0
Чотири військовослужбовці ЗСУ розповіли, якою є служба, коли ти належиш до ЛГБТ+ спільноти. Про підтримку, приховування ідентичності, стосунки з командиром та гомофобію.
«У Чернівцях я почала більше ловити на собі погляди, коли ми з дівчиною беремося за руки або якось проявляємо свої стосунки», — каже Ксенія, 23-річна офіцерка, яка переїхала сюди на службу з Івано-Франківська.
На сході, за кілька сотень кілометрів, 36-річний ВІЛ та ЛГБТ+ активіст Володимир, який після окупації Маріуполя оселився в Чернівцях, закриває свій профіль у Facebook — щоб командир випадково не дізнався, хто він.
«Якщо в тебе командир гомофоб, він знайде тисячу й один спосіб тебе позбутися лише через свої упередження», — пояснює він.
Володимир, Ксенія, Христина і Георгій служать у різних частинах країни. Усіх їх у різний час привели до Чернівців — хтось народився тут, хтось рятувався від окупації, хтось приїхав за призначенням.
Об’єднує їх одне: усі вони — представники ЛГБТ-спільноти в українській армії, яка не може захистити їхні права та яка мовчить про їхнє існування. Перш ніж стати військовими, усі вони пройшли шлях до розуміння себе. Шпальта розповідає їхні історії — про виклики на службі, самоприйняття і кохання, яке в умовах війни часто залишається без жодного правового захисту.
*Матеріал створено в межах програми підтримки регіональних медіа від Wonder Media Forum та ГО «Почута»
***
Володимир, 36 років, військовий, до середини 2022-го мешкав у Маріуполі, через окупацію міста виїхав до Чернівців.
Я зрозумів, що належу до ЛГБТ-спільноти, ще в підлітковому віці. Остаточно прийняв себе приблизно коли виповнилося 20 років. До армії я відкрито говорив про свою орієнтацію. Армія вже змусила змінити свою позицію щодо цього питання. До служби не могло бути таких наслідків за відкритість, як у самій армії. У цивільному житті максимум тебе могли побити. В армії все набагато гірше.
Ксенія, 23 роки, офіцерка з Івано-Франківська, виросла у сім’ї військовослужбовців. З 2024 року живе у Чернівцях.
Мій процес прийняття себе не був чимось травматичним або таким, як деякі люди описують — із запереченням чи боротьби із собою. Спочатку я усвідомлювала себе як дівчину, потім схилялася до розуміння своєї сексуальності. Я — лесбійка.
Моя родина знає про мою орієнтацію. Ми разом приходимо на сімейні свята. У мене немає причини ховати свою партнерку, навіть бабуся полюбила її як ще одну онуку. Батько не скажу, що ставиться позитивно, але він приймає це. Він каже: «Я приймаю твої почуття, тому що я тебе люблю». Хоча на це знадобився певний час, особливо батькам. Їм потрібно було зрозуміти, що я не граюся, що це не пройде, що я не «подорослішаю» і все не зміниться.
Христина, 26 років, офіцерка родом з Тернопільщини. Проходила військову кафедру у Чернівцях.
Десь у підлітковому віці я зрозуміла, що мені загалом подобаються як хлопці, так і дівчата. Загалом про це знають мої друзі і знайомі, але я ніколи прямо не кажу, що я бісексуалка, я завжди кажу, що не знаю, кого покохаю, а це може бути будь-хто. З рідних про це знає тільки сестра. Мамі не кажу, бо не хочу цим її турбувати, але думаю, вона зрозуміє, бо ми з нею хороші подруги. З татом нема про що говорити — він не зрозуміє, свого роду релігійний фанатик.
Люди дуже не люблять ярликів, і, звісно, коли чують такі слова, як «гей», «лесбійка», «трансгендерний/а чоловік/жінка» — на жаль, це досі дуже часто викликає якесь нерозуміння й агресію.
Георгій, 47 років, служить на сході України з березня 2022 року, родом з Чернівців.
