Зраджене диво. Зі спадщини чернівецьких аристократів
Еклесіяст

Зраджене диво. Зі спадщини чернівецьких аристократів

Іноді люди настільки звикають жити у відсутності дива, настільки перестають його відчувати, що навіть не розуміють, про що йдеться.

Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальності.

Ті, хто читає старі газети, знає ‒ новини дуже схожі між собою в усі часи. Тупість непереборна; живого менше, аніж мертвого;  щирого менше, аніж схоластичного. Але є ще події не зовні, а всередині себе. Про них у нашу епоху майже не пишуть.  Їх приховують від себе, від інших, поводяться з ними по-дикунському. Хоча ці події в стократ важливіші, ближчі до нас, визначають долю, рівень нашої глухоти до життя тощо. Сьогодні поговоримо про  те, як зраджують диво. Це трапляється майже з кожною людиною. Як правило, у дитинстві. І відтоді ця людна «тверезо» дивиться на життя. І ніяких див вже ніколи не бачить. Іноді люди настільки звикають жити у відсутності дива, настільки перестають його відчувати, що навіть не розуміють, про що йдеться. І навіщо. Як завжди, для прикладу беремо чернівецькі бувальщини. Які, не так чернівецькі, як просто людські.

Цікаві стереотипи спогадів багатих чернівчан: наприклад, обов’язкова наявність гуцульської няні, або лакея Гріші, або двірника Петра тощо. Навіть попри мій космополітизм, мене як слов’янина це завжди дещо дражнило. Не дратувало, а дражнило. Уявляв, з яким холодом зарозумілості доводилося стикатися у спілкуванні з «культурною» німецькомовною аристократією Чернівців. Якими чванливими і непробивними були ті люди. Тому що люди, як тільки є слушна нагода, із задоволенням стають чванливими, це дуже їх втішає. 

Мене неабияк зацікавив один з таких розлогих і витончених спогадів. Аристократ імперії Габсбургів, який народився у Чернівцях – Грегор фон Реццорі, став надзвичайно тонким і щирим письменником. У своїй книзі «Торішній сніг» він детально описує звичне чернівецьке життя-буття. 

Але, звісно, це література не про Чернівці, а про внутрішні події, як і годиться. І одну з таких історій можна чудово використати для нашої теми зрадження дива. Отже, він згадує:

«Коли вона з’явилася у нашому домі, казали, вона була майже звір. З неї, як лушпиння з цибулини, негайно зняли її селянський одяг: барвисту вовняну спідницю, овчинну безрукавку, шкіряні постоли і віддали вогню. Проте, одягнена у  міський одяг, вона виглядала так абсурдно, що нагадувала опудало. Хтось із знайомих брутально жартував, що якщо вагітна жінка зустріне Кассандру, то станеться викидень. Тож згодом її знов одягли у традиційний костюм, хоча це була вже дещо стилізована версія, позбавлена барвистої вишивки на сорочці і спідниці, без кіноварного поясу і хустки кольору шафрану. Цей няньчин одяг був у чорних, коричневих, сірих тонах. « Вони перетворили щиглика на горобця»,  ‒ жартувала сама Кассандра щодо свого перевтілення.  Все це не дало очікуваного результату, вона не перестала виділятися з натовпу, але носила свій одяг із самоповагою і гордістю, так ніби це було вбрання черниці». 

Родина Реццорі: Грегор, його сестра Ільзе та їхня мати

Щодо національної приналежності няні, у нашого мемуаріста були якісь туманні уявлення. В його інтерпретації його няня була «потомком даків». Однак у нас таких непорозумінь виникнути не може, тому що він же згадує, що Кассандра називала його «панич».

Жарт про викидень – це тільки натяк на справжню колекцію жартів, які вигадували  родина висококультуних аристократів на рахунок гуцулки з дивним ім’ям Кассандра. Наприклад, старша сестра барона любила казати, що няня нагадує їй карлицю, і, якщо б її трохи зменшити, вони могли б здавати її в оренду до цирку і отримувати гроші. Барон-батько, який ставився до Кассандри з прихильністю, завжди піджартовував над її неосвіченістю і пропонував поїздку до Флоренції для удосконалення освіти. Ну а мама Реццорі, людина капризної мінливої вдачі, не могла «вибачити» простій гуцульській жінці, що та вигодувала її сина, адже у самої баронеси не було молока. 

Ось такі високі відносини царювали у гордовитих чернівецьких особняках. Повз яких ми із захопленням проходимо, які оспівуємо. Втім по-своєму нянею опікувалися, і далі жартів справа не йшла. 

