Чернівці — місто, де варто красти. І некролог для сутенера

Про кримінальність старих Чернівців.

Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальності.

 Днями презентували книгу чернівчанина, сибірського табірника і мемуариста Петера Деманта (псевдонім Вернон Кресс) «Перше життя» (упорядник Юрій Чорней, редакторка Інга Кейван). Більшість книги присвячена темі довоєнних Чернівців. Серед іншого Демант згадує про кримінальність старих Чернівців. Пише про те, що образ кримінального міста просто навіювався журналістами того часу. Тому що це купували, це було модним, так само, як тепер є модним образ «троянд, якими підмітали хідники». Журналісти завжди продають те, що купує публіка. Тоді «бандитів», тепер «троянди» і ще багато чого. У своє виправдання вони можуть сказати, що і бандити були, і, мабуть, колись були і троянди. Може, нечасто, може, один раз, але були. Юний Демант захоплювався кримінальною хронікою, як і більшість тодішніх чернівчан, і дещо переповів про враження юності.

Книга Петера Деманта (Вернона Кресса) “Перше життя”. Вийшла у рамках програми підтримки книговидання імені бургомістра Антона Кохановського

Трохи цитат:

Постійно носити в кишені заряджений пістолет і пускати його в хід при нападі вважалося цілком нормальним

«У місті замикали двері о дев’ятій вечора, однак нікому з жителів не спадало на думку, що живемо ми в особливо небезпечному місті. Постійно носити в кишені заряджений пістолет і пускати його в хід під час нападу вважалося цілком нормальним. Кишенькові злодії, гравці в трилисники, шулери, сутенери, солідні злодії — в усіх них також була вогнепальна зброя, а ніж — у будь-якого селянина, котрий приїжджає на базар. Самооборону влада не забороняла, але й бандити зазвичай знали, на кого не варто нападати.

Понад рік у місті діяла зграя «охоронників». Їх так називали тому, що вони шахраювали паралельно з похоронними процесіями. Поки люди юрбилися біля вікон, щоб подивитися на процесію, порахувати кількість візників у похоронній ході і роздивитися, чи плаче вдова по-справжньому, злодюжки відкривали квартири й тягли все, що знаходили в кімнатах, із яких вікна виходили у двір.

Я уважно стежив за кримінальною хронікою в газеті. Нудьгувати не доводилося: крадіжки, зломи, грабежі, убивства траплялися щодня. Навіть ті газети, які мали літературну сторінку і їх виписувала солідна публіка, майоріли повідомленнями про страшні й криваві події. Кілька місяців «цар убивць» Теодорович тримав жителів міста в напрузі, поки не попався. Якось, здійснивши чергову втечу, він зібрав нову банду, катував і вбив двох старих жінок просто в центрі міста, знову попався — і так роками, тому що в Румунії не було смертної кари.

У цих фантастичних втечах, безумовно, відігравали свою роль великі гроші, якими володіли зламники. Деякі з них могли б виїхати куди-небудь і там доживати своє життя безтурботно, але звичка…

Певний час із газетних сторінок не сходила історія вбивства лихварки, яка жила на Панській. Злочинця не знайшли; він, імовірно, читав Достоєвського — настільки вбивство серед білого дня було скоєно точно «за Раскольніковим», навіть сокира була залишена на місці, тільки працював імітатор у гумових рукавичках.

Сигуранца на Панській. Як боролися з «відьмами»

На Панській (теперішня вулиця Ольги Кобилянської), де ми жили в перші роки, над нашими головами, на третьому поверсі, розташувалася малоприємна установа. Якщо світ довідався про гестапо лише за часів Гітлера, хоча існувала ця служба з самого заснування Веймарської республіки, то сигуранца (що означає «безпека») прославилася з найперших днів. Там, над нашими головами, верховодила трійця, гідна полотна художника-примітивіста, котре зображує муки апостолів: у ролі катів доктор Постатний, Роттенберг і Гартл, які дружно били підслідного — через фанеру чи рушник, щоб уникнути синців, від чого біль, зрозуміло, меншим не ставав.

Знамените знаряддя катувань – «качалку Богнера», відому за Нюрнбергським процесом, на двадцять років раніше, ніж в Освенцимі, застосовував освічений доктор Постатний — українець,  котрий мав прекрасну бібліотеку. Наш знайомий книготорговець, котрий побував у кабінеті Постатного (до катувань не дійшло, але доктор вліпив йому декілька ляпасів, тому що в магазині знайшли неофіційно заборонений роман Ептона Сінклера «Петролеум», де фігурував румунський принц, дуже схожий на чинного короля), розповідав, що на письмовому столі доктора лежало із закладками прекрасне видання «Молота відьом» — середньовічної інструкції з катувань і виявлення чаклунів. До речі, Постатний ввів у практику сигуранци електрошоки і підвішування на електропроводі.

