«Не маю права захворіти». Інтерв'ю з анестезіологом Дмитром Білоусом
Інтерв'ю

«Не маю права захворіти». Інтерв’ю з анестезіологом Дмитром Білоусом

Про зміни в динаміці поширення коронавірусу, таємниці «червоної зони» міської лікарні та те, як мутує вірус і як від нього захиститися.

Дмитро Білоус — завідувач відділення анестезіології з ліжками для інтенсивної терапії КНП «Міська лікарня №1» Чернівецької міської ради. Міський позаштатний експерт з фаху реаніматологія. Працює зі «складними» пацієнтами, хворими на ковід, у відділі інтенсивної терапії, а лікарню переобладнали з багатопрофільної на інфекційний стаціонар.

Про зміни в динаміці захворювання на коронавірус, труднощі на початку епідемії та оснащення лікарні

Міська лікарня зараз працює в умовах карантину. Там перебувають пацієнти на стаціонарному лікуванні. Наш заклад узяв на себе відповідальність лікувати найскладніші випадки в місті. Якщо порівнювати те, що відбувається зараз, і те, що було ще 3 тижні тому, то кількість пацієнтів зросла. Раніше у лікарні розгорнули 80 ліжок, тепер там близько 50 пацієнтів. Заповненість становить 70%.

Досі надходять важкі пацієнти. Багато дзвінків — з амбулаторної ланки. Ми можемо побачити по ситуації в Україні, що статистика росте, а наша область залишається на лідерських позиціях, як і Львів, Закарпаття, Рівне, Тернопіль і Івано-Франківськ. Розслаблятися рано, хоча коронавірус уже виснажив усіх.

Київська область теж має велику кількість хворих, але менше смертельних випадків. Причина в тому, що вони ввійшли в карантин пізніше за нас. Щільність населення на Київщині більша, ніж на Буковині. Ми ввійшли у фазу захворюваности, коли вже були важкі випадки. Зараз хворобу легше переносять. Можливо, вірус втратив свою силу. Науковці кажуть, що він мутував. Можливо, медики навчилися лікувати його ефективніше, адже ті ліки, які були, — не від коронавірусу. Також люди вже зрозуміли, що це, і почали раніше звертатися до лікарів. Крім того, стан системи охорони здоров’я на початку пандемії і зараз — це дві різні речі. Ми маємо кращі оснащення і захист.

На початку лікарням потрібно було все: захист, апаратура, людський ресурс. Скоро буде рівно три місяці, як ми прийняли першого пацієнта. За цей час ми стільки пережили: мали інфікованих лікарів та медсестер, отримували допомогу з Дніпра, Миколаєва. Люди, які зараз працюють, на межі фізичного і психологічного виснаження. Мотивація, звісно, є. Нас гарно привітали з Днем медичного працівника, виділили доплату до тих грошей, які ми отримували. Але навіть це не може замінити фізичного оновлення. Робота в умовах «червоної зони» — це дуже важко.

Зараз усе необхідне для захиту медика вже є. Спочатку це надавали меценати, волонтери. Пізніше до цього долучилися й інші сторони. Щодо апаратів ШВЛ: спочатку ми мали три за якістю «вище середнього». З нових апаратів ми отримали три одниці: дві завдяки меценатам, звичайної якости, а один — апарат експерт-класу, який купили на кошти міста. Ми очікували на ще 4 машини, але постачальники не можуть доставити нам ці апарати. Угоди, за якими це мали здійснити, чомусь пролонгують.

Про «важких» пацієнтів та їхнє лікування, таємниці «червоної зони» та страх у професії лікаря

Апарати штучної вентиляції заміняють функції легень. Наразі пацієнтів, які потребують цих машин, у нас є 9. Вони у важкому стані. Ми використовуємо неінвазивні методи вентиляції, які дозволяють дихати пацієнту через лицьову маску, без введення в тіло пацієнта вентиляційної трубки.

Коли був пік захворюваности, ми використовували всі наявні апарати. Зараз у моєму відділенні пацієнтів на штучній вентиляції легень немає, хоча є дві важкі людини, які можуть бути підключені в разі погіршення їхнього стану. Проте наше завдання полягає у тому, щоб не допустити цього. Наведу статистику: в країнах Європи, таких як Італія, смертність людей, яких підключали до апарата, становить 80%, тобто лише 20 зі 100 людей, яких лікують таким чином, продовжують жити.

