«Literature Future». Твір учасниці фестивалю «Правда про Олежика»

У вересні Чернівці на два дні стануть столицею дитячої писемності.

Як раніше писала «Шпальта», 15-16 вересня у Чернівцях відбудеться І Міжнародний дитячий літературний фестиваль «Literature Future». До столиці Буковини на два дні приїдуть 100 найобдарованіших дітей України, авторів та переможців літературного всеукраїнського конкурсу. Також на фестиваль, який відбудеться у ЧНУ імені Юрія Федьковича, завітають відомі автори та актори, телеведучі й сценаристи… . Захід започатковує благодійний фонд «Я Майбутнє України».

Медіа-платформа «Шпальта» є інформаційним партнером дитячого фестивалю. Ми щодня публікуватимемо твори дітей та знайомитемо чернівчан із учасниками «Literature Future».

Знайомтесь, Опанасик Марія, 9 клас, 14 років, навчається у Висоцькій ЗОШ І – ІІІ ступенів, Дубровицького району Рівненської області. Керівник  Марія Махно, вчитель української мови і літератури

«Правда про Олежика» (із збірки прозових творів дівчинки «Чарівна пані  Жінка з букетом синіх фіалок»)

Олег прокинувся від раптового сильного удару в шибку його вікна. Він поспіхом вдягнувся, вибіг і побачив там пташку, маленького горобчика з підрізаним крилом, мабуть, це зробив осколок від якогось снаряда. Хлопець узяв її й заніс у будинок:

– Ти теж як і я? Один? Без тата, без мами, без дому?..З цими словами перемотав її ніжне, ще не зовсім оперене, та уже змужніле не крильце, а крило! Сердешний притулив до себе свою знайду й відчув як по щоці котиться маленька крапля. Цей горобчик ніби разом з ним розділив одну важку долю…

Олег, отак, з пташинкою на грудях, заплющив очі й знову став Олежкою, тим самим, що й колись: безтурботним, усміхненим, щасливим. Тепер тільки так він міг повертатися в ті часи. Ще три роки тому, коли хлопцеві виповнилося дев’ять, геть усе було інакшим. Він ходив у третій клас, найбільше любив математику, був відмінником, спокійним, але не нудним, з ним завжди було про що поговорити, а власна думка нерідко виявлялася заключною. Хлопець разом з друзями часто споруджував пісочні фонтани й запускав по них кораблики, багато мріяв, а інколи будував серйозні плани на майбутнє. Його день народження припадав на сьоме січня, тому він почувався трохи по-особливому, та водночас сумно, адже всі друзі, яких запрошував, швидко розходилися, щоб через коляду донести радість народження Христа. Попри те, що сім’я жила на окраїні міста – мільйонника Донецька, цей звичай і досі там зберігся, як і мова, що саме в їхньому районні звучала солов’їно. Мама кожного Різдва запікала велику гуску й ввечері, коли колядники припиняли стукати в будинки та натомість починала стукати друга хвиля гостей, які не зовсім мали відношення до хлопця, та були добрими друзями його батьків, всі сідали й за довгими розмовами проводжали день. Це було останнє його спокійне й нормальне свято…

Олежко – милий, врівноважений, розумний та звичайний хлопчик. Важко впізнати в ньому такого зараз. Ні, це вже навіть не можливо.

Ще тоді, вмикаючи телевізор, хлопець чув про Майдан, чув про смерть, але не відчував її, далі все ішло своїм життям. Та перше лютого змінило його життя на До та Після. У той день волонтером-медиком рушила в саме пекло його мати, мама, що ростила, колихала, цілувала рани й вчила з ним уроки. Рушила й так і не повернулася.

Через два з половиною роки, коли рана вже затяглася тоненькою плівкою, проте такою, яку ще не можна торкатися, інакше вона зникне й біль з новою силою вдарить у хлопця, пішов на передову тато…

Війна. Вона зруйнувала все. У неповні дванадцять бідолаха залишився один. Без друзів, що виїхали на захід, без школи, яку закрили через розбиті стіни, без матусі, яка віддала своє життя, щоб так само безупинно рятувати його уже на небі, без тата, який полишив сина, щоб закрити його й Україну своїми власними грудьми.

