0
Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальности.
Зображення з колекції Миколи Салагора
Минуло перше 8 Березня за останні роки у країні, через яке не влаштовують величної істерики у ЗМІ. Небо не впало на землю. Лише побільшало помади на чоловічих щоках. І хоча вона, як правило, має червоні відтінки, ми не стали від того комуністичнішими. Щодо теми історії жінок (зрозуміло, чернівецьких) є декілька міркувань.
Як правило, тексти про епоху, коли місто називалося Сzernowitz, солодко-ліричні і романтичні. Солодкі іноді настільки, що є відчуття, ніби нас намагаються задушити трояндами. Оберемками. Тими самими, якими підмітають хідники… У ті роки в газетах було прийнято писати подібні тексти переважно тому, що їх легше продати. Хотіли підвищити настрій читачеві. А не тому, що все вже так розквітало.
Натомість тодішні українські письменники (як-то О. Кобилянська, В. Стефаник та інші) писали щось доволі суворе і драматичне. Майже нічого про троянди. А про те, як брат убив брата за землю, було нормально. Хто з них був реалістичнішим, кожен має право вирішувати сам.
Але і те, і те – свідчення з паралельних реальностей. Якщо подумати, люди жили в одну епоху, читали ті самі книги, заходили у ті ж кав’ярні. Однак… бачення реальности у них були кардинально різними.
Власне те, що я зараз пишу, – це історична вправа. У першій частині подаю солодкий текст про чудову долю чернівецьких жінок чернівецького журналіста Петера Томашека (1908 року). По-своєму, текст чудовий. Його приємно читати. А нижче, у другій половині, цитати з листів Ольги Кобилянської, писані приблизно тими ж роками. Також із міркуванням про долю чернівецьких жінок. І це просто атракціон розбіжностей.
Частина перша. Петер Томашек про чернівецьких жінок
Зображення з колекції Миколи Салагора
«Чернівчанки зростають і розквітають лише під чернівецьким небом, яке має тут особливу блакить. Зимові холоди й літню спеку чернівчанка краще переносить на променаді, ніж сидячи вдома, єдиним нелюбом її є дощ, який унеможливлює шпацір. Особливо придатним ґрунтом для її визрівання є узвишшя Пардіні (східна затінена частина Центральної площі), влітку – центральна алея Народного парку, а також чудові зали філармонії, Стрілецького товариства та Польського дому, оскільки всі вони мають дуже приємний клімат, який чернівчанці рекомендовано. Отже, жодного чуда, що природний інстинкт несе її в цю амброзійну атмосферу, де вона чується як риба у воді. Тут же є найкраща нагода для вивчення її якостей і різновидів.
На першому місці панує аристократка, або особа з голубою кров’ю. Її дворянське походження сягає до Адама, адже староассирійське слово “шлахаль” означає шляхетний. Цей високошляхетний клас дам не має нічого спільного з простими смертними, оскільки живуть вони за власним календарем. За цим шляхетним часомірилом сонце сходить о 12-й годині на полудень, а заходить о 3-й ночі. Дві третини її добового часу йде на власне прикрашання, убирання й тренування міміки перед дзеркалом. Після чого відбувається елегантний виїзд на прорезинених колесах фіакра. В її оточенні проростають тільки графи й барони.
Зображення з колекції Миколи Салагора
Найближче до цього підвиду стоять грошовиті “партії”, які страшенно шкодують, що не мають шляхетних титулів, а тільки корони у вигляді крон (грошова одиниця). Спосіб і ритм життя вони підгледіли й перейняли від аристократок, але творять його без природного шику. Все їхнє тіло оточене важкою аурою вискочки, яка й ускладнює пересування цих мандрівних мішків із грошима. Вони сприймають життя не за романтичними рецептами, а цілком реалістично й практично, за головним принципом свого стану: все минає, тільки гроші є вічними, саме вони є первинною основою усіх явищ і речей на світі й замінюють у всі часи та в усіх народів шляхетність, красу й освіченість.
