На фронті з’явилася ще більша відраза до м’яса: історія військового-вегана, який переїхав до Чернівців

Про принципи веганства, пошуки рослинної їжі на фронті та смертоносні кулі.

Володимир Роненко – військовий із Харкова. До війни він був художником, декоратором та волонтером у ГО «Кожна тварина». Там він займався веганськими акціями та розповідав людям, як можна жити, не вживаючи продуктів тваринного походження.

На початку березня Володимир переїхав до Чернівців, де пішов до місцевого військкомату. Каже, що не міг зрозуміти, як росіяни можуть бомбити його рідне місто. Після того, як він прослужив три місяці у роті охорони, його відправили в десантно-штурмові війська ЗСУ. До відрядження на Схід він пройшов півторамісячну підготовку в одному з навчальних центрів у Житомирі, і вже восени був на передовій у Донецькій області. 

Там Володимиру доводилося голодувати, бо всі сухпайки для військових – із м’ясом, якого він не вживає вже 10 років.  

Про те, чому військовий не відмовився від принципів веганства на війні, смертоносні кулі у ближньому бою та роль удачі на війні – в інтерв’ю.

Про переїзд із Салтівки до Чернівців та бойову підготовку 

Володимир не очікував нападу росіян, бо мав там багато знайомих та родичів.

«У мене була велика образа на те, що моє місто бомблять. Ніколи не очікував, що вони на таке підуть, ще й з такою підтримкою населення. Тож я пробував піти в тероборону у Харкові. Тоді було багато добровольців – на всіх не вистачало зброї. Тим паче брали строковиків, а я ніколи не тримав зброї у руках взагалі».

На початку березня військовий переїхав у Чернівці до сім’ї. Одразу пішов до військкомату, де служив три місяці у роті охорони.

«Ми переїхали разом із сім’єю з Салтівки – району Харкова, що найбільше постраждав від обстрілів росіян. 7 березня дісталися до Чернівців. Мені сказали, щоб 10-го я з’явився з речами – так потрапив до роти охорони при Чернівецькому ТЦК».

Після служби у Чернівцях Володимир пройшов тактичну підготовку, де тренували хлопців із бойовим досвідом у АТО. Потім – потрапив у 81-у десантно-штурмову бригаду, де пройшов службу вже в бойовій частині. Після півторамісячної підготовки в Житомирі його відправили на Донбас.

«Бойова підготовка була зорієнтована на витривалість, бо в десантних військах – великі навантаження. Ми ходили по 8-10 кілометрів у повному спорядженні з гранатометами та боєкомплектами, робили марш-кидки. Було дуже важко, і нас готували до цього», – розповідає Володимир.  

«Коли 40 людей стріляють з автоматів, то таке відчуття, що їх 200»

Перший бій застав військового під Святогірськом (Краматорський район Донецької области). 

«Щоб дістатися до міста, ми перепливали човном Сіверський Донець. Тоді періщив дощ, тому, змерзлі та мокрі, не могли навіть заснути. Наступного дня пройшли сім кілометрів у всьому спорядженні – у мене були бронежилет, автомат, магазини, боєкомплект до кулемета мого товариша і їжа, яку я згодом викинув у кущі. Подумав, що повернуся за цим, бо вже просто не мав сил. Коли дійшли до нашої точки, далі рушила розвідка, де стався контакт з ЛНРівцями», – пригадує Володимир. 

Наступного дня він з товаришами пішли на «зачистку» вокзалу. Тоді почалася перестрілка з ЛНРівцями. 

«Закінчилося тим, що наші взяли полонених, замотали їм очі та зняли бронежилети. ЛНРівці взагалі не очікували побачити українських військових, бо ми були без нічого. Жодної машини не було поруч. Вони навіть кричали нам: “Не стріляйте, свої”».

Під час допиту в бригаді дізналися, скільки ще військових рф у сусідньому селі та яку техніку вони мають. Однак, крім цивільних автівок, там нічого не було. 

«Військові “з того боку” зрозуміли, що щось пішло не так, і пішли колоною на прорив. Це був перший бій – страшний, бо нас відділяли лише сім метрів. Ми безпосередньо бачили, в кого стріляємо».

Саме тоді були перші втрати серед побратимів Володимира – троє загиблих. Із російського боку було трохи більше солдат, тож і більше втрат – 15-20 людей. Військовий пригадує, що росіяни були переляканими, бо не знали, скільки українців їх очікує з іншого боку. Вони тікали на автівках під обстрілами наших військових.

