0
Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальности.
Усе вже було
«Нема нічого нового під сонцем», — зауважив якось проповідник Еклесіяст. У жовтні-грудні 1918 року у Чернівцях був пік епідемії знаменитого «іспанського» грипу. Його, до речі, грипом тоді не вважали, а писали, що це зовсім інша хвороба, оскільки можливість ускладнень чи смертність вища, ніж при звичайному грипі. І сягає три з половиною відсотки. Навіть цифра знайома, чи не так? Однак згодом хворобу таки зарахували до грипу. Цікаво, що, наприклад, Буковинське віче (3 листопада 1918 року) не відбулося б, якби ставлення до карантинних обмежень було тоді таким, як зараз. Його просто заборонили б. Адже воно проходило у час найбільшого піку розповсюдження у Чернівцях найбільшої пандемії грипу, відомої людству. Тоді ж, під час пандемії, відбулася ще низка суттєвих соціальних подій, головних для історії Буковини та Австро-Угорщини. Епідемія і зрушення збіглися. Перші випадки хвороби у Німеччині та Австрії були зафіксовані ще влітку 1918 року, у жовтні пошесть дісталася до Буковини. Цікаво, що теперішню людину вразило б доволі фаталістичне ставлення до цієї хвороби (як і до всіх інших) у тих старих Чернівцях, яке можна було б вкласти у формулу: «Що можна, то зробили, а все інше — у руках Божих».
Чому ігнорували
Медійне висвітлення епідемії було тоді таким, що зараз вражає. Ані жирних заголовків, ані виступів перших осіб. Підхід був кардинально протилежним. У Чернівцях тоді було два головних щоденних рупори: «Чернівецький ранковий листок» («Черновіц Моргенблатт») та «Чернівецька загальна газета» («Черновіц Альгемайн Цайтунг»). Новини про епідемію в них були другорядними. Декілька рядків. Хоча загальна кількість жертв і хворих під час тодішньої пандемії іспанського грипу була набагато вищою, ніж зараз. Про страшну епідемію щонайбільше доповідав чернівецький санітарний лікар. Губернатор чи міський голова або будь-який посадовець навіть не торкалися цієї теми. Жодних перших шпальт, ніякого нагнітання ситуації, три-п’ять-сім спокійних рядків. Пояснити це легко. Людей тоді і так нудило від поганих новин, тому ніхто не розписував симптомів «іспанки», направду страшних, тому що хворі, яким не поталанило і які мали ускладнення, буквально захлиналися кров’ю, вмирали від раптових розривів серця, втрачали зв’язок із реальністю тощо. Помирали тоді переважно молоді люди. Але статистика, симптоми тощо залишалися у полі зору спеціалістів, а не широкої публіки. Про епідемію тодішні журналісти воліли не писати. І не тому, що забороняли, як подекуди вважали пізніше, а берегли залишок нервів читачів, не вважали, що це сприяє продажам газети, емоційно не хотіли. Повідомлення про те, що іспанкою захворів фактично керівник буковинської адміністрації Янку Флондор — це чотири рядки на третій шпальті. Уявіть, якби зараз… Принагідно, навіть у цих чотирьох рядках повідомлено, що Флондор не настільки хворий, щоб не керувати ситуацією (помер Флондор справді набагато пізніше, — авт.). Оголосили тоді карантин у школах на декілька тижнів, оскільки часто хворіли підлітки. Дали оголошення про закриття кінотеатрів. Попросили вибачення у власників. Ввели низку обмежень для роботи магазинів. Так само попросили вибачення. Обмеження були, переважно щодо часу торгівлі.
повідомлення в буковинській пресі про епідемію іспанського грипу у Чернівцях
Опублікували невеличку розмову з чернівецьким лікарем, який зробив усе… щоб заспокоїти людей. Мовляв, шансів вижити незрівнянно більше, ніж померти; гартуйтеся, усміхайтеся, а там як піде, тільки вчасно викликайте. Крім того, зауважив, що Чернівці хвороба зачепила не так масштабно, як деякі інші місця світу. Це все…
Головний гнів тодішньої преси впав не на владу, не на медиків, яким були вдячні і які тоді працювали як каторжні, а на власників фіакрів. Через те, що хворих було багато, кількість поїздок лікарів, подорожей до аптеки тощо збільшилися. Цим скористалися чернівецькі візники (аналог таксистів) і так підняли ціни, що дочекалися гніву чернівецького муніципалітету. Міська влада тоді взагалі зобов’язала їх, власників фіакрів, возити лікарів на пільгових умовах. Це й була громадська реакція. Але загалом висвітлення епідемії було стриманим, спрямованим на стишення істерики. Тобто ідея, що твій найменший нежить загрожує тобі смертю, не забивалася цвяхом у свідомість.
