0
«Коли я відчиняю ці двері, то відчиняю їх назавжди». Історія про дітей та їхні емоції.
Масіміліано (Мачі) Піва та Кельвін Перейра Дос Сантос – люди, які використовують театральні методики як основу для роботи з емоціями людей. Журналісти «Шпальти» завітали на прем’єрний перформанс до Особливого простору (#Special_space), де саме проводили тренажі з дітьми за цією методикою. Емоції, жести, мова тіла – це основа тренінгів. Що нам вдалося дізнатися від Мачі та Кельвіна, читайте далі.
Розкажіть історію створення цієї методики.
Мачі: Це насправді довга історія. Усе почалося двадцять років тому. У час, коли я був професійним актором і мав турне Європою. Але мене забирали до армії. Тоді, замість збройних сил, можна було піти на цивільну службу. У перший день роботи я працював із хлопчиком з аутизмом. Кімната. Заходжу, а дитина сидить у куточку. Потім він робить непритаманну дію: буквально лізе на мене. Він вищий за мене, але йде на руки в буквальному сенсі. Після цього я проплакав годину. Настільки мене зворушив цей жест хлопчика. Тоді зрозумів своє покликання – бути з дітьми та дорослими. Я використовую своє акторське вміння для роботи з дітлахами. Завдяки цьому одразу знаходжу спільну мову з людьми. Також вивчав психологію, педагогіку і психотерапію – знання цих дисциплін згодом я використав у створенні цього методу. Працюю з різними соціальними педагогами (асистенти дітей, які приходять до Мачі на тренажі) – так ми обмінюємося досвідом, дізнаємося тонкощі роботи з дітьми. Взагалі, ця методика – бренд, тобто вона дійсно зареєстрована (#cosquillastheatremethodology), і я як один зі співвласників маю право навчати цього методу тих, кого вважаю за потрібне. Люди, які працюють таким чином, можуть додати щось нове до неї, завжди розвивчаючи методику. Як ви розумієте, хоч я й автор цієї терапії, але завжди необхідно мати свіжу точку зору. Тому я працюю з молодими спеціалістами, які вносять свіжість та зміни до нашої методології. Треба розвивати себе та свої методи, бо ніколи не можна бути впевненим, що твоя робота працює і вона досі досконала.
Чи підходить ця методика для роботи з дорослими?
Мачі: Метод досить універсальний і підходить для всіх. Десять років я працював із нейропсихотерапією. Вивчив факт: якщо дивитися близько – ніхто з нас не є нормальним. Насправді, у кожного є свої проблеми. Можливо, ми навіть про них не знаємо. Наші потаємні проблеми впливають на наше психофізіологічне здоров’я. Ми допомагаємо виявляти їх, працювати над ними, знаходити вихід, аби почуватися просто краще. Таку роботу проводимо у групі, бо власне це дає можливість знайти себе, зрозуміти краще. Така терапія для великого спектра людей: від двох до дев’яноста дев’яти плюс років, для тих, у кого травми після аварій, люди різних сексуальних орієнтацій, люди з вродженими вадами, з підлітками (студенти Мачі підлітковий вік називають хворобою, – авт.).
Як народжуються ваші вистави?
Мачі: Я втомився працювати з професійними акторами. Не хочу – вони заангажовані. У них є певні критерії: вийти на сцену, мати гарний вигляд, думка про себе від інших людей. Вистава заради вистави, розумієте? А кайф нашої методики у тому, що ми не думаємо, чи нас сприйматимуть люди. Основне завдання – відкритись для самих себе. Не вистава заради вистави, а заради розуміння одне одного. Тренаж – це і є результат: пережити емоції щоразу нові. Відчути енергетику дітей. Я спостерігаю, як вони працюють, хто на що здатний. Тоді я і створюю виставу так, щоби можна було відкрити себе, наче спеціально під можливості кожного. Але все специфічно. Метод має п’ять кроків, які базуються на спостереженні, виявленні можливостей. Основа тема вистави – поділитися емоціями. За допомогою спостереження ми можемо бачити емоції дітей, завдяки вивченню навколишнього середовища ми робимо атмосферу, щоби людина показала свої емоції. Формується поетичний бік вистави, який через фізичну дію проявляє почуття. Ми працюємо з невербальною мовою. Вербальна не надто підходить, тому що вона обмежує. А ось мову тіла, якщо ти вивчив рух, фактично неможливо забути. Здебільшого дітям простіше показати щось, ніж сказати. Тому я використовую мову тіла як основний засіб реалізації себе, як інструмент показати те, що тебе болить.
До яких міст ви вже завітали? Чому саме Чернівці?
