«Що довше окупанти у нас сидять, то більше їм допомагають наші односельці»: як жінки три місяці жили в окупації на Харківщині

Жити у населеному пункті під окупаційною владою росії нестерпно. Росіяни не тільки грабують людей, а й змушують коритися у всьому. У магазинах шалено підвищили ціни, на полицях лише російські продукти, запустили в обіг рублі і фактично немає ліків. Окупанти контролюють місцеве населення, час від часу зникають люди.

Подруги Лєра і Катерина понад три місяці жили в окупованому селищі, що за 92 кілометри на південний схід від Харкова. 9 червня вони приїхали з маленькими дітьми до Чернівців.

У їхнє селище російські війська зайшли на четвертий день повномасштабного вторгнення росії в Україну. Нині населений пункт перебуває під окупацією, а через одне село пролягає лінія фронту.

Тут активні військові дії не вели, але час від часу влучали касетні бомби. Також через село пролягає головна дорога, якою заходила велика кількість російської техніки та боєприпасів в Україну. 

У селі росіяни розбомбили школу, дитячий садочок та частину приватних будинків у центрі.

Нині населений пункт під наглядом комендантів із так званих ДНР та ЛНР.

«Йшли пішки понад 4 кілометри через зруйновану дамбу з дітьми на руках»

Катя: 6 червня з Печенізького району через дамбу був так званий зелений коридор (офіційно зелених коридорів тут не дають). Ішли через російську сторону, оскільки через українську дороги вже немає. Це шлях на власний ризик. Ми декілька разів готові були виїжджати, але не їхали, бо отримували дзвінки, що окупанти робитимуть провокації. 

Того дня, коли наважилися, на другому блокпосту почали стріляти. Були три обстріли. Ми попадали біля машин, аби перечекати.

Лєра: Дамбу підірвали, там є лише доріжка півтора метра завширшки, а сам перехід довжиною понад 4 кілометри. Перейти там можна лише з однією сумкою, бо потрібно триматися за поручень, аби не впасти. Ти йдеш над прірвою з водою, тримаєш сумку та ще й дитину ведеш за руку. Коли під час переходу росіяни почали обстрілювати дамбу, діти кричали несамовито. Подруга хотіла повертатися, але я її заспокоювала, трималася до кінця.

Того дня з району виїхало 1 500 людей. Це жінки з дітьми та літні люди. Спершу на російському блокпосту нас не пропускали, мовляв, час завершився. 

Я плакала, просила, казала, що у нас маленькі діти. Моєму синові чотири роки, а доньці Каті – два. Нас усе ж пропустили, ми пройшли ті чотири блокпости. У Печенігах нас зустріли українські волонтери на тонованій швидкій. Нас добре прийняли, повезли до школи, а потім відправили автобусом до Чугуєва. Також ми пройшли фільтрацію в українських військових. Вона тут полягає в тому, щоб розповісти все про себе, окупаційну владу та ворожі позиції. 

«У селі почали зникати жінки та діти»

Катя: Наважилися їхати з дому, бо росіяни вже почали ходити хатами, стріляли по селу без причини. Приходять як до себе додому, беруть, що хочуть. Якщо пручаєшся, розстрілюють холодильники, дивани тощо. Забирають машини, молодих дівчат. Були чутки, що і маленьких дітей. Куди? У селі говорять про зґвалтування, вивіз дітей з України.

Крадуть жінок, кажуть, що їх везуть у Балаклію, тримають у таборах. Минулого тижня у селі зникли три жінки, їх забрали росіяни у машину. І все. Тепер цих жінок розшукують. Зникають і молоді хлопці. На Великдень росіянин пішов у магазин по алкоголь. Кажуть, що наші хлопці його порізали. Після цього весь район закрили на перевірку. Заходили до кожного в хату, шукали. Потім трьох українських хлопців знайшли спаленими десь у підвалі. Росіяни все знають про всіх жителів у селі. 

Лєра: У нашому селі є багато людей, які допомагають окупантам, готові співпрацювати з ними. Є такі, хто за «рускій мір». І що довше окупанти у нас сидять, то більше їм допомагають наші односельчани. Здебільшого у районі транслюють російські канали, там таке показують, що неможливо дивитися. І ця пропаганда впливає на старших людей, які не мають інтернету.

Без хліба, ліків та з російськими товарами

Лєра: У сусідньому селі взагалі в людей позабирали телефони. Зв’язок там глушать.

