Стати легендами. Борчині-близнючки Винники про Олімпійські ігри та щоденні тренування по 5 годин

Чернівчанки Марія і Соломія Винники займаються боротьбою з семи років. Зараз їм по 17. Торік вони стали майстрами спорту України з вільної боротьби. Водночас Соломія є чемпіонкою Європи серед кадеток, а Марія – переможницею Всесвітньої гімназіади.

Хто б не зайшов у квартиру Винників, перше враження у всіх одне: «Вау!» Це про медалі і кубки Соломії та Марії – їх тут майже дві сотні. Дівчата – учасниці багатьох закордонних турнірів. Соломія є чемпіонкою Європи серед кадеток, а Марія – переможницею Всесвітньої гімназіади. Водночас, завоювавши стільки медалей, зауважують, що ще нічого не досягли.

«Бо тут немає головної медалі – золота з Олімпійських ігор. Хочемо стати легендами. А ще – завжди та в усьому бути першими», – кажуть вони.

Біля численних медалей помічаємо фото: Соломія зі сльозами на очах радіє перемозі. Дівчина розповідає, цей знімок із чемпіонату Європи серед кадеток у Македонії. Тоді чернівчанка боролася з росіянкою. Соломія вже фактично програвала суперниці, під час бою сильно травмувала плече. Каже, що, зібравшись із силами, все ж здолала росіянку.

Щодня у 17-річних титулованих борчинь два тренування тривалістю п’ять-шість годин. Зранку – о 6:00 – пробіжка, потім – руханка на 40 хвилин.

Дівчата розповідають, як вирішили стати борчинями.

«Спочатку наші рідні брати – Тарас і Михайло – займалися цим спортом. Ми приходили до них на змагання. Бачили там дівчат і самі захотіли займатися боротьбою. От і попросили маму, щоб записала нас. Вона сказала: «Чому б не спробувати?» Ми й спробували.  Тренувалися три рази на тиждень. Було важко, але лишати не хотіли. Переконували себе, що завжди треба йти до кінця.

Наш тато (греко-католицький священик, отець Дмитро, – ред.) спочатку був проти. Думав, що походимо і лишимо. А потім навіть разом із нами на змагання їздив, підтримував. Коли тато поїхав з нами на змагання у Львів, тоді остаточно зрозумів, що ми серйозно хочемо займатися цим видом спорту», – пояснюють дівчата.

Уже третій рік дівчата навчаються у Львівському  училищі фізичної культури.

«Окрім звичайних уроків, ходимо також на спортивні заняття. Звісно, бувало, що не хотіли зранку прокидатися. Але змушуємо себе», – пояснюють близнючки.

Цьогоріч спортсменки закінчують там навчання. Думають, де отримуватимуть вищу освіту – у місті Лева чи рідних Чернівцях. Але точно знають, що їхня спеціальність буде пов’язана з фізкультурою.

Спортивні задатки у дівчат, мабуть, від дідуся – пана Ореста. Він лікар-хірург, а в молодості займався різними видами спорту.

«Марія старша від Соломії на 15 хвилин. Коли дівчата народилися, їхній тато, отець Дмитро, сказав: одна точно буде Марією, а другу називайте як хочете. Народження одразу двох дітей батьків не злякало, особливо маму Іру, бо вона була дуже доброю ( батьки дівчат загинули в автокатастрофі, – ред) та ніколи нічого не боялася», – розповідає пан Орест. 

Тренер дівчат Сергій Одинак переконаний, що боротьба – це найжіночніший вид спорту.

«Їхній тренер Сергій Одинак для дівчат – як тато, інколи вони можуть нас не послухати, але не його. Вони часом летять на тренування, та ніколи не запізнюються», – каже бабуся спортсменок – пані Тетяна.

«Марійка завжди каже: «Останні з залу – перші на п’єдесталі». А на боротьбу ходять із семи років, саме тоді мама вперше привела близнючок у спортивну школу».

На запитання, чи існує між близнючками певний зв’язок, бабуся дівчат каже: «Звичайно, зв’язок є. Вони ніколи не кажуть «я», у них завжди «ми».

Сестри Винники розповідають, що одна без одної не витримали б.

«Ми з сестрою дуже дружні. Я, напевно, без сестри у цьому виді спорту не витримала б. Як і по життю не витримала б. Є моменти, коли хочеться залишити все, а сестра каже: «Та ми вдвох все зможемо». 

Сестра для мене навіть важливіша, ніж я сама. Щоб вона досягла більшого. Та й на змаганнях ми більше переживаємо одна за одну, ніж кожна за себе. Так нас навчили батьки – «ви ж найрідніші» завжди казали вони». А ще перед виходом на килим ми завжди молимося»,  розповідає Марійка.

Бабуся дівчат каже, що дівчата фанатично віддані спорту. Хоча їхні рідні хотіли для близнючок трохи іншого.

«Ми хотіли, щоб вони були чи медиками, чи юристами. Але про це вони навіть слухати не хочуть. Спорт – і все. І то спорт великий».

Завдяки турнірам дівчата багато подорожують. Вперше побували за кордоном у Білорусі.

«Нас вперше повезли на кадетський турнір «Медвежонок» у Мінськ. Ми тоді два третіх місця зайняли – я і Марійка. А наступного разу поїхали на чемпіонат світу в Афіни. Потім тренер возив нас на турніри в Польщу, Німеччину, Хорватію. Деколи за державні кошти їдемо, інколи –  училища. Або тренер шукає. Буває, що ми за свої гроші їдемо на змагання».

Вільна боротьба, кажуть близнючки, гартує волю. Але без травм тут не обійтися. У Соломії, наприклад, плече вилітало, довелося робити операцію.

«Бувало, що коліна набрякали дуже сильно. Та випробування роблять серйознішими, стійкішими», – додають дівчата.

Зараз вони готуються до Чемпіонату України серед юніорів, який у березні пройде у Харкові. Ще проводитимуть відбір на чемпіонат Європи. Змагатимуться близнючки-борчині у різних вагових категоріях.

Разом із дівчатами всі нюанси цього спорту знають і їхні бабуся з дідусем.

«Коли дівчатка виступають, ми з чоловіком онлайн дивимося бій. Навіть кричимо: «Давайте, давайте». Знаємо всі нюанси цього спорту. Кожен раз дуже хвилюємося. У дівчат агресія точно не присутня, хоч це і спорт такий. Навіть я деколи кажу: «Та дайте їм». Вони ніколи собі так не кажуть. А ще дівчата не заздрісні зовсім. Правильно виховані. І я цим тішуся», – додає пані Тетяна.

 

Наталія Фещук

Фото Ірини Болести

Залишити відгук

Залишити відгук