Чи правильною була така позиція преси під час тієї пандемії? Хтозна… Але принаймні ролики з істериками тоді точно випадали би з загального стилю. Взагалі виникає враження, що подібні настрої не цінувалися. Всі жарти, новини, проблемні статті показували, що головне — це життя, а не специфічні медичні проблеми. Не відчувається з тих пожовклих шпальт і піару політиків, посадовців, громадських діячів (просто ще не навчилися, бо популістської політики майже не існувало). Іноді рекламували себе лікарі, які винаходили якийсь черговий аспірин.
повідомлення в буковинській пресі про епідемію іспанського грипу у Чернівцях
До речі, тоді вважали хрестоматійним, що переляк знижує опір організму. Чи були вони тупішими за нас? Теж важко сказати. Але це теперішнє віщання з кожної праски про геєну пандемії і прогнози про те, що ми будемо жити ледь не вічно під її гнітом, викликає відчуття гидливости. Життя не може бути красивим у переляканих людей. У тих, що томляться, немов у в’язницях, у чотирьох стінах, тим паче, в стінах свого страху. А воно має бути красивим. Зобов’язано. А те, що некрасиве, те й шкідливе.
Про добрий настрій
Наостанок невеличкий уривок з антикварної статті газети «Діло» про грип, але не часів пандемії, а більш пізньої – 1929 року. Стаття мене зацікавила тим, що нічого не змінилося по суті. Цитата:
«Що є причиною грипи? У 1891 році викрив Пфайфер у харкотинні хворих на грипу, малесенького прутня (палочковатий бациль), котрого довго вважалося за спричинника інфлюенци. В останніх часах цю справу заквестіоновано: мабуть причиною грипи є якийсь невидний заразок, котрий переходить через фільтри; за цим промовляють досвіди хоч би Дінарік деля Рівієра, котрий в 1918 році перещепив на себе кров хворих на грипу, в якій не було ніяких заразків, а проте дістав грипу. Якби там не було, інфлюенца то хвороба пошесна, котрою заражуємося як просто від хворого, головно кашляючого, так і посередно через воздух, їжу, тощо. Охорона перед грипою полягає на перестеріганню звичайних правил гігієни: гартувати тіло вправами, масажом і купелями, не перетеплювавти його та не виніжнювати. Не простуда, тільки перегрівання і виніжнення організму роблять його податним для грипи. Уживати руху та найбільше свіжого повітря, спати по можности при відчинених вікнах, уникати стрічі з хворими, руки мити, зуби полоскати. Добре висиплятися, правильно відживлятися. Мати добрий настрій і ні чим не перейматися та не бути надто боязким це психічна оборона організму перед хворобою, чому нині лікарі присвячують щораз більше уваги. Лікування грипи є тільки симптоматичне, то значить, не вміємо лікувати причини і самої хвороби, тільки її обяви та комплікації. Тепло, засоби проти болів і для піддержки сил, середники проти горячки, поборювання комплікацій та пильна обсервація хворого, щоб до них не допустити от завдання лікаря при ліжку хворого на грипу. . . Як сказано, теперішня епідемія грипи не є тяжка. Чому приписати, щораз вона слабша, то знов тяжча, годі знати. Рівнож не знати, чому в одних краях вона лекша, в інших тяжча. Як над багато іншими хворобами, так і над грипою, ще богато люди натрудяться, поки її основно пізнають та опанують»
Д-р Софія Парфанович
газета «Діло» (1929 рік) (лексика та орфографія збережені)
Зараз деякі посадовці (зокрема заступник міністра охорони здоров’я України В. Ляшко, — авт.) кажуть, що залякування — це прекрасно. Сто років тому люди не бачили сенсу в медійній істериці, в залякуванні. А у прогулянках на свіжому повітрі та загартуванні бачили.