Офіційно Постатний був старшим слідчим (начальником був, зрозуміло, приїжджий румун, який не знав місцевих мов). У його підпорядкуванні працювали ще єврей Роттенберг і німець Гартл. Постатного ніхто не прийняв би за «таємного»: середнього зросту, тихий, простодушного вигляду чоловік — такий собі писар у якійсь конторі. Але він знав усіх і все, працював здебільшого без паперів. Гартл був правою рукою доктора, незамінною під час облав у їдальнях. Будинки ці ретельно оточували, часом така операція провалювалася, але частіше мала успіх, тому що комсомольці, агітатори, збирачі МОПРа справді працювали, а донощиків вистачало.

Здоровенний рудий Роттенберг діяв «по єврейській лінії» — крім комуністів, виявляв ще й єврейських школярів зі старших класів гімназії, котрі гуляли і випивали зі студентами. Випивки гімназистів, звичайно, не каралися, але могли під час доносу офіційного джерела, агента сигуранци призвести до стягнень, аж до відрахування з навчального закладу — Роттенберг просто шантажував батьків своїх жертв.

Фото з колекції Миколи Салагора

Кримінал від дантиста

«…не слід думати, що в нашому місті було більше злочинів і злочинців, аніж в інших містах Європи. Річ у тім, що найменша екстраординарна подія миттєво ставала надбанням преси — бадьорі репортери збивалися з ніг, щоб заповнити свої дві колонки «поліцейської хронічки». Вони постійно стирчали в префектурі поліції й усіх тягли за язика — від шефа до постового.

Знаменитий чернівецький жебрак – рудий Бубі, фото з колекції Миколи Салагора

Найуспішніших, хто працював у пристойних газетах, було двоє. Один — інтелігентний, міцний єврей Фіберт, майстер джіу-джитсу, мав такий особливий підхід, що йому давали матеріал та інтерв’ю навіть страшенні антисеміти. Як своя людина в префектурі, він знав неабияке число злодіїв, лахмітників, перекупників краденого, сутенерів і подібних «прикрас» базарів. Його колега і конкурент Феклер був досить нахабним товстуном. Ніколи не намагався сам довідатися про сенсації — у нього був грандіозний козир: він не лише жив на одній сходовій клітці з комісаром Хахоне (легендарний чернівецький слідчий тих часів- ред.), але і його мати, дантист, лікувала грізного криміналіста, а той не соромився розголошувати службові таємниці».

Так само отримують інсайди і зараз. Якщо ви дивитеся якихось експертів, то знайте — вони від дантиста. Наостанок уже не з книги Деманта, а просто з чернівецької газети тридцятих років подаємо некролог на смерть сутенера. Цікавий із багатьох точок зору, і навіть з художньої. Тобто, вони і нагадують художній твір, створений з нагоди.

Некролог на смерть сутенера

«Василь Майданюк – людина з єврейським прізвищем і українським кінцем (так-так, це жарт саме про те), вчора був похований. Труна була закладена у капличку на цвинтарі, звідси її віднесли туди, де лише тиша і спокій. Ані спалаху ножів, ані розрізаних горлянок, принаймні, це вже не має жодного значення. Мертві є мертві. А Василь Майданюк настільки мертвий, що від вічного сну його не могли збудити навіть плач п’ятнадцяти коханок. Чотири з яких – елітні, а одинадцять – просто повії. Але жодна з цих жінок із «млина любові» не змогла забути, що є жінкою, яка обіймала його, кохала… яку били та пестили жорсткі і сильні руки Василя. Усі ці дами вчора були на цвинтарі. Це кабацькі жінки, з чужого світу, який ми звикли зневажати. Але вони прийшли на цвинтар, як колеги до старого товариша. Текли гіркі сльози і суровішали обличчя колег Василя. Шльондри й апаші. Але все було, як завжди на похороні. Люди обирали місце повидніше, вони клали вінки та квіти так, щоб були помітнішими. Жінки плакали, ніби змагалися, хто любив сильніше. Чоловікам було треба докласти серйозних зусиль, щоб заспокоїти пристрасних плакальниць, які рвали на собі волосся. Майданюк, наш Василь, він був чудовий хлопець, завжди елегантний, він навіть носив шовковий шалик навколо сильної шиї. І, коли у нього бували гроші, не бував скупий. Дівчата з вулиці тулилися до нього, вони любили його гроші, його вино, його тепло, дим його цигарок. І ревнували одна до одної. Даремно. Він ставився до жінок простіше. Він не сприймав їх надто всерйоз. Цей світ, який нам настільки незнайомий, має власні закони і свою мірку для людини.

Дивлячись на останній ескорт Василя Майданюка, підозрюєш, що поняття про мораль та чесність не можуть втиснутися в загальні умовності і прописні істини. І в глибині кожного серця зберігається уявлення про порядність, вірність та сум».

(Der Tag, 1934 рік)

Так люди робили рейтинги. А зараз їх роблять набагато гірше.

Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думки, висловленої у матеріалі.