Усе, що лишилося – це шматок дитинства, спотворене сьогодення та будинок, котрий більше ніколи не назветься домом. Його дім полетів разом з матір’ю, залишивши по собі лише незатишні, немилі стіни, які так пекуче нагадували про колишнє життя, тому він ненавидів його. Бували й дні особливо нестерпні, коли хлопець уже просто не міг бути Олегом – сильним, мужнім, рішучим, він вдихав запах тих стін, на них ще вчувався аромат його найріднішої, а особливо нею пахло на кухні, де так і залишилися неторканими ніким, окрім неї, форми для випічки, кухонний фартух та величезні рукавиці. Інколи прокидався й все було як завжди: через кілька хвилин зайде мама й будитиме в школу, а він заплющить очі й вдасть, що спить, матуся ніжно опустить голову й торкнеться губами його щоки, а Олежко солодко потягнеться, щасливо усміхнеться й прокинеться. Проте мама не зайшла ні через кілька, ні через багато хвилин. І тоді хлопець раптом усвідомлював – що вона не зайде більше ніколи.

Тато.. Де його тато? Чому він не дзвонить, чому не надсилає звісток? Щовечора Олег молиться про мир і про те, щоб війна не забирала його друге крило.

Хлопець розплющив очі. Горобчик. Він так само лежав, ніжно тріпочучи, ніби боявся, що той відпустить його і знову доведеться бути самому. Яка тепер доля чекає на нього? Його шлях перетнувся з Олеговим і злився в один. Птах жалібно відкрив дзьобик, намагаючись зловити краплю, що уже майже висохла на хлопцевій щоці. Шляхетний, уже зовсім мужній юнак підвівся й попрямував на кухню, налив у склянку води, а закручуючи кран, мимоволі перевів погляд лівіше… на календар. Сьоме січня …

Він міцно заплющив очі й забажав почути хоча б маленьку вісточку від тата. Через кілька годин задзвонив телефон, чужий голос повідомив, що… тата більше немає… Він загинув від смертельної кулі ворога…

Про себе і історію створення прозового твору «Правда про Олежика»

Я – Марія Опанасик. Родом з тисячолітнього Висоцька, що заховався десь поміж лісами на Рівненщині. Люблю своє село, тому що все здається тут моїм: парки, доріжки, магазини, вулички, хоч і ділимо його більше, ніж з двома тисячами осіб. Тут я не почуваюся чужою, хоча й інколи мене ваблять  великі міста з усіма їх  можливостями, цікавинками, небуденностями та коли повертаюся і прямую своєю рідної Містечковою вулицею до ще ріднішого дому, відчуваю, що й запах тут особливий і літня спека якась інакша, миліша чи що.  Надихають мене, певно, власні думки, люди, що поруч. Надихає природа. Найголовніше, що  надихає – це тиша.                                          

Збірка прозових творів «Чарівна пані – жінка з букетом синіх фіалок» подана мною на конкурс – не випадково написані твори, адже перша буква кожного прозового твору позначає відповідний колір веселки. Так і вийшло: «Чарівна Пані- Жінка з букетом синіх фіалок». Кожен твір, надрукований на аркуші відповідного кольору, аби дарувати людям райдужну радість веселки. І як зазначала Полліанна, дівчинка з однойменного твору Е. Портер: «яка різниця тепло на вулиці чи холодно, коли в твоїй кімнаті цілий день живе маленька веселка».                                                                                                            

Збірка нараховує сім творів, не об’єднаних однією темою, в більшості з них є автобіографічні нариси, з кожного можна дізнатися щось про мене і до того ж, мені легше писати про характер, звички. переживання, думки  певної особи, оскільки вони справжні, трішки власні.

Історія про Олежика мені прийшла в голову ввечері, під час Молитви, тільки не одразу вся історія, а лише частинки: Хлопець, пташка, будинок, який уже не дім, він з цегли і цегла всередині нього. Я довго не записувала твір, тільки через деякий час, і в результаті вийшов він якимось  не таким, яким спершу з`явився  в моїй голові. Я хотіла, аби він мав щасливий фінал… А ще мені так соромно перед моїми однолітками зі Сходу, тому що я про війну знаю, живучи, дякуючи Богу, тут, в затишній, щасливій хатинці…  Я вдома, ходжу в магазин, займаюся улюбленою справою, радію життю, навчаюсь, а інші діти в тій же самій країні змушені переживати жах..

Мені здається, що в кожного серце ІСНУЄ. S, можливо, якби хтось  із «авторів» цієї війни побачив, якою вона є збоку дітей, з боку їхніх мрій, найкращих років, можливо, прокинулось би в них те серце, яке десь же там, все ж таки, є.»

Залишити відгук

Залишити відгук