У нашому селищі можна розрахуватися як гривнями, так і рублями.

Не працюють банкомати. Якщо хтось хоче зняти гроші, на ринок приїжджають їхні люди і беруть відсотки за зняття готівки: з тисячі – 350 гривень, тобто 35%, іноді й 50%! У магазині за розрахунок карткою беруть 35%, за купівлю дитячих речей – 15%.

Ліків у селі немає. Є лише те, що привозять волонтери через Печенізьку дамбу. Але не все це потрапляє до населення, іноді перехоплюють росіяни. Лікарня заповнена російськими пораненими. 

Гуманітарної допомоги у нас не було. Лише від росіян – роздавали в центрі біля адміністрації. У всіх, хто брав гуманітарку, окупанти записували дані паспортів. Але ми туди не ходили, проживемо без їхнього кілограма борошна. 

Катя: Зараз у магазинах увесь товар російський, привезений із ЛДНР. Але все дуже дороге. Хліба в магазині немає, ми пекли самі. Пачку порошку, яка коштує 27 гривень, росіяни продають за 75. Шампунь взагалі був у дефіциті. За баночку «Чистої лінії» хотіли 700 гривень, серветки – 100 гривень. Зубна паста, косметичні засоби — все подорожчало втричі.

Місяць село жило без електрики. Їжу готували на плиті на дровах або ж на газу з балонів.  

Лєра: Центр села, школу, будинки поруч обстріляли касетними бомбами. Садочок у нас тільки зробили новий – у нього теж попали, розбили. Того ж дня осколками поранило жінку та дитину, які працювали на городі. Вибухи були як феєрверки. Це було вдень, ми ледве добігли до погреба. Коли сиділи там, стіни здригалися. 

Катя: Коли окупанти їздять селом, усі ховаються. Вони позабирали у людей машини, багі, навіть якусь техніку на підприємствах. Усіх змушують ходити з документами, тепер ми навіть на город беремо паспорти. Якщо спіймають без документів — чоловіків забирають рити окопи 10 днів, жінок, кажуть, – прати білизну окупантам.

«Хочуть мобілізувати місцевих воювати за російську армію»

Лєра: У нас вдома залишилися батьки. У Каті – чоловік, а я вдова. Окупанти кажуть, що будуть відкривати свої військкомати, і наших чоловіків мобілізуватимуть воювати за росію.

Катя: Багато хто залишається, бо виїхати на машині неможливо. Хоча дехто й намагався врятуватися через росію, Латвію. Але така поїздка – теж ризик і коштує орієнтовно 40 тисяч гривень. Мій брат виїхав через росію з друзями, їхали колоною три автомобілі. Казав, що головне — проїхати росію, бо там можуть українців заклювати. А вже у Латвії наших дуже гарно приймають.

Лєра: Ми надіялися до останнього, чекали, що прийдуть українські військові. Чекали наших місяць, два, три. Коли стало нестерпно, виїхали.

Раніше з району можна було виїхати машиною до Харкова, тоді ще пропускали на українську сторону за продуктами. Була дорога. З села виїхав власник магазину до Харкова. Коли повертався, дорога вже була замінована — і він підірвався на розтяжці. На тій дорозі люди лежали по два тижні без рук, без ніг, російські військові не пускали забрати тіла.

«Не знаємо, куди подітися далі»

Лєра: У Чернівці ми приїхали, оскільки тут живуть знайомі, переселенці з Донбасу. Вони домовилися нам за кімнату в гуртожитку. Та коли сіли в потяг на Чернівці, нам зателефонували й сказали, що місць немає. 

Знайти житло допомогли волонтери гарячої лінії. Нас поселили в дитячому садку. Тут усе добре, привітні люди, гарно прийняли, є всі умови, безкоштовне харчування, затишно. Одне лише, що багато людей у кімнаті – 12 осіб.

Але нам сказали, що проживати тут зможемо лише до 1 серпня. Бо садок планують відкривати. 

Катя: Ми хотіли винайняти квартиру, віддати діток у садочок та влаштуватися на роботу. Але ціни на житло у Чернівцях нереальні.

Куди йти далі, не знаємо. Повертатися додому нині не можемо.
Звісно, ми дуже хочемо додому, зустрітися з рідними, батьками, чоловіком, чекаємо визволення нашого селища з російської окупації. 

Фото Ігоря Константинюка