«Хоч нас і готували в Житомирі, але коли 40 людей стріляють з автоматів, то таке відчуття, що їх 200. І відповідно наші міни летіли в їхній бік, а їхні – по нас. Виходило, що приблизно в одне місце… Я взагалі впав у бойовий транс та змирився з тим, що не переживу цю стрілянину. Але коли ми перемогли, це трохи підняло бойовий дух».

Тоді вдалося зібрати багато трофейної зброї та автівок. На одному з таких автомобілів Володимир потім евакуював своїх товаришів – загиблих та поранених. 

«Куля – дуже смертоносна річ, хоч і маленька»

На війні без везіння не вижити, переконаний військовий.

«Навіть якщо ти суперморський котик та спецпризначенець, артилерія – завжди лотерея 50/50. Були моменти, коли один мій товариш стояв зверху, а двоє сиділи в окопі. А міна прилетіла просто в окоп. Ті, що були під землею загинули, а інший – вижив».

Із-поміж усього озброєння для Володимира найстрашніше в бою − кулі. Він каже: якщо артилерія росіян була не дуже точною, то кульові поранення, навпаки, були найбільш смертоносними.

«Артилерія з боку російської армії не дуже точна – вони беруть кількістю. У нас більш майстерні артилеристи. У першому бою в нас були тільки кульові поранення, бо був близький контакт. Моєму товаришу потрапила куля в плече, яка зламала кістку, іншому – теж у плече рикошетом. Це насправді дуже смертоносна річ, хоч і маленька». 

На передовій Володимир отримав декілька контузій, але все одно вважає себе одним із тих, кому «пощастило» – він не мав серйозних поранень. Водночас на фронті його здоров’я різко погіршилося.

«Коли був на підготовці в Житомирі, нас вчили, що ти повинен прийти на позицію в робочому стані. Я ні разу не був у бою в стані повних сил. Завжди був втомлений, сонний, змерзлий, із мокрими ногами – ніколи не був у стовідсотковому стані… Крім того, відчув, що в мене вже зовсім упав зір, тому що тепловізори шкідливі для очей. А були такі моменти, коли в тепловізор потрібно було дивитися буквально щохвилини під час штурму росіян».

Крім проблем зі здоров’ям, військовому було складно морально. Він дуже добре запам’ятав, як вивозив загиблих побратимів та фотографував їхні військові квитки. І якщо до окупантів Володимир не виявляв жодних емоцій, то бачити своїх було моторошним видовищем.

Про військових професіоналів серед росіян

Володимир каже, що у вересні, під час наступу українських військових, росіян було мало. Проте згодом до справи прийшли мобілізовані та ПВК «Вагнера», які почали справжній штурм танками та артилерією.

«Коли ми наступали у вересні – їх було мало. Це було видно навіть з того, як росіяни кидають техніку. В Богородичному ми БК знайшли, в Лимані – дві БМП та майже повний «урал» із бензином. У них просто не було людей, тому відступали. Потім уже оголосили мобілізацію, нагнали ПВК – і почався штурм». 

На погляд військового, недооцінювати противника – найгірше, що ми можемо робити. Адже серед росіян – багато професіоналів із сучасною технікою.

«ЛНРівці як воїни – ні про що взагалі. Ми їх лускали, як насіння. Але ПВК «Вагнера» – інше. У них контрактники, якими так просто не розкидаються, і це професійні люди. Також мене здивувало, як працюють їхні дрони – один прилітає та зависає, дає координати на міномет, і коли летить на підзарядку – його заміняє інший. Коли в мене був останній бойовий вихід у жовтні, я вже відчув інший рівень підготовки. Плюс у них багато снарядів, а в нас не було взагалі такої кількости артилерії».

 

Володимир відчув, що таке справжня війна, коли стояв на позиції у Білогорівці. Тоді росіяни почали бити зі всієї зброї – танків, мін, САУ. Під час цього штурму загинув командир військового – його завалила будівля.

Про шлях до веганства

Військовий ішов до веганства ще з дитинства. Вже тоді він зрозумів, що тваринам боляче, навіть коли дорослі говорили про гуманність убивства заради їжі. Все почалося з п’ятирічного вегетаріанства, але Володимир дослідив тему глибше та став веганом.

