«Ще одна цегла в стіні» Андрія Тужикова – двадцять років потому «The Ukraine» Артема Чапая

Чернівецька письменниця Христя Венгринюк написала рецензію на дві книжки, котрі мають в собі дуже багато подібного, наче одна продовжує іншу. Ідеться про  «The Ukraine» Артема Чапая та «Ще одна цегла в стіні» Андрія Тужикова.

Фото з фейсбуку Артема Чапая

Вкотре мої думки повертаються до минулого, до того часу, коли я була школяркою початкової та середньої школи, коли найбільше «нахапала» психотравм і добре запам’ятала всю несправедливість і дивність того «прекрасного» часу. Як там називають наші дев’яності? Страшні?! Жахливі?! Бандитські?! Та аби-як, та, насправді, найсумніше в цьому всьому, що ми їх не забули, не вибралися з них, а все ще так глибоко, так липко живемо всередині. Навіть ті, хто з’явився на світ лише в ці роки, все одно, несе цю спадкову пам’ять.

У чернівецьких видавництвах «Книги-ХХІ» та «Чорні Вівці» (одразу перепрошую, що частково писатиму про одну з книжок рідного видавництва) вийшли книжки молодих українських письменників Артема Чапая «TheUkraine» та повість для підлітків Андрія Тужикова «Ще одна цегла в стіні». Коли маєш можливість читати так багато, то само собою з’являються якісь  компаративістичні порівняння, роздуми, відшукування подібних тем та сюжетів. От, власне, саме ці дві книжки надихнули мене на ширші роздуми, бо мають в собі дуже багато подібного, наче одна продовжує іншу.

Андрій Тужиков народився в 1992 році, але його повість відповідає дійсності, яка починалася з 90-х і затяглася на довгі двохтисячні. Андрій написав складну серйозну повість для підлітків, яку часто не до кінця розуміють читачі, для яких призначена ця книжка, бо в тексті нема айфонів, інстаграмів, макбуків і т.д. Проте є те, що досі не змінилося: соціальна та економічна нерівність, булінг, хабарі, корупція, зневага одних у ставленні до інших… Основним меседжем книжки є нерівність між людьми, а особливо перевага багатих над бідними. Мова йде саме про тих багатих, які дійшли до своїх «скарбів» не надто чесним шляхом, а не розумом та сумлінною працею. Найбільшою проблемою 90-х було те, що не існувало середнього класу, лише бідні та багаті, але, як бачимо, з часом ця межа між бідними та багатими не надто звузилась, тому й маса проблем досі залишаються нам добре зрозумілими.

 «Людина працює, аби заробити гроші, аби було що їсти, пити, іноді ще й вистачає грошей ходити в нічний клуб чи кінотеатр. Але щоб далі жити, треба далі працювати. Працювати на унітаз та низькосортні розваги. Це дуже вбоге життя, проте більшість людей змушені так жити, бо альтернатив немає. Усі беруть участь у погоні за грошима та напханим черевом. Той, хто досяг у цьому успіхів, не обов’язково зробив це чесним шляхом. Тобто, майже завжди нечесним, тому я тебе дуже прошу, якщо тобі випаде якась альтернатива, зроби все можливе, аби не опинитися в капіталістичній клітці» («Ще одна цегла в стіні» с. 15).

Андрієві герої живуть ще таким наче безтурботним життям – юність, протести, сила, але у сім’ях та власному соціумі їхні світогляди формуються, і вже в підлітковому віці воно стає помітним, якими шляхом кожен йтиме. Подібні проблеми формування та вибору прекрасно демонструє новий український серіал «Перші ластівки», де головними темами є соціальна нерівність та проблеми, як в сім’ях, так і в школі, на вулиці серед підлітків, боротьби бідних та багатих, неприйняття «інших» (гомосексуальних меншин ( в цьому контексті прекрасно підходь оповідання Артема Чапая «Тіки не ржи!»), людей з особливостями, соціально незахищених). Насправді, нічого не змінилося, як в 90-х так і в сучасному соціуму, можливо лише змінилися методи впливу і таки почалася боротьба в Україні за права різних меншин.

 

«TheUkraine» Артема Чапая – це наче «Ще одна цегла в стіні» Андрія Тужикова двадцять років потому.

Повість Андрія Тужикова про підлітків-хлопців, які борються з системою і не хочуть уподібнюватися ні на своїх батьків, ні на однокласників, ні на тих, хто нечесними шляхами намагається вибити собі місце під сонцем. Письменник зауважує, яка різна поведінка у багатіїв та бідних.

«На одному з форумів писали, що найчастіше зупиняються водії на дешевих автомобілях. Багаті рідко зупиняються, оскільки не хочуть, аби хтось бруднив їм салон їхньої дорогої машини, частіш за все мерседеса. Дивно, але те, що багатії не допомагають бідним, суперечить навіть законам природи. У природі все логічно. Тепло від гарячого тіла передається до холодного. Тобто сама природа прагне рівноваги. А у людей навпаки – хто багатший – хоче ще більшого, а бідні вже якось самі діляться між собою» („Ще одна цегла в стіні“ с.96).

