0
Про адаптацію після війни, нерозуміння суспільства та працевлаштування після демобілізації.
Андрій Крюков та Вальтер Шеффер
Шпальта поспілкувалася з двома ветеранами Антитерористичної операції на сході України: Андрієм Крюковим та Вальтером Шеффером — про те, як вони пішли воювати, як повернулися додому і зіштовхнулися з нерозумінням оточення, про психологічну підтримку та нове життя.
Андрій Крюков, 42 роки, відомий як Грек. Ветеран війни з Росією.
До війни Грек працював на себе. Каже, що з його характером важко працювати на когось. Займався монтажем комп’ютерних мереж «під ключ». Зокрема налаштовував їх у великих торгових супермаркетах, мережах готелів.
На війну
У травні 2014 пішов на війну добровольцем у складі 80 окремої десантно-штурмової бригади. Служив з травня 2014 до лютого 2015 року. На війні отримав третю групу інвалідности.
«Вперше нас зібрали в березні і розпустили всіх. Потім, уже в квітні, коли всіх збирали, мені кум зателефонував і каже: “А ти де?” А я їхав саме з Епіцентру. І кум такий: “Наших усіх зібрали”. Мені ніхто не телефонував, тож я вискочив біля військкомату, забіг і кажу: “Не поняв! Шо такоє?”»
Андрій із побратимами проривалися до Луганського міжнародного аеропорту влітку 14-го року. Їхній БТР підірвали. Це сталося через два місяці після прибуття на війну з Росією. Про цю тему ветеран не любить говорити.
«13.07, за місяць до мого дня народження, рівно день у день до мого дня народження. Це був прорив, колона прориву до Луганського аеропорту. Колона аж до 5 кілометрів була. Фактично їх було аж дві. Цікаво все і добре розписано в книжці «У вогняному кільці»»
Після підриву Андрій далі перебував у зоні АТО, ще 7 місяців. Після демобілізації не один раз їхав на схід із допомогою побратимам як волонтер. Привозить те, що не дає держава, наприклад квадракоптер. Ветеран — досвідчений оператор дрона і нещодавно відкрив свою справу, пов’язану з цим.
Повернення
Після повернення з війни в Андрія було гостре відчуття нерозуміння: як люди можуть спокійно жити, так ніби нічого не відбувається, поки на сході України війна і воюють його друзі і побратими.
«Там війна, а тут кожен живе своїм життям. І більшості байдуже. Це відчуття досі є, і у нас нічого не міняється у кращий бік. Усім байдуже, таке враження просто, що війни нема».
Це його досі дратує, і відчуття не притупляються, розповідає чоловік.
Після повернення з АТО у 2014-2015 роках ветеран залишився зі своїми проблемами майже сам на сам.
«Ми ще самі цілком не розуміли, тільки між собою розбиралися, що нам потрібно і як. Лише якісь інформаційні брошурки попадалися».
Андрій розповідає, що має пільги на оплату комунальних послуг, отримання землі під будівництво, безкоштовний проїзд у громадському транспорті, лікування, психологічну реабілітацію, додаткову оплачувану відпустку — 2 тижні тощо.
За інвалідністю Андрій отримує пенсію. Каже, що оформити було досить непросто.
«Дуже довго, десь пів року, воював із нашими комісіями, бо спершу дали цивільну групу. По-перше, це різні пенсії. По-друге, якщо ти цивільний, то отримав травму не на війні. Довелося витратити пів року, щоб довести все комісії, хоча у мене всі документи були».
Після отриманих поранень на війні Андрієві не можна сильно фізично працювати, будь-яке статичне навантаження на спину — проблема. Але йому це не заважає мати звичайне життя. Незахищеним себе не почуває, каже, що постійно відстоював свої права сам і разом із друзями. Розповідати про війну й отримані травми Андрій не любить.
«Це моє особисте життя. Людині, яка там не була, немає сенсу це розповідати. Хочеш щось знати — прошу на схід. Тільки так буде розуміння, бо по-іншому це як кіно дивитися».
Проблем із працевлаштуванням після війни в Андрія Крюкова не було. Каже, що будь-хто, хто хоче заробити, знайде спосіб і можливість.
Зараз ветеран керує офісом «Drone Center» — представництво мережі дрон-центрів в Україні у Чернівцях.
«Відкрилися ми десь у серпні. Напрям роботи — фото- і відеозйомка, обслуговування і продаж дронів, відеоспостереження. У нас працює три проєкти».
Користуватися дронами Андрій навчився після війни. Каже, що це ніяк не пов’язане з його службою на сході. Все життя ветеран працює з різноманітною технікою, а пілотування і зйомка з дрона стали його новим захопленням, а згодом — і роботою.
«Перший дрон я брав в оренду. Працював так більше року, поки не купив свій. Тут найголовніше — бажання. Якщо людина хоче робити і заробляти гроші, вона буде це робити».
Вальтер Шеффер — ветеран війни з Росією, 43 роки. Голова ГО «Добротворець». До 2014 року розмовляв лише російською.
На війні
Вальтер Шеффер поїхав у зону Антитерористичної операції у квітні 2014 року у складі 80 окремої десантно-штурмової бригади. Це був перший виїзд «вісімдесятки».
«Прийшов. Мама плаче, поклала там шоколадку, консерви і виделку. Каже: “Всьо, капець, в армію забирають”. Зателефонував своєму знайомому у військкомат, запитав, чи дійсно забирають. Прийшов, відмітився. Запитую: “Забирають?” Він каже: “Так, точно заберуть, тому що формують батальйон”».
