожували спалити на багатті іншу, якщо не піде дощ. Аби звільнитися, ці баби звинуватили дружину і тещу старости села Кучурмаре. Тільки негайна втеча врятувала їх від смерти. Аби заспокоїти збуджених селян, довелося вдатися до допомоги військової сили».

Це уривок із книги видатного буковинського історика Раймунда Кайндля «Буковина в 1848 і 49 роках». У ній ми бачимо, що від Середньовіччя нас відділяє не так багато років. А, якщо чесно, ніщо не відділяє. Воно завжди в нас. Теперішній жарт, мабуть, лише у тому, що ми ще потім чемно вітаємося з тими, кого цькували. Таке надбання прогресу.

Мене ж зацікавила ціла група думок чернівецьких дописувачів про те, що під час різного роду терору, Голоксту та геноцидів здавали жертв сусіди, як зараз «здають» тих, хто захворів. Це той самий механізм і ті самі люди.

Це досить влучні чорні жарти, що Гравітон прокинувся, а вони вже у гетто. А Клокучка думає: «Слава Богу, не ми». Мені здається, такий хід думок дуже правильно відображає певні настрої певних людей. І тут навіть вдячний владі, що вона якась нормальна.

Чому мене зацікавили ці думки. Тому що ті ж стихійні погроми та вбивства, які відбувалися у Чернівцях у 1941 році, мали таку ж природу, що й виступи у Санжарах чи на Гравітоні. Масовий психоз, такий звірячий егоїзм, страх, ревність. Наслідки, прояви дуже різні. Але причина та сама – тваринка всередині.

Чи можна подолати якісь труднощі панікою і тупістю? Хтозна. Може, хтось і так долає… Тільки потім він у дзеркалі бачить дурня і панікера.

Щодо цього декілька історій про людей, які поводилися у часи набагато більшої небезпеки, під загрозою смерти, як… люди. На жаль, чернівчани про них мало знають. Узагалі не знають, якщо чесно. Мені здалося цікаво згадати їх саме зараз. І ще й тому, що справді їх досі ніколи не згадували.

Ґанна Кава

Автопортрет Ґанни Кави (тридцяті роки)

У Чернівцях це ім’я не знає ніхто. Хоча це історія для фільму.

Ми всі знаємо, що на Турецькій площі (я називаю її так навмисно, тому що не вірю у клерикальні назви громадських місць у XXI столітті. Бо площа не може, не повинна належати якійсь одній релігійній корпорації. Це сором саме для релігійної корпорації) стоїть пам’ятник поетесі Розі Ауслендер — жінці яскравої долі і яскравого таланту. Вірші її варто почитати. Наш видатний перекладач та науковець Петро Рихло подбав про те, щоб чернівчани могли зробити це українською мовою. Це неймовірна доля жінки: з фатальним коханням, великими подорожами, сидінням у підвалах НКВС (у 1940 році), спробами виправити світ за допомогою філософії. Усе було.

Ауслендер провела три роки війни у Чернівцях. Вона працювала на обов’язкових роботах, як рабиня двадцятого століття, як працювали тоді майже всі чернівчани-євреї (і це було навіть щастя. Бо тих, хто не міг працювати, просто висилали у табір на вірну смерть). У лютому 1943 року Розу Ауслендер звільнили з роботи. Отже, і її очікував табір. Вона переховувалася десь у підвалах на Сагайдачного чи Барбюса (щоб тепер наші хворі так не переховувалися). Але не мала ні грошей, ні засобів для існування.

У той час у Бухаресті жила прихильниця таланту Рози і просто хороша людина, яку звали Ґанна Кава. Весь 1943 рік Ґанна Кава регулярно приїжджала з Бухареста до Чернівців до Рози, аби привезти їй їжу, гроші, речі, які збирали у Бухаресті. Хоча для самої Кави це було небезпечно. Ймовірність того, що на цій допомозі єврейці на нелегальному становищі її арештують (і що там буде далі), була набагато вищою, ніж смерть від кашлю. Але все ж вона приїжджала і приїжджала. Щоразу ризикуючи. Вона залучила до допомоги своїх друзів, які підтримували Розу морально, вселяли у неї віру, що все зрештою буде добре. Й ось 1944 року з приходом радянських військ Роза принаймні позбулася одного страху. І вона… дожила. Завдяки Ґанні Каві, яку ми не знаємо.

