Між героями та мародерами. Якими завжди бувають війни

Закінчення війни — переважно завжди перемога. Лише після війни правда починає набувати цілісного вигляду.

Чернівецький альманах “Fat frumos” (1942 рік)

Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальності.

У соцмережах знову виник конфлікт навколо того, яку дату вважати початком війни. Ой, як це важливо, як багато дає… Насправді, важливим здається не те, яку дату вважати головною, а як визначати війну. Як розуміти. Будь-яку. Доволі часто її представляють героїчним зіткненням непримиренних ідеологій, поганих і хороших людей, героїв та лиходіїв. Причому ще й зараз у кожного своя точка зору на того, хто ким був. Протилежна. Але поки герої борються, ризикують, гинуть і вірять в ілюзії, відбувається дещо справжнє — бенефіс мародерів, шахраїв, невдах, яким здається, що життя їм дало шанс і винесло нагору. Вони набувають небачених статків, їм вдається піднятися по соціальній драбині на вершечок суспільства. Саме вони штовхають колесо війни якомога старанніше, роздмухують її вогонь.

У цьому сенсі й цікаво згадувати Другу світову війну. Жодного іншого змісту це робити нема. Якщо говорити про мотивацію, наприклад, союзників Третього Рейху, вона була не менш високою, ніж радянських солдат чи союзників. Ми не можемо порівняти, яка з них була вищою, яка сягала особливого напруження. Вражає саме щирість.

Якби людям, замість теревенів байдужих педагогів, давали почитати ті сповнені патріотизмом газети, їм би, по-перше, кидалося в очі, наскільки вони схожі у різних сторін (які так несамовито борються одне з одним). По-друге, що там ніколи не пишуть про згаданий бенефіс мародерів, шахраїв, невдах. Ніколи. Про це починають писати після того, як усе закінчилося. Це, можливо, і є головним здобутком перемоги чи поразки. Закінчення війни — переважно завжди перемога, німці в цьому переконалися. Лише після війни правда починає набувати цілісного вигляду. А до того вона завжди тільки напівправда.

У нас буковинський ресурс. Тому нам, звісно, цікаво про Буковину. Зрозуміло, що тут 22 червня 1941 року стало другим етапом війни для багатьох буковинців. Якщо вересень 1939 на Буковині відзначився лише напливом польських біженців, 28 червня 1940 багатьма зчитувався як акт агресії. То 22 червня 1941 року для доволі багатьох — як початок звільнення. Ми можемо скільки завгодно панорамно оглядати ситуацію, говорити тепер про неоднозначність подій (вона й була неоднозначною), але в ТОЙ момент ТІ люди (частина їх) сприймали ситуацію саме так — абсолютно щиро.

Буковинські газети 1941-1944 років, які нині ніхто не читає, сповнені прикладів високого самопожертвування. Це розповіді про молодих людей, які героїчно борються з імперією зла — СРСР, віддають свої молоді життя, це фотографії королеви Єлєни, яка, на відміну від нашої, здається, не вилазила з госпіталів. Це розповіді про жахливі наслідки радянської окупації 1940-1941 рр., загиблих дітей. І ні слова поганого про «своїх». А в той самий час у місті відбувалися жахливі  речі. Але їх воліли не помічати.

 

Розповіді про червоний терор, газета «Bukovina» (1941 рік)

Некролог героя з буковинської газети

Розповідь про хлопчика , який став вигнанцем із Буковини і помер у 12 років. Поруч його вірш про Буковину (з буковинської преси, 1941 рік)

Є  на різних ресурсах чернівецьких емігрантів мініспогади про війну. Там їх десятки, може, сотні. Мені запам’ятався один із них — як чернівецький фізик Натан у 1941 році, після того, як радянські війська пішли, облаштував собі підвал під сховище і звідти дивився на те, що відбувалося у місті. І писав. Про те, як чернівецькі обивателі йдуть на звичайну мирну працю у чудові літні чернівецькі дні. На кшталт теперішніх. І їх убивають – просто коли вони йдуть на роботу. Вбивають лікарів, коли вони йдуть провідати своїх пацієнтів. Дітей, які десь вискочили з будинку. Подекуди це роблять солдати, військові, а подекуди чинять вбивства зовсім звичайні люди. Пише чернівецький Натан також про наскрізь «патріотичного» вчителя чернівецької гімназії, який убив 70 людей. Або про начальника поштового відділення з Банилова, який застрелив і організував вбивство сотень людей (переважно євреїв, але не тільки). От поштмейстер вразив Натана — не міг він повірити, що така сіра миша, такий собі звичайний клерк у душі своїй накопичив ці вбивства, поки сидів і перекладав папірці. Пише Натан, як поспішно розносили мародери (всіх національностей) речі вбитих, як ішли ті люди звичайні, несли ванни й унітази, холодильники, стільці і тумбочки. Й були задоволені. І думав боязкий Натан, ховаючись у підвалі, як мало стримує людей від злочину, як швидко стають вони не людьми. Коли поштмейстерам дати покерувати.

Карикатури з буковинських газет воєнного часу. Старанно і щиро ліплять образ ворога

 Звісно, все це жахливі рядки. Але їх і цікаво читати разом із газетними звітами про героїзм, жертви, шляхетну помсту та високі ідеали. Знати, що поруч є інші спогади. Але вони стануть відомими після війни. Так завжди. Цікаво дивитися на фото звичайних чиновників, делегацій людей тих часів, цілком нормальних. У той самий час відчувати: за цією нормальністю — ненависть та божевілля, грабежі і табори. Саме за ними. І розуміти — люди не змінюються.