З 10 травня до 23 серпня Вальтер воював з Росією. Був «на кулеметі», брав участь у боях за Луганський міжнародний аеропорт.
Через проблеми зі здоров’ям потрапив у шпиталь. Опісля не міг продовжувати воювати, але неодноразово повертався в АТО як волонтер.
Зараз їхати на схід як волонтер сенсу не бачить. Каже, що військові майже всім забезпечені, але в разі потреби готовий допомогти.
«Зараз дуже рідко телефонують. Останнє, що вони просили, — підсилювач зв’язку і лікт тисяч на 15. Плюс кава… Потрібно там — допомагаємо».
Мама
Коли поїхав на війну, мамі не розповідав, де воює.
«Мамі до останнього казав, що я на полігоні в Рівному. “Де ти?” — запитує. — “На полігоні в Рівному”. Бахкає… “Що там бахкає?” Кажу: “Та, блін, дістали! У якогось там полковника, генерала знову День народження. Взагалі безпрєдєл! Ми рвемося в бій, а нас не пускають, бо кажуть, що ми стріляти не вміємо!” Вона: “Та шо ти!” Кажу: “Серйозно!”».
Мама дізналася про все завдяки сучасним гаджетам. На одній із фотографій Вальтера була геолокація Луганськ.
«У неї був дуже серйозний нервовий зрив, паралізувало пів обличчя, піднявся цукор. Ще два місяці просто ходив із нею до лікарів, для неї це був дуже важкий удар».
Повернення
До війни Вальтер працював торговим агентом. Після пішов на роботу, але там його чекали несподівані неприємності. Буквально всюди.
«Заходжу до клієнтки кави випити, а вона мені така: “Шо ти, как?” Кажу: “Вже вдома”. — “І как тєбє там сваїх убівать?”. Я просто офігєл. Вийшов. Таким було перше спілкування з людьми. Просто ком стоїть у горлі, не знаю, що сказати. Ти просто розвертаєшся і йдеш. Це вже зараз я знаю, що сказати, як відповісти. Інакше вже сприймаю таких “какая разніца”. Було важко».
Такі ситуації досі викликають у Вальтера злість і нерозуміння, але ветеран уже інакше на це реагує. Якщо бачить, що з людиною можна поговорити, щось їй довести, то намагається пояснити. Якщо не бачить змісту доводити щось, то він не витрачає часу й енергії на це.
Через деякий час після повернення з війни Вальтер зрозумів, що йому необхідна психологічна підтримка.
«Я не одразу зрозумів, що мені це потрібно, а воно таки потрібно. І не тільки мені. Психологічна підтримка необхідна кожному, хто брав безпосередню участь у бойових діях.
Тижнями, місяцями не можеш спати. У тебе в голові одна х***я. Відчуття якоїсь провини чи чогось недоробленого. Це з’їдає зсередини, дуже сильно з’їдає. Вічно якась депресія, апатія, і ти розумієш, що тобі вже потрібна хоч якась допомога, бо сам ти не вигрібаєш цього всього».
Аби отримати психологічну підтримку, поїхав за державною програмою. За словами ветерана, це був жахливий досвід.
«Запитую: “Що ви можете? Які даватимете ліки?” — “Ну, як які? Валер’янку”. Кажу: “Ви шо, знущаєтеся? Яка валер’янка? Мене навіть такі серйозні ліки, як гідазепам не беруть! Які валер’янки?!»
За словами Вальтера, лікарі аргументували нікчемне лікування браком фінансування. Тоді ветеран поїхав до Києва по ліки і привіз їх у медичний заклад.
Пізніше друзі-волонтери з Івано-Франківська взяли Вальтера на заїзд з реабілітації. За словами чоловіка, аналогів в Україні немає.
«Мене запросили на триденний тренінг американського психолога Френка Пьюселіка. Він сам ветеран в’єтнамської війни, один із засновників NLP. Тоді я напросився до нього на індивідуальну зустріч. Через тиждень я вже був у нього в Києві. Дві години розмови мене повністю перевернули. Після цього я вже почав інакше дивитися на все».
«На**р. У нас немає пільгових місць»
Після повернення з війни не було проблем із працевлаштуванням. Вальтер може знайти спільну мову майже з усіма. Чоловік упевнений, що торгівля — це його справа.
«Я не можу сказати, що мені хтось щось винен, держава чи хтось інший. Це неправильно. У мене руки, ноги є, голова на плечах. Ну, є певні проблеми зі здоров’ям, але поки сам себе не захистиш, ніхто тобі нічого не винен, ніхто тобі нічого не дасть. Стояти на місці, нити, чекати від когось чогось — це ні про що».
Пільгами ветерана війни на сході України Вальтер Шеффер не користується. У громадському транспорті майже не їздить.
«Я раз користувався. Це був Великдень. Після свята я залишив машину у мами, сів у маршрутку, мені сказали: “На**р, у нас нема пільгових місць”. Я не зміг сказати ні слова, просто вийшов. І після того більше не користуюся цими “благами”, аби не було такої от штуки і конфліктів. Але не раз захищали родини загиблих, учасників АТО, яким відмовили у цьому…»
Вальтер займається громадською діяльністю. Навіть під час епідемії коронавірусу вдалося організувати забіг пам’яті загиблим воїнам «Шаную воїнів — біжу за Героїв України».
Нещодавно Вальтер Шеффер закінчив вивчати психологію у ЧНУ ім. Ю. Федьковича, тепер він — дипломований психолог. Зараз разом з Андрієм Крюковим працюють у «Дрон центрі». Мають спільні проєкти і плани.
Фото Володимира Гуцула