У самому місті ставлення до ЛГБТ було різним у різний час, змінювалося разом з політикою партії — знаєш, як у тому анекдоті. Якийсь час було спокійніше ставлення, потім почався відкат назад. Коли розвалився Радянський Союз, ішла перебудова, з багатьох питань були зняті табу, це почало висвітлюватись, і в той момент дуже багато інформації подавалось просто як інформація, без якоїсь конотації, без емоційного забарвлення. Було так… а потім знову пішов відкат.
***
Ставлення до ЛГБТ+ спільноти у різних регіонах
Володимир. У Маріуполі ставлення могло бути трохи жорсткішим, бо це індустріальне місто, де багато людей працювали на заводах. Можливо, це впливало на атмосферу. Але й у Чернівцях є свої негативні фактори. Якщо в Маріуполі це могли бути такі «мужики із заводів», то в Чернівцях населення більш релігійне, тому теж може бути певна нетерпимість.
Ксенія. Якщо порівнювати Івано-Франківськ чи інші міста, де я жила, з Чернівцями, то мені здається, що Чернівці — більш закрите місто. Для мене Чернівці — це як дуже-дуже велике, навіть не місто, а містечко, де всі один одного знають. Воно не таке прогресивне на фоні інших міст, ніби окремо існує за своїми правилами.
Якщо говорити про рівень гомофобії, то в Івано-Франківській області я особисто з таким не стикалася. У Чернівцях я почала більше ловити на собі погляди, коли ми з дівчиною беремося за руки або якось проявляємо свої стосунки.
Рішення стати військовослужбовцями
Володимир. Служба була для мене абсолютно новим досвідом. До цього я не служив — ні строкову службу, ні взагалі не бачив себе військовослужбовцем. До мобілізації я працював у ВІЛ-сервісних і ЛГБТ-організаціях, займався волонтерством, соціальною роботою та активізмом. Щодо рішення служити — як такого не було. Просто мобілізація. Мобілізували — і пішов.
Христина. У 2014 році, коли мені було 14, наші вчителі повели нас на похорон хлопця з моєї вулиці, з моєї школи. Йому було 23 роки. Він загинув під Іловайськом. І десь тоді в мені зародилося почуття обов’язку перед Батьківщиною.
Я поховала забагато своїх хлопців. Я бачу втрати щодня. Проте у мене немає ілюзій, що в нашій країні буде все добре, поки ми цього не захочемо. Ми не можемо забезпечити базові людські права в теперішніх умовах, що вже говорити про рівноправ’я меншин…
Ксенія. Щодо служби — у мене взагалі цікава історія, бо вся моя родина військовослужбовці. Я з цим жила, я була в цьому середовищі. У мене були думки долучитися до ТРО ще у 2022 році, коли почалася повномасштабна війна. Але тоді так склалося, що мені довелося більше турбуватися про родину.
А вже у 2024 році мене всі відмовляли. Особливо батько, бо він знає всю цю військову кухню зсередини і дуже сильно не хотів, щоб я йшла. Але я фактично нікому нічого не сказала. Я просто поїхала. На той момент я вже пройшла ВЛК, у мене вже було відношення до цієї бригади, і все було вирішено.
Що робити, якщо твій командир — гомофоб
Володимир. Уже після того, як я потрапив із навчання до своєї частини й почав адаптовуватися до колективу, були випадки, коли побратими знаходили мій профіль у Facebook. Оскільки я вів відкриту медійну сторінку, де були пости про ЛГБТ+ і захист прав людини, я вирішив цього не афішувати і закрив профіль. Якщо в тебе командир гомофоб, він знайде тисячу й один спосіб тебе позбутися лише через свої упередження. Тут дуже високі ставки. Якщо скажеш не тій людині, це може стати відомо всім, і тоді виникнуть проблеми.
Дійсно, якщо командир тебе не злюбив, життя в армії може перетворитися на пекло. І ти не можеш довести, що він неправий. Немає механізмів, до кого звернутися. Якщо ще й почнеш відстоювати свої права — може стати тільки гірше. Доводиться грати роль, особливо підтримувати жарти та підкати в бік жінок, щоб бути «своїм» серед деяких побратимів. Після служби я однозначно хотів би знову повернутися до відкритості.
