Від оперної співачки до фермерки: історія Марти Превітт

Протягом 15 років Марта Превітт була оперною співачкою. Але з часом її пристрасть до опери згасла. Після смерті батька жінка повернулася у Кентуккі, у місце свого дитинства, де керує сімейною фермою.

Фото: The New York Times

Оригінальний матеріал The New York Times

Сім’я Марти управляє фермою з 1780 року. Її батько був фермером із самого дитинства. Марта ж ніколи не хотіла стати фермеркою, вона думала, що просто не впорається. Після смерті батька жінка повернулася додому, щоб трошки пожити з мамою.

«Я завжди знала, що зрештою успадкую ферму. І мені важливо, щоб це місце залишилося фермою. Ніхто не знає, хто захоче її купити, і що захоче побудувати на її місці: філію якоїсь компанії чи торговельний центр», − розповідає Марта.

Коли жінка зрозуміла, наскільки ферма важлива для неї, вона вирішила спробувати керувати нею. Згодом вона почала досліджувати регенеративне сільське господарство та вивчати інформацію про те, скільки хімікатів потрібно додавати у суміш для розпилення.

Потім Марта почала спостерігати за роботою менеджера на фермі Шермана. Спочатку вона допомагала йому годувати худобу, а згодом працювала з ним протягом цілого дня. Їй почали подобатися усі аспекти фермерства.

«Мій тато колись сказав мені: ‘Якщо на фермі потрібно щось зробити, ти просто робиш це. У тебе немає іншого вибору’. Це правда, і я зрозуміла, що це заняття підходить мені. Я досі страшенно боюся, але вже задумуюся: ‘а може я зрештою зможу’».

Марта розповідає, що з моменту переїзду на ферму вона почала менше користуватися комп’ютером та взагалі не дивиться телевізор. Вона насолоджується природою та середовищем, у якому живе.

На питання «Який висновок інші люди можуть зробити з вашого життєвого досвіду?» Марта відповідає:

«Люди кажуть ‘Роби те, що любиш’. Що ж, я спробувала. Я була оперною співачкою. Але виявилося, що я не хочу бути нею протягом усього життя. Я пройшла безліч тестів на визначення типу особистості. Результати жодного з них не вказували, що я повинна стати фермеркою. Але мій тихенький внутрішній голос постійно повторював, що я зможу».