Маленький Грегор фон Реццорі

І ось наш маленький чернівчанин, який потім написав великі спогади про чернівецьке дитинство та юність, звісно, ще не встиг набрати стільки зверхньості, як дорослі, і свою няню ніжно любив. Він бачив, які дивні очі у неї, як затишно ховатися за шатром її розпущеного волосся, яким казковим здається світ біля неї і т.д. Яка вона незбагненна, цікава, неймовірна. І вона любила його. Тому що вбачала в ньому заміну свого померлого сина. Няня й маленький аристократ щодня прогулювалися у Народному саду (нині парк Шевченка). Там няня сподобалася кавалеристові, сержанту із шикарною шаблею, яка обворожила і малого. Сержант давав шаблю барону, а сам залишався наодинці з нянею у бесідці старого парку. Щасливий малюк рубав  сержантською шаблею траву, але, як згадує: «Відчував, що в цьому було щось несправжнє. А все по-справжньому цікаве відбувалося у бесідці, там де були няня і сержант». Але через кілька тижнів цілковитого щастя сержант раптом охолонув до Кассандри і під час суперечки навіть вдарив її. Наш мемуарист описує хід подій так: 

 «Раптом він сильно вдарив її по обличчю. Я закричав і хотів кинутися на нього, але даремно. Тому що він повернувся і пішов від нас швидко, майже бігом. Кассандра взяла мене за руку. Я нестримно плакав, і ми мовчки пішли додому. 

Вона привела мене до своєї маленької кімнати на горищі, і почала копирсатися в одній з своїх шухляд, десь з-під купи лахів вона витягла фото кавалериста: на ній він був у традиційній для серцеїда позі: елегантно спирався на решітки Народного саду, одна рука впиралася в бік. Рукави його були розшиті золотом, шабля низько висіла на поясі. Кассандра помістила фото на стіл, запалила свічу, опустилися на колені, перехрестилися і почала молитися, спочатку пошепки…потім все голосніше, голосніше. Спочатку в глибокій серйозності благочестя, а потім все з більшою люттю, все більш «сатанічно», все більш дико, вставляючи у молитву лайку, все сильніші вирази і роблячи шокуючі жести. Потім вона схопила фото, витягла шпильку з волосся, виколола зображенню очі, проколола серце, а потім увігнала шпильку між ніг, розірвала фото на шматочки і спалила на свічці. Спочатку мене це налякало. Кассандра, для якої Бог Отець, Ісус Христос, усі святі були частиною світа, настільки ж реальними, як гори, ріки, дерева в лісу, яка хрестилася на кожен хрест, що бачила по дорозі, і заводила мене до кожної церкви, що траплялися на нашому шляху, фактично зробила на моїх очах чорну месу, вона согрішила в найбільш блюзнірський спосіб, вона зайнялася шаманською магією, закликала вищі сили помститися тому, кого любила. Це було так неочікувано, так дивно, так незрозуміло, що мені раптом стало смішно».

І ось коли малому барону стало смішно, він зметикував, що до родинних анекдотів і жартів над Кассандрою він може внести СВІЙ внесок. І розповів про цю смішну історію батькам і знайомим. Для сміху. Коли він розповідав цю історію, то відчував, що зраджує Кассандру, але нічого не міг із собою поробити.

І сміху було! І от з цього часу, пише наш чернівчанин, він НІКОЛИ вже не міг подивитися на няню залюбленими очима. Він став дивитися на неї очима дорослих. Він побачив звичайну, трохи смішну, незграбну, неосвічену жінку. Він перестав бачити в неї чудо, перестав захоплюватися її волоссям, її казками, її теплом. Все закінчилося. «Так, очевидно, закінчилося, моє дитинство», ‒ робить висновок барон.

Будинки, в яких проживали члени родини Реццорі( за матеріалами Драгоша Олару, Наталії Масіян)
вул. Шевченка, 32; вул Аксеніна, 38

Хоча, здається, справа не  в дитинстві. Коли захоплюєшся, взагалі бачиш все в іншому світлі. Легко прощаєш недоліки, легко бачиш красу. А якщо починаєш дивитися «тверезими» незахопленими очима… Все якось смішно, якось недолуго, алогічно і беззмістовно. Щоразу, коли ми щось чи когось зраджуємо, все таким і стає. Реццорі згадував, що його мати, яка вивезла з Буковини у 1940 році купу сімейних реліквій та фотографій, не взяла жодної фотографії його няні Кассандри. Материнські ревнощі настільки душили її.

P/S Якщо Бог є, цікаво, якими очима він дивиться на нас. Захопленими? Очима, які очікують дива, які бачать чудо? Чи очима критичними, тверезими, такими, що шукають усе смішне, недосконале, помилкове? І як на цей світ дивимося ми? 

 

Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думки, висловленої у матеріалі.

Коментарі