Якщо ви почитаєте ті газети 1941-44 рр., вони переконливі, вони щирі, розповідають історії високої мужности. Але поруч із фасадом є задній двір, на якому відбувається справжнє… І так у кожній війні.

Я підібрав два відносно невеликих спогади тих часів. Перший — документальний спогад Траяна Поповича, чернівецького примаря 1941 року (серпень – грудень), а другий — белетризований спогад чернівчанки Марти Блюм, заснований на реальних подіях. Хоч спогади Блюм і не відбивають цілком реальність, але добре передають її абсурд.

Траян Попович описує, що 1941 року чернівчани, які втекли з міста у 1940-му, вже не повернулися сюди у липні 1941 з румунською владою. Натомість, як круки, злетілися лицарі легкої поживи у прифронтове нелояльне місто. Яке провинилося окупацією (а чимало чернівчан спочатку зустрічали радянські війська захоплено, з ентузіазмом. Фото радісної зустрічі бачили у Бухаресті. Медіа, щоб прикрити провину найвищих прошарків за безкровну окупацію, писали про буковинців, які втратили сумління, – авт.). Тому у 1941 році, коли СРСР відступив, у Чернівці відправляли небуковинців. Вони, з одного боку, диктували, хто справжній патріот, хто — несправжній, хто — винуватець радянської окупації, а хто — жертва, і в той самий час грабували, грабували, грабували… беззахисних ворогів народу (ними на той час переважно призначили євреїв, але це неважливо — завжди знайдеться слабка ланка). Ось, що пише Траян Попович — один із небагатьох чернівчан, які тоді повернулися:

Шапка інтерв’ю Траяна Поповича газеті «Bukovina» (1941)

Портрет Траяна Поповича

«Я давав інтерв‘ю своєму товаришу, редактору щоденної газети «Буковина», щодо «проблем і потреб міста». Гаряче, як завжди, я описував труднощі, з якими зіштовхувався. Зізнався у власноруч допущених викривленнях під час розподілу місць проживання за спроб розібрати тисячі заяв на заселення, у яких потопав і які паралізували всю іншу мою роботу. Еге ж, досить дивно чути від мера критику власної діяльности, якою б щирою чи нещирою вона була. Моє самозасудження було не без лукавства, оскільки Чернівці заполонили зграї сумнівних осіб, що поставили собі за мету «напасти на жилу» у місті, яке мало стати на 100 відсотків румунським. Кожний новоприбулець неодмінно хотів жити у центрі міста з повним умеблюванням і тому подібне. Варто відзначити, що справжні буковинські біженці так ніколи й не повернулися до своїх домівок, а унеможливлення їхнього повернення, здається, було частиною державної політики, яка полягала у радикальній зміні «провінційного» обличчя Буковини».

Багато такого. На фронті самовіддані патріоти-ідеалісти, а поруч — мародери та шахраї роблять свою справу. Якби цю думку визначив.

Хотілося б ще одну. Війна — бенефіс не тільки мародерів, але й абсурду, безглуздя. Про це — другий переказ та уривки зі спогадів чернівчанки Марти Блюм. Описує вона таку дивну історію. Німецький офіцер бере участь у захопленні Чернівців, і, звісно, вони одразу шукають винуватців окупації — євреїв:

«З ним сталося ось що. Він піднявся на третій поверх єврейського будинку і побачив, як його товариші по службі ґвалтують жінку, його командир узяв немовля з колиски, віддав йому і підштовхнув до вікна і сказав йому кинути це, як м’яч: «Ми не повинні витрачати кулю на того, кого можна розчавити, як клопа. Кидай у вікно!» – раптом закричав командир. Це було прийомом. Перш, ніж офіцерик сам встиг подумати, він зробив це. Командир глузливо сказав йому: «Бачиш, ти можеш це, нічого неможливого». Але той раптом ослаб, його вирвало і він попросив дати йому декілька вільних годин».

Після того офіцер рушить у квартал проституток, щоб забутися. Він був розташований, за спогадом Блюм, у підвалах між вулицею Гете та парком Шиллєра. Офіцер бере проститутку, але від переживань втрачає на ній свідомість. Через декілька годин помічають зникнення офіцера. Арештовують сотню чернівчан, утримують їх у казармах на Роші і погрожують розстріляти кожного десятого, якщо офіцера не знайдуть.

Бандерша (утримувачка публічного дому) знає, що офіцер у них. Але не знає, що робити — вона не хоче, щоб когось розстрілювали через неї. Це цікава подробиця. Нормальні люди бажають смерти ворогів народу, а якась бандерша та проститутка хвилюється, що через неї когось можуть розстріляти. Бо вона не знає, що «ворогів народу» треба ненавидіти. Вона не читає газет, не слухає радіо. Бандерша просить допомоги у знайомих, вона кличе пастора, щоб цього не сталося. Зрештою все закінчується відносно добре.

Не забувайте, що тлом таких абсурдних подій завжди є логічні розповіді про героїзм, натхненні публікації у пресі, демонстрації патріотизму тощо.

 

Мені здається, не так важливо (абсолютно неважливо), коли це розпочинається, коли це закінчується. Важливо знати, що це. Сплески героїзму ідеалістів, бенефіс мародерів, садистів та шахраїв.

 

Залишити відгук

Залишити відгук