Їхньою протилежністю є освічена аристократка, ще названа студенткою. Вона думає лише про мечі та бомби проти чоловічого світу. Цим типом панянок керує дух мирної революціонерки, який панує над нею так довго, поки вона не відхопить собі свого «правильного» обранця. Жінка-службовець або механічна панянка, чи навіть маніпулянтка, є вдалим підвидом освіченої аристократки. Вона щиро обдарована природою, завдяки своїй красі у молоді роки дарує багато приємних хвилин багатьом шефам. Її життєве гасло приховує в собі чимало ненависти до чоловіків, і воно звучить так: нам не потрібні чоловіки, бо вони не хочуть з нами одружуватися! Кожна справжня чернівчанка розквітає у своїй неповторності лише тоді, коли ця неповторність буде привабливо змальована» (переклад С. Осачук, книга «Чернівці. Антикварні нариси»).
Частина друга. Ольга Кобилянська про долю жінок
Ольга Кобилянська, молоді роки
Отже, тепер до нашої видатної письменниці, що писала вона. Це цікаво тому, що Кобилянська, очевидно, писала про тих самих людей, про яких і Томашек.
З її листів щодо чернівецького бомонду.
«Що за некультурність, але не та некультурність із першої руки, як, приміром, у моєї «Некультурної», а та некультурність мотлоху, котра сповита в злобу, в якої не витвориться жодна краса і жодна перлина».
«Про те, що я пишу, натякнути їм хоча б одним словом я застерігаюся. Краще най жалкують мене, що в мене нема мужа, ніж мали б обговорювати брудними язиками те, що в мене є якоюсь святістю, до чого не мають ні почуття, ні поважання, ні зрозуміння».
Подібними їдкими визначеннями щодо провінційного оточення листи письменниці рясніють.
Крім того, вона не мала змоги вести гламурне життя і прогулюватися по Пардіні. І таких людей було багато. Ось як вона описує свій день.
«Найкрасший час, час в котрім я би много зробила, а то перед полуднем я мушу посьвящати праці домашній, як замітати, і т. д. Нераз я дуже роздражена через то – але що ж, не зміню тим нічого. Житє веду дуже тихе і монотонне. Не ходжу на ніякі голосні забави – дуже рідко до театру – ніколи на бали – і рідко на концерти, хоть музику люблю пристрасно, і она має на мене дуже сильний, майже потрясаючий вплив. Подорожі не робю жадні; се може Вам і то довести, що не булам досі ані в Празі (хоть приріклам), ані в Відні, ані в Києві; найдальше, куди їздилам-се до Львова; але вже від шістьох років не булам і там. Від шістьох років не їжджу нігде – хіба в літі в гори, в свою давну батьківщину. От видите, я справдешній «мужик». Не знаходжуся ані з літератами, ані з ученими, і розривки мої дуже примітивної натури. Може бути, що тому, що я все з наймолодших літ не могла ділитися думками в мене виробилося таке, що не маю найменшого дару до бесіди. Хто мене з писем не знає – не дав би за мене ані три крейцари».
Ольга Кобилянська та Леся Українка
І наостанок маленький уривок з виступу О. Кобилянської на зборах «Товариства руських жінок на Буковині» (1894 рік):
«Жити! Се гарна річ, кому припала «добра доля» і хто має щастя бути в добрих обставинах, хто має родичів, що дбають, хто має доброго, щирого товариша-мужа, – та як жити тій сиротині, котра зосталась без родичів, не посідаючи ні маєтку, котрий тепер надає властиву вартість людині, не посідає краси, ні інших повабних прикмет, котрії б чинили її уймаючою і придбали їй мужа! Як жити тій сиротині? – питаю я. Як жити їй життям повним, а то – по її силах, її здібностях, вимогах, потребах, коли вона пхнута вихованням своїм лише на одну дорогу, а то лиш на однісіньку дорогу подружжя, в котре увійти їй не удалося, а поза котрим дорога для неї замкнена, загороджена, і вона, полишена крайній нужді, вижидає хліба, ласки і кориться – кориться не раз аж до упадку!(…)
А таких сиротят, безталанних жінок, є тисячі й тисячі на світі!»
Малюнок М. Молдована, “Радянська Буковина”, 1962 рік
Таке ось бачення Ольги Юліанівни. Як казали колись сумні чернівецькі жебраки, «два міра – два Шапіро». Чесно кажучи, судячи з кількости солодких текстів про Czernowitz, що гуляють соцмережами, люди й зараз цілком на боці Томашека. Варто бути милим і прийнятним. Але, але…
Подекуди краще, щоб за тебе «не давали і три крейцари».