Проте, коли хлопці-герої дорослішають, вона (поведінка) змінюється. І ті цінності та переконання, які вони сповідують і до яких прагнуть, для багатьох залишаються лише нереалізованою мрією. Петро зі «Ще одна цегла в стіні» може бути прототипом «мєнта» з оповідання «Синок, пожалуста» з книжки «TheUkraine». Студент Петро унаслідував батька, який був не надто порядним міліціонером. Власне, як і більшість «мусорів» в дев’яностих та на початку двохтисячних.

«Старший сержант минулої ночі в опщежитії пив, бо та сучка знов йому не дала. Відшила, як і прошлий раз. Похмілля в нього вже минуло, алкоголь витік разом із потом під пахви тісної форми (старший сержант останнім часом набирав вагу), але сонце цілий день світило прямо в очі. В який би він бік не повернув. А ввечері з’явилася дрібна мошка, яка теж лізла в очі. Міліціонер цілий день і з усіх боків оглядав думку, чи та сучка, бува, не крутить шури-мури з патлатим васьком, якого старший сержант часом бачив під її роботою. Бо іначе чо?» («TheUkraine”, с. 20).

Фото з фейсбуку Андрія Тужикова

Головний герой «Ще однієї цегли в стіні» пішов шляхом, який був йому найбільш гидким, він став чиновником і у його руках з’явилися гроші та влада, що робить страшні метаморфози з кожним, то ж і все, що з ним відбулося не здавалося йому вже таким неправильним. Герой, який найбільше боровся за рівноправність та за духовну свободу для простих людей, сам перетворився в тих, кого засуджував.

У збірці оповідань Артема Чапая є і такі герої, котрі, як ми любимо казати, «вибилися в люди», але не всі змогли зберегти ту первинну людяність. Не йдеться про те, що бідні хороші, а багаті погані, але в епіцентрі 90-х опинилися люди, які, щоб вижити, мусили залучити всі засоби і не завжди ці засоби чисті та справедливі, на жаль. Герої Артема Чапая часто маргінали з девіантними поведінками, але найважливіше, що всі описано з реального життя. Ми, а особливо ті, хто застряг між книжок та мистецтва, дуже рідко зустрічаємося з такими персонажами, а вони існують і їх значно більше, ніж вчених та інтелігенції. Проте автор демонструє нам ще інших людей, які у своїй важкій роботі та житті залишилися справжніми та до дитинності щирими. Зокрема, мій улюблений герой Валєра з оповідання Артема Чапая «Бережи себе, братику». І щонайважливіше, таких от Валєр є багато – то закритих по своїх рейсовий автобусах, то в залізних ящиках, де пише «ремонт взуття» чи «виготовлення ключів», такі Валєри охороняють невідомо від кого будинки різних державних спілок чи на тачках підвозять важкі валізи подорожувальників.

А є ще такі Лєни, як з тексту Артема Чапая «Чмо середньостатистичне», котрі вміють і з себе посміятися, і визнати свою меншість чи навіть помилки, вони дуже часто бувають щиріші та веселіша багатьох правильних та праведних снобів.

«За результатами сьогоднішніх тестів Лєна називає себе так: – Чмо сдеднестатистическое. Не оченьумное, но и не то чтобислишкомтупое» (TheUkraine, с. 187».

Фото з фейсбуку Артема Чапая

Найважливіше, що герої Артема Чапая – справжні, наче документальне кіно від образів і до акцентів. Вони всі формувалися в ті часи змін та перебудови для України, яка мала так багато перспектив та віри, але з кожним роком все більше та більше переформовувалася не з Незалежну Україну, а в «TheUkraine».

Якщо б придивитися до повісті Андрія Тужикова «Ще одна цегла в стіні», можна було б розгледіти багато невідворотних процесів, котрі були неминучими для України. Але і Андрій запізно народився, і повість написалася вже у запущеному процесі, а в «TheUkraine» – сумний підсумок всього, що ми здобули.

Останні оповідання в книзі «TheUkraine» Артема Чапая описують війну на Сході. Страшно. Сумно. Реально. І так хочеться, щоб наступні книжки Андрія Тужикова, Артема Чапая та всіх, хто пише про Україну, творили про новий, зовсім інший період нашої країни – перемог, змін та розвитку. Але це все лише пафос та мрії, бо ж, насправді, лише ми (!), лише від кожного з нас залежить, якою буде Україна завтра. Нас звинувачують за те, що ми не вели діалог зі Сходом? То давайте говорити! Корупція – найбільша пухлина країни, кажуть? То, давайте все чисто і без жодних конвертів? Ідіоти у владі? Це ж так просто, давайте обирати інших. Бо все, що ми маємо – абсолютно лише наш вибір, на який ми заслуговуємо.

«Ще одна цегла в стіні» та «TheUkraine» надзвичайно сильні та добрі книжки, які, насправді, наче одна продовжує іншу, але я б воліла, щоб ця проза залишилась лише історією, дослідженням, репортажем, а не закономірністю.

І, найважливіше, щоб не було більше прецедентів ні писати, ні навіть подумати: «Україна і Росія вмєстєнавсєгда»! («TheUkraine» c. 133).

Чапай Артем  TheUkraine / Артем Чапай. – Чернівці: Книги- ХХІ, 2018. – 240 с.

Тужиков Андрій Ще одна цегла в стіні / Андрій Тужиков. – Чернівці: Чорні Вівці, 2016. – 110 с.

Залишити відгук