0
Творці стрічки «Казка про коника» розповіли, чому вирішили перейти в кіноіндустрію, скільки тривали зйомки фільму та як українська пісня вплинула на кіномитців.
Нещодавно у Культурно-мистецькому центрі імені Івана Миколайчука показали документально-анімаційний фільм «Казка про коника». Режисери — подружжя Уляна Осовська та Денис Страшний.
Кіномитці розповіли «Шпальті» про свій кінодебют, історію створення та виклики, з якими вони зіштовхнулися під час зйомок.
«”Казку про коника” створювали 7 років — від ідеї до реалізації. Тому за цей час вдалося побувати в різних ролях. Під час революції стало зрозуміло, що та боротьба, яка фізично виявилася по два різних боки барикад, була боротьбою цінностей. Я багато чого прожила, було чимало спостережень. Тож мені захотілося цим досвідом поділитися і зберегти пам’ять про ці події. Тому ми з Денисом створили громадську організацію «Докутолока». Вона об’єднувала митців і активістів. Наразі ми займаємося більше кіномистецтвом», — розповідає Уляна.
«Показати за кордоном, хто ми є»
2014 року відбувся «тектонічний розлом і поштовх відродження нової української ідеї».
«Кожен шукав українське в собі. І за кордоном почали цікавитися, хто ж така Україна. Бо досі чули про Радянський Союз та Чорнобиль. Ми бажали знайти для себе ті життєві приклади, яким можна наслідувати. А також показати за кордоном, хто ми є. Це одна з ідей фільму», — каже Денис.
Саме під час Революції гідности Уляна та Денис познайомилися з Анатолієм Лютюком – українцем з Естонії, монахом у миру і художником. Він став прикладом для авторів та головним героєм стрічки «Казка про коника».
«Це людина, до якої варто прислухатися. Цікаво спостерігати за його життям. Він — волонтер та активіст багато десятків років. Це поєднання духовности, мистецтва й активізму в одній людині стало цікавою темою для досліджень. Після знайомства з ним ми рік за роком почали приїжджати до Анатолія в Естонію, супроводжувати його під час волонтерської місії. Так зароджувався сценарій фільму», — розповідає Денис.
Між собою подружжя жартує, що не вони зробили фільм, а фільм зробив їх.
«Ми не могли не зробити цей фільм. Спочатку ми просто знімали — ці події важливо було зафіксувати. Потім ми зрозуміли, що потрібно все осмислити, почали монтувати. Далі потрібно було отримати фінансування, подаватися на якісь грантові проєкти. Коли отримали кошти, почали продюсувати, почали кап-продакшн з Естонії. Це був як виш, у якому ми здобували вищу кіноосвіту. Анатолій мене особисто навчив не соромитися і не боятися переробити, якщо щось не подобається. До нашої роботи долучилася унікальна команда. Ми працювали з геніальним композитором, звукорежисером, Київською школою анімації», — зазначає Денис.
Уляна каже, що впродовж двох років займалися зйомками. Далі був перший монтаж.
«Ми багато подавалися на різні міжнародні пітчинги – це такі презентації незавершених проєктів. Дуже багато знань отримали про те, як «упакувати» цей проєкт, як про нього правильно говорити. Відшліфовували основну думку твору. Дуже складно було вибрати, про що ми хочемо сказати цим фільмом. Адже Анатолій – дуже багатогранна людина. Поки ми знімали, багато чого відбулося в його житті. Можна було зробити три фільми з того, що назнімали. Дуже хотілося розповісти про все, тому основна лінія ніби розсипалася. Завдяки міжнародним наставникам вдалося виточити її, вибрати історію Анатолія і коника. Зробити простий, але водночас наповнений фільм», — зазначає Уляна.
«Фільм з анімацією»
До 2018 року автори проєкту їздили до Таллінна за свої кошти. А 2019-го отримали грант від Українського культурного фонду.
«Це була дуже велика допомога для стрічки. Адже ми одразу зрозуміли, що це повинен бути фільм з анімацією. І якщо зйомки і монтаж ми могли зробити самі, то анімацію і музику – ні. Відтак знайшли додаткове фінансування в Естонії на домонтаж міжнародної версії. А 2020 року нас підтримав Український інститут та Держкіно», — розповідає дівчина.
Автори хотіли поговорити про події, які відбуваються на Сході, не лише з тими, хто допомагав військовим, а й з дітьми.
«Зараз пішло до школи покоління дітей, які народилися під час війни з Росією. І не говорити з ними про війну — значить не готувати їх до реального життя. Оминути цю тему – неправильно. Але також виникає питання, як про це говорити? Адже це складна і болюча тема. У нашому фільмі немає сцен насилля, вибухів, крови, нецензурної лайки», — каже Денис.
Уляна додає, що це фільм-притча, але зовсім не дитячий. Тому важливо, щоб його переглядали всією родиною, аби потім можна було поговорити з дітьми про добро, зло та сучасну ситуацію в Україні.
Вперше фільм презентували у Таллінні на початку 2021 року. 5 лютого стрічку показали на найбільшому фестивалі кіно в Естонії. А далі – українська прем’єра.
«Через пандемію обидві презентації були онлайн, тому нам не вдалося поспілкуватися з глядачами. Хоча з Естонії долинали досить гарні відгуки. Промотур ми провели у багатьох містах України. У Черкасах спілкування з глядачами тривало довше, ніж сам фільм», — розповідає Уляна.
Дві версії монтажу
Уляна додає, що довго працювали над монтажем. Фінальний робили разом з естонською режисеркою Мір’ям Єгоровою. Вона долучилася до проєкту минулого року.
У своєму кінодоробку Уляна та Денис мають ще декілька стрічок. Так, спершу з’явився повнометражний фільм «Майже 10 тисяч виборців» – режисерський дебют Уляни та продюсерський Дениса. Його випустили 2017 року.
«Це фільм про політично-активістську ситуацію у Центральній Україні. Це соціальна трагікомедія, яка показує, що відбувається далі, після Революції. 2018 року його показали на фестивалі у Варшаві класу А. Вийшов фільм своїми силами, мав фестивальний успіх. На кінофестивалі у Рівному він отримав нагороду як найкращий національний повнометражний фільм. Як дебютантів, нас це надихнуло», — каже подружжя.
Далі вийшов фільм «Дві Надії» — про дружбу двох дуже різних жінок, яких об’єднує любов до української пісні.
Щодо планів на майбутнє, Уляна та Денис кажуть, що хочуть взяти невелику кіноіндустрійну павзу.
«Сім років жити однією темою – це доволі виснажливо. Хочеться трохи відпочити. Для себе я знайшов віддушину в коротких музичних живих відео. Попрацювавши над темою багатоголосся у стрічці «Дві надії», я захопився фольклором. Ми обоє з Уляною цікавимося цією темою і працюємо над створенням відео для музичних колективів, які відтворюють автентичне звучання українських пісень», — каже Денис.
А от в Уляни є ідея, яку вона хоче втілити з 2017 року.
«Ми знімали практично всі вибори, на всіх дільницях побували, різні обставини бачили. Є така ідея — зробити рефлексивний фільм на тему виборів як свято демократії. Але це ще сира ідея, тому треба перезавантажитися. А потім, гадаю, візьмуся за це. Буде щось артхаусне, крейзі», — каже Уляна.
Денис зазначає, що документальне кіно відрізняється від ігрового тим, що основою є не сценарій, а знятий матеріал. Подружжя вже має декілька відзнятих матеріалів, завдяки яким можна зробити продовження стрічки «Дві Надії». Ці напрацювання вони планують згодом реалізувати.
Фото Володимира Гуцула
