За кулісами. Як у Чернівцях функціонує Народний драматичний театр

«Шпальта» побувала на репетиції вистави «Голодомор» та дізналася, як аматори розвивають театральне мистецтво на Буковині.  

Театральна площа. Вечір. Пів на сьому. Підходжу до Центрального палацу культури – саме тут зараз збирається весь акторський склад вистави «Голодомор» на репетицію. Відчиняю масивні вхідні двері – звідти стрімко вибігає чоловік у довгому червоному пальті, позаду нього ще двоє. «От невігласи», – думаю, а сама підіймаюся на третій поверх, до великого залу – саме там домовилися зустрітися із режисером Народного драматичного театру Іваном Даніліним.

Заходжу до залу, людей поки що небагато. Підходжу до групи дівчат років тринадцяти, знайомлюся. Виявляється, вони не з аматорського театру, а з дитячої студії «Бу-бу-бу», якою теж опікується Іван Данілін. Як пояснюють дівчата, загалом у виставі зібралися актори Народного драматичного театру, дитячої студії та театру «Темп». Юля розповідає, що їхній керівник Іван Вікторович ось-ось буде – пішов до Філармонії за декораціями, а вони тим часом готуються.

«Я граю одну з місцевих жительок. До речі, поки що костюму в мене нема – от і стою просто. Цю виставу ми вже й минулого року грали. Тут ми показуємо ті жахливі часи Голодомору, переживання людей», – розповідає дівчина.

«Я займаюся в цьому театрі вже три роки. І точно планую ще довго, – продовжує Віка. – А саме в «Голодоморі» ми повністю відтворюємо тодішнє життя людей, у нас, до речі, навіть весілля буде. Люди хотіли зробити своє життя кращим, незважаючи ні на що».

Раптом дівчата починають перешіптуватися та показують мені:

–Ось наш Іван Вікторович, у шапочці, бачите?

–Та то не він, що ти розказуєш.

–А де він тоді?

Тим часом нарум’янені від морозу хлопці починають заносити на сцену широкі дерев’яні декорації. Поки я оглядаю величезну конструкцію, мої співрозмовниці вже встигли розбігтися.

–Юлю, а ти чого не одягаєшся? – гукає жінка в довгій шинелі.

–Так нема у що!

–Та ось же принесли – подивися.

Людей помітно більшає. Починаються приготування. Жінки ретельно пудряться, чоловіки приміряють чоботи – шукають у пакунку з мішковини відповідний розмір.

—Ой, дівчатка, дивіться, які спіднички принесли! – гукає хтось у натовпі.

—Та нащо мені спіднички, в тебе шпильки є для волосся?

За мить я розумію причини цього раптового творчого хаосу.

«Бачиш, – підходить до мене вже переодягнена Юля, – ось це наш керівник, у червоному пальті».

Так ось яких я «невігласів» бачила перед входом – виявляється, Іван Данілін разом із помічниками поспішали у філармонію взяти декорації та костюми.

Підходжу до нього, знайомлюся. Він одразу просить вибачення, що не зможе детально розповісти про весь творчий процес – дуже зайнятий.

«Наш Народний драматичний театр був створений ще 1956 року. Керівником був мій учитель – Агєєв Григорій Володимирович. Зараз я, як його учень, продовжую цю справу. Взагалі наш театр передусім живий! Ми не працюємо за чітким розкладом, планом. Просто робимо ті вистави, до яких лежить душа, у яких нам є про що розповісти», – пояснює режисер.

Тим часом на сцені вже починають монтаж декорацій – Іван Данілін разом із помічниками починають з’єднувати масивні дерев’яні деталі, закручують гвинтики та одночасно наставляють вихованців: «Дівчата, злізьте зі сцени, сядьте в зал».

Дівчата сидять на сходах сцени, роблять селфі та поправляють хустини.

–Подивися, так носили тоді? – запитує одна з дівчат, натягуючи хустину на потилицю.

–Не знаю, чи носили, але ти маєш стиляжний вигляд.

На сцені починаються масштабні перевтілення – різнокольорові металеві відра підвішують згори на мотузках.

Помічаю збоку маленьку і, як здається, чомусь перелякану дівчинку. Знайомлюся. Варя несміливо розповідає про свій акторський досвід.

«Я граю тут маленьку дитинку. Але в мене поки що нема слів. Це вже четверта моя вистава. Подобається найбільше тут момент, коли передають валізу. Люблю, коли я на сцені, а люди аплодують».

На моє запитання, чи дарували Варі, як і кожній поважній артистці, квіти, дівчинка помітно скривлюється.

«Один раз принесли. Але дуже хотілося би ще». 

На металевих відрах з’являються темні пальта. Стає зрозуміло, що всі ці мотузки – шибениці.

Декорації складені, Іван Данілін кличе всіх хлопців на сцену – перевіряє відповідність костюмів. І я, користуючись можливістю, підходжу до дівочого кола. Знайомлюся з Іриною – актрисою Народного драматичного театру.

«Мої спроби акторства починалися ще з дитячої студії – театру юних чернівчан. А потім перейшли вже сюди до Івана Вікторовича. Наш народний театр повністю волонтерський – тобто безоплатний. Чіткого розкладу нема, просто готуємо вистави до якихось пам’ятних дат чи подій.  Такий графік подобається, бо я зараз і працюю, і навчаюя, а театр – як хобі. А взагалі нашу виставу повинен переглянути кожен, тому що….»

«Вова, станьте на сцену всі», – наставляє режисер.

«Вибачте», – ніяковіє Ірина та вибігає сходами на сцену.

На годиннику дев’ята вечора. У залі вимикають світло. Розпочинається репетиція. Перші хвилини вистави вже вражають – звідусіль повзуть зморені люди, благаючи води та хліба.

Розумію, що хочу подивитися виставу просто як глядач – разом з усіма. Підходжу до Івана Даніліна, дякую за можливість бути присутньою на таїнстві закулісся.

– Обов’язково приходьте на виставу. Ми чекатимемо.

–Дякую, прийду!

P.S. Вистава відбулася. Глядачі аплодували стоячи. А Варя знову отримала такі бажані для кожної акторки квіти.

Анна Колісник

Фото Ірини Болести

 

Залишити відгук

Залишити відгук