0
Попри втому, небезпеку та втрати вона продовжує робити свою справу. Возити допомогу, підтримувати військових, евакуювати поранених та загиблих, допомагати тим, хто цього потребує.
Ольга з позивним Шалена — волонтерка, яка пʼятий рік доставляє допомогу з Чернівців на фронт, евакуює поранених і загиблих військових, підтримує цивільних у прифронтових населених пунктах та допомагає тим, хто звертається до неї по підтримку. Окрім цього, очолює благодійний фонд Святого Миколая та княгині Ольги, через який допомагає дитячим будинкам, людям похилого віку, шпиталям та родинам, які опинилися у складних життєвих обставинах.
За цей час вона подолала тисячі кілометрів прифронтовими дорогами, пережила обстріли, втратила друзів та навчилася жити з постійною тривогою за рідних.
В інтервʼю для «Шпальти» Ольга розповіла про початок волонтерського шляху, евакуацію військових, життя поруч із війною та людей, яких зустріла за ці роки.
Від звичайного життя до війни
До повномасштабного вторгнення Ольга займалася торгівлею, виховувала дітей та працювала разом із мамою. Вона продавала вишиванки, одяг, їздила на ярмарки й ринки.
«У мене було звичайне життя: троє дітей, родина, робота. Ми торгували вишиванками, одягом, їздили по ярмарках і ринках. Я навіть не думала, що колись моє життя буде пов’язане з фронтом чи евакуаціями», — згадує вона.
Чоловік Ольги служив в АТО, а згодом знову повернувся до війська добровольцем. Саме тоді родина пережила один із найважчих періодів свого життя. Після одного з боїв чоловік перестав виходити на зв’язок.
«Нам сказали, що він загинув. Побратим повідомив, що його поховали на позиції. Ми вже збиралися їхати забирати тіло. Я була вагітною третьою дитиною. Ми з батьком сіли в машину, мали купувати домовину та їхати його шукати», — розповідає Ольга.
Однак дорогою сталося те, що вона досі називає дивом.
«Ми тільки виїхали з дому, як він зателефонував. Я не могла повірити, що чую його голос. Для мене це був шок. Людину, яку ти вже оплакав, раптом чуєш живою».
Як почалося волонтерство
Саме прохання чоловіка стало першим кроком до волонтерської діяльности.
«Він попросив через сина допомогти хлопцям. Сказав, що підрозділ тільки формується, і їм немає чим харчуватися. Я всю ніч варила борщ, готувала макарони, смажила фарш. Ми завантажили все у бус і повезли військовим».
Першими допомогу від родини отримали військові 25-ї окремої десантно-штурмової бригади.
«Ми привезли повний бус їжі. У хлопців просто не було слів. Потім був ще один рейс, ще один. І так поступово це стало частиною нашого життя».
Разом зі старшим сином вони почали регулярно доставляти допомогу на фронт.
Як з’явилася «Шалена»
Сьогодні позивний Ольги відомий багатьом військовим. Але з’явився він випадково.
Після однієї з небезпечних поїздок її подруга та волонтерка Іванна переглядала фото і відео з фронту.
«Вона подивилася, де ми їздимо, що робимо, і сказала: «Ти шалена». Так і з’явився мій позивний. Потім його підхопили військові, і вже всі почали називати мене Шаленою».
На фото Іванна, Ольга та її син
Від гуманітарки до евакуацій
Згодом діяльність волонтерки перестала обмежуватися доставкою продуктів чи речей. До неї почали звертатися військові з проханням допомогти евакуювати поранених.
«Спочатку просили відвезти одного бійця. Потім іншого. Потім таких прохань ставало все більше».
Відтак додалися й евакуації загиблих захисників.
«До багатьох речей можна звикнути. До обстрілів, до важких доріг. Але неможливо звикнути до людського горя».
Крім військових, команда допомагає цивільним, шпиталям, дитячим та будинкам для людей похилого віку.
Дороги війни
За роки волонтерства Ольга побувала на багатьох напрямках фронту — від Херсонщини до Донеччини та Харківщини.
Вона пригадує, що на початку повномасштабної війни заїжджати на передову було легше.
«Раніше можна було доїхати майже до самих позицій. Зараз через FPV-дрони це значно складніше й небезпечніше. Але потреба у допомозі нікуди не зникла».
Під час багатьох поїздок доводилося потрапляти під обстріли.
«Були ситуації, коли ми їхали евакуювати людей, а через декілька хвилин після нашого від’їзду туди прилітало. Бувало, що бачили наслідки ударів просто перед собою».
Одного разу волонтерський бус, яким перевозили допомогу, був знищений внаслідок обстрілу.
«Наш автобус згорів. Ми дивом залишилися живими. Такі речі не забуваються».
Життя під постійними обстрілами
Ольга народилася у Павлограді на Дніпропетровщині. Її мама родом із Павлограда, а батько — з Чернівецької области. Попри те, що життя пов’язало її зі сходом України, Буковина завжди залишалася важливою частиною родинної історії. Саме тому жінка добре знає і схід, який щодня потерпає від обстрілів, і захід країни, куди неодноразово приїжджала до рідних.
Жінка зізнається: найбільше її лякають не фронтові дороги, а думки про дітей, які залишаються вдома.
«Я переживаю не за себе. Я переживаю за дітей. Коли вони телефонують і кажуть, що все добре, тоді мені стає легше».
За її словами, люди, які живуть далеко від фронту, не завжди розуміють реальність прифронтових міст.
«Коли над твоїм будинком летять ракети і шахеди, коли здригаються стіни від вибухів, починаєш зовсім по-іншому дивитися на життя».
Вона переконана, що саме тому багато людей не хочуть залишати свої домівки навіть під час обстрілів.
Люди, які стали рідними
Говорячи про людей, які зʼявилися в її житті за роки війни, Ольга окремо згадує свою подругу — журналістку Лілію Вакарюк. Каже, за роки спілкування вони стали близькими подругами, а сама Лілія завжди підтримувала її та переконувала більше розповідати про свою діяльність.
«Вона багато чого мене навчила, допомагала по-іншому дивитися на деякі речі, завжди підтримувала і могла сказати правду в очі. Якщо чесно, то часто сварила мене за те, що я бережу себе менше, ніж потрібно», – згадує волонтерка.
Ольга зізнається, що саме за наполегливости Лілії погодилася на цю розмову. Каже, що подруга була переконана: історії людей, які щодня допомагають військовим і цивільним, мають бути почутими. Це інтерв’ю відбулося вже після похорону Лілії Вакарюк. Тож для Ольги ця розмова стала ще й можливістю вшанувати пам’ять близької подруги та виконати її прохання.
На фото Ольга та Лілія
Під час розмови Шалена неодноразово згадує військових, волонтерів та друзів, яких зустріла від початку повномасштабного вторгнення. Водночас війна навчила її краще розуміти людей.
«Я дуже розчарувалася в багатьох. Були люди, яких вважала близькими. Але війна показала справжні обличчя. Це був дуже болючий урок. У мене немає страху перед мертвими. Треба боятися живих, а не мертвих».
Фото надала Ольга Шалена