У «червоній зоні» немає таємниць. Це таке ж робоче місце. Це скоріше умови праці та перебування пацієнтів. Людей оточували історії з соцмереж: жахливі матеріали та сюжети, а від цього в усіх пацієнтів шалена напруга. Ми, лікарі, намагаємося знизити цей рівень страху і переконати пацієнта, якщо він потрапляє до реанімації, що це не безнадійно.

У моєму відділенні раніше лежали післяопераційні пацієнти, хірургічного профілю, люди з отруєннями чи порушеннями роботи органів. І тому ніхто не одягав такого важкого захисту, як тепер. По суті, зараз ми з загальнопрофільної лікарні перетворилися в інфекційний стаціонар на невизначений час.

Мені не було страшно йти на роботу в час карантину. Це було більше хвилювання: не інфікуватися, не втратити контроль тощо. Були моменти, коли хворіли лікарі. Коли ти розставляєш кадрові позиції в лікарні і таке стається, то розумієш, що два лікарі, які залишилися, не зможуть опрацювати всіх 12 пацієнтів. Я знав, що не мав права захворіти.

Про лікарську мотивацію, лікарів-волонтерів та вірогідність другої хвилі епідемії

У такий час треба було об’єднати колектив і показати, що ми — єдиний організм. Були колеги, які здавалися і йшли «по догляду за дитиною», хтось пішов у відпустку. Але за тиждень-два вони повернулися на роботу, поборовши страх. Вони усвідомлювали, що можуть зробити більше, будучи тут, адже у лікарні у них ризики захворіти такі ж, як у торговому центрі, на вулиці чи громадському транспорті.

У будь-якій важкій ситуації є люди, які не підведуть. Микола Рихліцький — це лікар Майдану, волонтер, який декілька разів був у зоні АТО. Оля Кобевко теж важлива. Коли виникла потреба в інфекціоністі (бо раніше його не треба було, адже ми багатопрофільна лікарня), то покликали її. До таких людей ми телефонували і просто казали: «Нам потрібна допомога».

Ми ще перебуваємо в першій хвилі захворювання, друга ще не настала. Ми це розуміємо, коли з’являється велика кількість нових випадків. Зараз кількість стабільно росте, без сплесків. Нам треба жити з цим вірусом доти, доки не винайдуть вакцину. І подолаємо його лише разом, це спільна робота. Щоб це пережити, треба дотримуватися правил: оцінка ризиків, прогулянка на свіжому повітрі і провітрювання приміщень, гігієна рук і дистанція. Ходити в масках на вулиці змісту немає.

Щоби боротися з ворогом, треба його знати. Вірус живе в людині. Щодо життя коронавірусу на поверхнях є різні дослідження. Досвід інших країн каже, що до 5 діб він може існувати зовні. Але мають бути відповідні умови: температура, чистота, ультрафіолет тощо. Основна небезпека — інфікована людина.

Про особливості впливу та життя вірусу, його мутації та те, як укріпити своє здоров’я

Вірус є і в Африці, і в Італії, де кліматичні умови були подібні до наших теперішніх на початку пандемії. Вірус цікавий, бо не гине через температуру. Ми сподіваємося, що коли він пройде через певну кількість осіб, то втратить деякі свої властивості.

Є хворі люди з симптомами, а є інфіковані, які можуть навіть не знати про це. Тому у нас зараз 34 тисячі виявлених випадків, з них лише певна частка дійсно хворих. Тенденція така, що в моє відділення потрапляють люди віком від 40 років. І вони мають супутні захворювання.

Вірус має схильність до мутацій. Тому немає однієї таблетки від цієї хвороби.

Щоб укріпити організм, треба вести здоровий спосіб життя. Деякі колеги жартують, що треба курити, бо не було ще жодного пацієнта-курця. Варто добре їсти, пити багато теплої рідини. Вживати більше вітаміну С, D (прогулянки на свіжому повітрі допоможуть більше його отримати) і цинк. Але все має бути збалансовано.

Фото Володимира Гуцула

Коментарі