0
Попри небезпеку та стрес працівники залізниці люблять свою роботу та допомагають людям.
У перші дні повномасштабного нападу росії на Україну людей перевозили і в коридорах, і в тамбурі. Погоджувалися на все.
Провідники залізниці евакуюють людей із Києва з першого дня війни. Вони бачили сльози на очах рідних, які покидали місця небезпеки. Бачили людей, які за будь-яку ціну забирають із собою домашніх тварин.
Шпальта зустрілася з провідницями Укрзалізниці, які вже багато років працюють у дорозі між Чернівцями й Києвом. Поговорили з ними про те, як змінилося їхнє життя з початком війни.
Ксюша Ткачук, працює провідницею 15 років
У Києві неспокійно. Ми чуємо сирени, чуємо, як щось бахкає, вибухає, спрацьовує протиповітряна оборона. Застали і перестрілку. Ми були на п’ятому пероні, а вона — на першому. Можливо, диверсанти.
Звісно, зараз небезпечно. Провідники постійно в напрузі, переживаємо. Особливо тривожно через те, що на вокзалі завжди повно людей. Туди можуть щось навмисне закинути.
Віра Скидан, працює провідницею 31 рік
Морально стало набагато важче працювати. Люди переживають, сидячи вдома, переживають, коли евакуюються. Нам треба триматися. Щоб люди дивилися на нас і відчували себе захищеними хоча б у потязі.
Буває, сідають у потяг і починають плакати. Мабуть, нервовий зрив чи від переляку. Всіх підтримуємо, обіймаємо. Кажемо, що все буде добре.
Про перші дні евакуації
Ксюша
У перші дні, коли ми перевозили людей, — це було щось жахливе. На роботі сказали забирати всіх: з квитками, без квитків. Максимум, скільки зможемо. Проте всіх узяти неможливо.
Ми одягнули форму, зібралися виходити, проте навіть не змогли відчинити двері. На пероні була тьма людей. Вийти вдалося лише тоді, коли начальник потяга почав кричати, аби люди відійшли.
Спершу намагалися посадити пасажирів із квитками, але так не вийшло.
Люди нас майже затоптали. Вони бігли, пхалися, штовхали одне одного. Одна дитина навіть впала під ноги. Я дуже на всіх кричала, щоб вгамувати. Галас був неймовірний.
Усіх узяти в потяг було нереально: в купе сиділи по 10-12 людей, забивали всі проходи й тамбури. Але люди й далі тиснулися.
Хтось погрожував. Казали, що вони — велике начальство чи мають зв’язки. Бувало, що плакали. Ми всім казали, що це не останній потяг. Ще їхатимуть і після нас. Треба просто чекати.
Віра
Багато ситуацій доводили до сліз. Буває, чоловік відправляє дружину з дитиною, а сам залишається у Києві. На це боляче дивитися.
У коридорах і тамбурі по 15-16 годин
Ксюша
Усередині потяга люди заспокоювалися. При цьому були і випадки, коли швидко забігали і зачиняли за собою купе. Не хотіли нікого впускати. У нашому вагоні таке не проходило! Я відчиняла кожне купе, де було ще хоч трохи місця, і змушувала людей тіснитися. Садила по двоє на верхні полички. Деякі не розуміли, чому так треба. Пояснювала: «У нас війна, ніхто тут не буде комфортно спати».
Люкси були навіть заповненіші, ніж купе. Якщо у стандартному купейному вагоні місць 36, то у мене їхало близько 90 людей. На люксі, де 18 місць, було до 110 пасажирів.
Їхали ми близько 15-16 годин. Бувало, що люди були голодними або не вистачало води. Доводилося чекати. Черг у туалет не було, але просуватися туди важко. Часом передавала по вагону туалетний папір аж у кінець коридору.
Віра
Дуже багато людей брали з собою тварин. Я підтримую те, що їх не залишають. На це треба мати сміливість. Тварини дуже тихо сидять. Може, налякані, а може, звикли після підвалів та бомбосховищ.
Про повітряну тривогу
Ксюша
Якось під час посадки пасажирів у Києві почалася повітряна тривога. За правилами ми мали висадити людей і швидко бігти в бомбосховище — станцію метро «Вокзальна». Але ми були аж на 10 пероні, тобто дуже далеко. Поки почнеш бігти туди — мине багато часу. Тому посадку продовжували.
До того ж купу переляканих людей, які нарешті дочекалися свого потяга, висадити було неможливо.
Коли тривога скінчилася, ми поїхали.
Віра
Коли потяг у дорозі і вмикають сирени, ми зупиняємося. Вимикаємо світло у вагонах, заслонюємо вікна і чекаємо. Людей нема куди випускати, та і ховатися нема де, навколо — поле.
Чому потяги запізнюються
Ксюша
Є декілька причин. По-перше, у зв’язку з війною диспетчери керують потягом у ручному режимі — для безпеки пасажирів.
По-друге, зменшили швидкість потяга, оскільки змінили маршрут. Раніше поїзди з Києва до Західної України їхали через Бучу та Ірпінь. Зараз там активні бойові дії. Тож багато об’їжджаємо.
Трапляються і незаплановані зупинки. Часом ламаються локомотиви, а ремонтні бригади не можуть дістатися до потяга, бо не вистачає людей.
«Любимо свою роботу»
Віра
Тримаємося навіть у такий час, бо підтримуємо одне одного. Багато від цього залежить. Нам не так важко, як людям, яких перевозимо. Коли вони розповідають, як бомблять їхні будинки та як вдалося забратися з бойових територій, ми розуміємо, що нам дуже пощастило.
Бажання піти з роботи не було. Я дуже її люблю.
Ксюша
Як би важко не було — це моя робота. Хоча декілька людей взяли відпустку чи лікарняний від початку війни, більшість працівників залізниці працює і далі. Намагаються підтримувати людей.
Фото Антона Федорова