Георгій. Чи знають побратими або посестри про мою ідентичність — так, вони знають, але це питання не піднімається, бо воно якось винесене за дужки, за замовчуванням. Ідентичність на виконання бойових задач ніяк не впливає — немає різниці, чи виконає бойову задачу гетеросексуал, чи бісексуал, чи гомосексуал. Є задача, є людина.
Хоча на початку, десь тиждень-два, коли ми були на тимчасовій позиції, дивились трохи «косо», я розумів, що не без цього. Але в душу ніхто не ліз. Служба є служба: хочеш не хочеш, мусиш, тут немає такого «подобається чи ні», коли виконуємо роботу на позиціях. Були люди, що навіть не здоровкались зі мною, руку не подавали — зараз вони зі мною спілкуються.
Мізогінія болючіша за гомофобію
Ксенія. І до камінг-ауту, і після камінг-ауту у війську ставлення до мене не змінилося. Мій досвід у цьому випадку був позитивний. Людям було цікаво, мені здається, навіть вести такі розмови. Якщо ти бачиш, що людина адекватна, це, навпаки, допомагає швидшому прийняттю й інтеграції ЛГБТ-спільноти, зменшує рівень гомофобії.
Люди навіть питають: «Як твоя дівчина? Вона їде з тобою? Вона буде на корпоративі?». Так, ми разом ходили на корпоратив, усі прекрасно знали, що ми пара, і не було жодних неприємних ситуацій.
Якщо говорити загалом про військо, то я б сказала, що частіше трапляється якраз-таки мізогінія. Такі жарти загалом роблять чоловіки, але не раз стикалася й з тим, що самі жінки можуть пожартувати на тему жінки в армії та її місця. Мовляв: «Я ж така слабка, краще нехай у мене буде сильний, гарний, сексуальний чоловік-керівник».
Щоб довести, що ти можеш виконувати управлінську чи аналітичну роботу, створювати накази, потрібно постійно доводити свою компетентність. Був випадок, коли з робочих питань приходили до нас. Я була старша за посадою, поруч був мій помічник. Але мене спеціально не помічали й розмовляли тільки з помічником, хоча за званням і посадою він був значно нижче. Ця людина демонстративно удавала, що не збирається спілкуватися зі мною лише тому, що я жінка.
Христина. Насправді на службі я не відкривалась. Я ніколи не мовчу, коли чую образи чи якісь вислови щодо ЛГБТ+, втім не думаю, що мене приймуть. Але з перших днів, коли я прийшла на службу, я зіткнулася зі стереотипами й дискримінацією щодо того, що я жінка. Згадати навіть моє призначення: я уклала контракт, і мене призначили на посаду офіцера групи. При цьому мого одногрупника, молодшого за мене й не такого старанного у навчанні, взяли на посаду начальника мого підрозділу. Питання — чому? Вважаю, відповідь дуже проста: бо він чоловік, а я жінка.
За інформацією Головнокомандувача Сирського, станом на 2026 рік у ЗСУ служать понад 75 тисяч жінок — це на сім тисяч більше, ніж у 2025/Фото Аліни Сарнацької, військової та ЛГБТ+ активістки
Христина. Втім, зараз я служу в органі військового управління вже понад рік. Тут здебільшого старший офіцерський склад, більшість людей освічених, і я не чую на свою адресу таких зауважень. Не знаю чому, але багато хто мною захоплюється — мені це говорили. Думаю, це тому, що я виглядаю по-дитячому: я низенька, худа, а зараз стою на посаді заступника начальника відділу — і цим усім великим чоловікам просто незвично бачити таку, як я, серед них. Але вони сприймають мене за рівну собі. Це приємно.
Не можу не згадати за забезпечення. Я три роки не можу отримати форму свого розміру, бронежилет, який мені видали, мене просто не вбереже, бо він на мені висить. Але звернутися до волонтерів я не можу, бо я в штабі — мені «нічого не треба». Це ще одна моя болюча тема. Але те, що держава на дванадцятий рік війни не може забезпечити жінок формою, — насправді сором.