Фото Ґанни Кави, незадовго до смерті, у Парижі, 1956 рік. З особистого архіву Рози Ауслендер

Тобто щоразу, коли ми дивимося на такий пам’ятник, маємо розуміти, що за ним стоїть багато людей, які врятували цю людину, вклали в неї. Хоча могли би здати, цькувати й отримати «задоволення» від своєї пильности. Пам’ятник Розі — у чомусь це тінь від живої Ґанни. Ми бачимо пам’ятник Ауслендер, але він ще й Каві та багатьом іншим людям.

Ґанна була біженкою з Польщі у Румунію. Емігрувала від війни у 1939 році. Мешкала у Бухаресті. Була багатою вдовою. І свої гроші використала для порятунку й підтримки людей під час Другої світової війни. А після війни працювала вчителькою у сиротинці Трансністрії. Була ще художницею і писала вірші, але не надавала цьому надто великого значення.

Загадка Валентина Александреску

Пауль Целан

Ще одне нікому невідоме ім’я належить рятівнику поета Пауля Целана у Чернівцях. Целан, до речі, сам врятував свого друга від депортації у Сибір, яка відбулася у Чернівцях 13 червня 1941 року. Про це майже ніколи не згадують. Він сам рятівник і небайдужа людина. Коли до нашого міста ввійшли нацисти і румунська влада, після масових розстрілів, після перебування у гетто Пауль Целан у 1942 році був у страшному безпорадному психологічному стані. Його намагалася підняти – і їй це вдалося – його коханка Рут Лакнер. Є такі птахи – зимородки, вони дещо аристократичніші, ніж деякі жителі Чернівців. У зимородків самець слабкіший, ніж самка, і під час перельоту через море, коли він слабне, вона його утримує на собі. Так само вчинила і коханка Целана.

Десь тут, на маленькій вулиці Міцкевича, підприємець Валентин Александреску переховував майбутнього поета від облав

Однак улітку 1942 року сталася нова хвиля депортації до таборів. Румунський підприємець Валентин Александреску, який був другом Рут, вирішив допомогти сім’ї Целана та іншим знайомим євреям – декільком родинам. Він мав невеличку парфюмерну фабрику, яка була розташована на вулиці Міцкевича. Облави проводилися у вихідні. Оскільки фабрика не працювала, Александреску тими днями надавав можливість переховуватися там. Він хотів допомогти і батькам Целана, тож надавав їм офісні приміщення. Але матір Пауля у важкому психологічному стані більше боялася ховатися, ніж прийняти «долю». І батьки не врятувалися. А Целан, який був менш фаталістичним, завдяки коханій Рут та Александреску пересидів облави на фабриці. На жаль, окрім, як зі спогадів самого Целана, ми більше нічого не знаємо про Валентина Александреску.

Розумію тебе, як ніхто

І третя дуже невеличка історія.

Коли мера Траяна Поповича, який врятував багатьох чернівчан на своїй посаді 1914 року, вже звільнили, і він працював адвокатом у Чернівцях, то переховував у своєму офісі родину друзів-євреїв. У них була донька Сільвія. В один із вечорів Траян Попович подарував їй свою фотографію на згадку.

На звороті він написав: «Сільвії, доньці мого друга, втомленій дитині нещасної нації та ще більш нещасних батьків, від тої душі, яка розуміє її трагедію. 2 липня 1941 року».

І Сільвія пронесла це фото через все життя. А потім здала до музею у США.

Те саме фото Поповича. Зберігається в музеї у м. Вашингтоні (США). На жаль, зворотний бік (із підписом-звернення до Сільвії) наразі недоступний

А що будуть згадувати про чернівецьких сусідів, героїв недавнього пікету? Та їх найкраще якомога швидше забути.

 

Коментарі