«Насправді молочної та м’ясної індустрії не існує окремо. Коли, до прикладу, корова припиняє давати молоко, то ферма перетворюється в бійню або тварину віддають туди. Так само кури-несучки, які живуть у пекельних умовах на промислових фермах. Вони не бачать білого світу та не можуть навіть розправити крил… У будь-якому випадку ти не ламаєш систему, будучи просто вегетаріанцем. Я зрозумів, що не хочу бути частиною цієї системи, яка експлуатує тварин, коли в цьому нема потреби». 

Раніше, коли Володимир заходив до супермаркету, там не було практично нічого. Проте зараз є рослинні молоко та м’ясо. 

«Проблеми з їжею немає, особливо у великих містах. Тут, у Чернівцях, із цим погано, але є деякі веганські опції. У Харкові в нас було декілька закладів для веганів, але не всі з них пережили ковідні обмеження».

«Якщо люди стають веганами для свого здоров’я – вони просто переходять на рослинну дієту»

Військовий закладає в такий спосіб життя глибший сенс. Для нього це не просто відмова від тваринної їжі, це турбота про тварин та свідома відмова від їхньої експлуатації.

«Якщо люди стають веганами для свого здоров’я – вони просто переходять на рослинну дієту. Веганство – це аболіціонізм (від лат. abolitio – скасування; громадський рух за права тварин – авт.), відмова від експлуатації тварин. Я не впевнений, що в нас є на це право, та не вірю, що не можна прожити без цих “незамінних” амінокислот». 

На фронті військовий декілька разів «згрішив» – їв молочний шоколад, цукерки та трохи меду. Каже, що інколи зовсім «помирав» з голоду, бо всі сухпайки – з м’ясом. Крім тих, які надсилали з Європи.

«Деякий час у нас були сухпайки “Паляниця” з арахісом, чорним шоколадом та енергетичними напоями. А на європейській гуманітарці всюди є веганські помітки. Для мене це було щастям».

Про пошуки їжі у підвалах та день народження з галетами

Коли інші військові відпочивали, Володимир думав, що ж роздобути з їжі та де це шукати. 

«Спочатку, ще коли ми тримали позиції в Богородичному (Донецька область – авт.), дружина могла надсилати мені їжу, але це були консервація, у кращому випадку – гречка з грибами, квасоля, баклажани та сочевиця. На Сході особливо багаття не розкладеш через маскування, тому, коли можна було акуратно запалити грілочку – ми це робили. Коли ж пересувалися вперед на лінії фронту – тоді взагалі було складно».

На Сході військовий часто ходив по підвалах зруйнованих приватних будинків та шукав консервацію. Її там було дуже багато. Крім того, в багатьох подвір’ях були виноград і яблука. 

«Під час останнього бойового виходу в Білогорівці нам сказали нічого не брати з собою – ні спальника, ні каремата. Ми повинні були протриматися один день на позиції. Я мав із собою два злакові батончики, які прислала дружина. Але бій затягнувся на чотири доби. Потім наші примудрилися побігти до контрольно-спостережного пункту евакуювати поранених. Це було небезпечно, бо дорогу прострілювали. Вони повернулися до позиції із сухпайками. Але єдине, що я звідти взяв, – банку кабачкової ікри. Й от на цій банці, галетах та на двох батончиках прожив чотири дні». 

Для Володимира це були найтяжчі дні. У цей же період – 22 жовтня – був його день народження. Тоді, за словами бійця, йому приготували найсмачнішу їжу за останній час – чай із цукром та галети.

Не вживати їжу тваринного походження – свідомий вибір військового. Тим паче після того, як він бачив трупи людей, – відраза до м’яса лише посилилася. Побратими та командування Володимира хоч і жартували, але підтримували його світогляд та спосіб харчування.

«У мене був командир, який, на жаль, помер. Він мені весь час щось приносив – то квасолю, то сочевицю. Взагалі якщо мої товариші бачили в гуманітарці рослинну їжу – постійно віддавали чи залишали її мені. Вони постійно мене підтримували, хоча казали, що я дурник». 

Після перемоги

Володимир пройшов військово-лікарську комісію, де його визнали обмежено придатним до служби. Наразі він знову служить в роті охорони Чернівецького ТЦК.

Після перемоги боєць хоче взяти дружину, собаку та поїхати в Одесу, де ще ніколи не був. А також – продовжувати веганські акції у рідному Харкові, малювати та ліпити скульптури. У нього вже назбиралося чимало ескізів.

Фото Ігоря Константинюка