Мачі: Я працював із цим методом у багатьох країнах: Туреччині, Польщі, Іспанії, Литві, Італії, Вірменії. За сприяння студентської програми «Еразмус+» ми завітали до відомих університетів Європи. Також у серпні 2019-го ми працювали у Бразилії. А до Чернівців приїхали, тому що познайомилися у місті Феррарі з Тетяною Дяченко, головою ГО «Особливі серед нас». Вона завітала на репетицію однієї з вистав особливої групи, з якою я працюю понад 20 років. Люди, які мене багато чого навчили! Не я їх – вони мене. Ми тоді не були впевнені, чи треба приїздити сюди. Був страх, що ми будемо некорисними. Коли я відчиняю ці двері, то відчиняю їх назавжди. Щоразу треба думати, чи варто це робити.
В Україні проєкт проводили в рамках міжнародного «INCLUSIVE EDUCATION IN UKRAINE IN CHERNIVTSI REGION» та «Інклюзивна освіта в Україні». Чернівецька група – гарний досвід, який знову ж таки багато чого нас навчив. Саме діти навчають нас. Ми радіємо, що ці двері відчинені. Ми радіємо, що завітали.
Як ви взагалі познайомилися?
Кельвін: Ми познайомилися півтора року тому. Мачі працював із групою у школі для емігрантів, де я вивчав італійську. У театральному гуртку ми вчилися адаптуватися до нового світу, співіснувати з ним, розуміти його. І коли я побачив цю методику під час тренажів, то закохався в такий метод роботи. Він базується на простих речах – бачити потреби людей, з якими ти працюєш, та вмінні задовольняти ці потреби. Тоді я отримав пропозицію працювати разом із Мачі, і використав свій шанс.
Які проблеми виникають у роботі з людьми?
Мачі: Ніяких проблем не було взагалі. Перш ніж почати працювати, формуємо групу. Це може бути і клас, і колектив, і люди після аварії. Загалом мають бути певні точки дотику, в яких життєві історії пересікаються. Щоби це відбулося, мені мають довіряти. Перед початком роботи кажу групі, що я людина не їхньої професії, і можете запииую, чи можуть вони мені довіряти. Перші кроки – у пошуках довіри. Неможливо працювати без взаєморозуміння. Завжди треба шукати точки дотику, зародити в людях віру одне до одного. Зашкодити цією методикою неможливо, бо ніхто не кричить, ніхто нікого не чіпає. Люди виражають своє бачення і свою енергетику. Я роблю те, що повинен робити, а ви можете відмовитися, якщо вам щось не подобається. Тут проблем немає. Люди знають, якщо я зроблю помилку, то це їм не зашкодить, тому що кожен може себе вберегти. Звісно, помилки бувають через нестачу знань тієї чи іншої проблематики. Треба розвиватися і шукати нові виходи. Ми працюємо на простій довірі. Буває, що терапія не приносить результату. Таке стається через перехід між світами. Людина може приходити до нас на заняття три рази на тиждень, а потім вона повертається у світ «учителів за високими стінами», які мають свої лінії та правила. Ти виріс у негативі, а потім випадково познайомився з позитивом. І ти довіряєш цьому позитиву, поки не зрозумієш, що насправді негативу більше. Віра в добро зникає, розумієш? Ти звикаєш до поганого ставлення до себе, вважаєш це вже нормою. Іноді людям гарне ставлення може зашкодити, краще би вони не дізнавалися про добрі емоції, тому що їм важко адаптуватися до такого світу. Живеш із поганим ставлення і продовжуєш такий негативний саботаж, без потреб у позитиві.
Чи відчували ви професійне вигорання?
Мачі: У мене такого не було. Деяких людей я вже знаю більше 20 років і досі працюю з ними. Це завжди поцілунки та обійми. Все так працює, бо ми зосереджуємося на емоціях. Почуття – це від народження і до смерті. Тому професійне вигорання неможливе. Кожен день – нові емоції. Навіть коли нам потрібно провести 15 вистав за рік, ми беремо і робимо, не відчуваючи порожнечі. Навпаки – робота заряджає додатковою енергією і бажанням працювати далі. Кожен із нас має своє життя. Сьогодні – один настрій, завтра – інший. Ти йдеш вперед і робиш життя кращим.
Які плани на новий рік? Чи чекати вас знову у Чернівцях?
Кельвін: Нових проєктів дуже багато: Німеччина та Бразилія, по всій території Італії. Це також робота у шести країнах у рамках програми «Еразмус+». Можливо, й Україна, якщо ми зможемо домовитися з місцевими організаціями.
Матеріал Вадима Германа
Фото Володимира Гуцула