Як держава має захистити ЛГБТ+ військових
Ксенія. Мабуть, я не перша і не остання, хто буде говорити про цивільні партнерства. Коли почалася війна, законопроєкт про цивільні партнерства активно просували, але потім усе різко стихло. Я думаю, що це питання в будь-якому разі на часі.
Наші стосунки з партнеркою не мають жодної юридичної сили. Уявімо ситуацію, що, не дай Боже, я зараз їду на ротацію, і зі мною щось трапиться. Для держави моя партнерка — ніхто, і вона не потрапить у госпіталь до мене. Я думаю, що суспільство вже готове. Але чи готова влада — це вже риторичне питання.
Володимир. Хочу донести, що ЛГБТ-військові перебувають у досить вразливому становищі. Немає законодавчих механізмів, які б їх захищали. Це стосується не лише цивільних партнерств, а й захисту від дискримінації та стигматизації.
Один із перших публічних випадків нападу на військових ЛГБТ+ стався у вересні 2019 року, коли на засновника об’єднання «ЛГБТ-військові за рівні права» Віктора Пилипенка напала група молодиків через його правозахисну діяльність та орієнтацію.
Георгій. Потрібен інститут партнерства — не лише для одностатевих пар, а й для гетеросексуальних. Зараз пари, які роками живуть разом і мають спільне господарство, юридично незахищені: коли один з партнерів помирає, майно переходить родичам, а не партнеру, який усе це будував.
Є проблема і з дітьми в одностатевих пар. Усиновлення неможливе: якщо один з партнерів помирає, дитина може опинитися в інтернаті, бо оформити опіку другому партнеру нема законної можливості.
Христина. Від мене і від інших залежить те, якою завтра буде ця держава. Треба рухатися. Треба спілкуватися тверезо. Оцінювати й аналізувати. Будувати перспективи. І комунікувати — щоб розуміти інших, щоб розуміти шляхи розв’язання проблем і людські потреби.
Довідка
В Україні наразі не дозволені одностатеві шлюби. Ще у 2023 році у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт №9103 про цивільні партнерства. Він має надати парам частину сімейних прав, зокрема щодо спадкування, спільного майна та права ухвалювати рішення у критичних ситуаціях. Документ досі не ухвалений.
Ксенія. Щодо ситуації з новим Цивільним Кодексом. Мені здається, що такі масштабні протести, які відбулися зокрема в Чернівцях, — це сигнал владі, що суспільство уважно стежить за такими речами і хоче, щоб закон був чітким, сучасним. Мова тут не тільки про права ЛГБТІК+, але й про велику верству населення, яка є вразлива. ЦК має захищати, а не намагатись звинуватити, обмежити в правах та цінностях.
У Чернівцях 9 травня понад 100 людей зібралися на акцію проти нової редакції Цивільного кодексу. Активісти стверджують, що він порушує права людини, зокрема ЛГБТКІ спільноти
Чи варто відкриватись, коли ти в армії?
Віталій. Повністю підтримую організацію «ЛГБТ Мілітарі». Це дуже сміливі люди, які роблять те, що для них важливо (прим. авторки — в організації понад 500 відкритих та медійних ЛГБТ+ військових)
Але єдине, що можу сказати: якщо ви відчуваєте, що відкритість не поставить під загрозу ваше життя, здоров’я чи службу — можете відкриватися.
Якщо ж розумієте, що у ваших умовах цього робити не варто, то не потрібно звинувачувати себе за те, що приховуєте свою орієнтацію. Найголовніше зараз — зберегти власне життя. А вже після війни можна буде обирати, кому й що розповідати.
ЛГБТ Military — українська громадська організація, яка об’єднує ЛГБТ-військових, займається адвокацією їхніх прав, документує випадки дискримінації та просуває, зокрема, запровадження цивільних партнерств (Фото зі сторінки організації)
Публікація створена за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією
