Фізкультура – не зло. Як Олександр Педан розвиває у школах спорт. Фото
Новини

Фізкультура – не зло. Як Олександр Педан розвиває у школах спорт. Фото

Відомий телеведучий та шоумен про свій спортивний рух «JuniorZ», блогінг та сімейні цінності.

На початку грудня Чернівці відвідав відомий телеведучий Олександр Педан. Проте він не знімав епізод однієї зі своїх програм, не зустрічався зі студентами та навіть не рекламував якийсь бренд чи політичну партію. Шоумен провів тренінг із нових видів спорту для вчителів фізкультури. Зробив він це у рамках свого спортивного проєкту «JuniorZ». Олександр Педан вважає, що шкільна програма з фізкультури морально застаріла, тому вирішив змінити підхід до цього предмета.

В інтерв’ю «Шпальті» телеведучий та блогер розповів про те, як працює спортивний рух «JuniorZ», скільки можна заробити в Youtube та чому не подружився би з собою 10-річної давності.

Про мотивацію займатися соціальними проєктами та змінювати систему фізкультури

Мені 37 років, я вже доросла людина. Хтось вірить у вік Христа, хтось – ні, але після 33-х щось перемикається в голові. Починаєш трохи інакше мислити і думати про те, що залишиш по собі. У мене ще й син народився у зрілому віці – тоді взагалі змінилася свідомість. Захотілося зробити щось корисне не тільки для себе. Водночас я зрозумів, що на телебаченні мені це не вдасться, адже це комерційна сфера. Ми робимо те, що хоче бачити глядач, наші головні критерії оцінки – рейтинги.

В Україні не буде найближчим часом своєї Опри Вінфрі, адже в нас не заходять соціальні проєкти, як це є на американському ринку. Там дуже багато так званих late night show, зав’язаних на тому, що комусь допомагають, та на американській мрії. Людям цікаво, як рятують песиків, як підтримують безхатьків, як після ураганів перебудовують будівлі всією громадою. Американці готові це дивитися, а українці, на жаль, ні. У нас забагато своїх проблем та інший рівень економічного розвитку. Люди настільки втомлюються, що, прийшовши додому, хочуть відволіктися, розважатися і не думати, дивлячись телевізор. А тут треба долучатися. Треба, щоб ти фінансово і морально дозрів до того, щоби допомагати. Після початку війни на Сході у нас активізувалася благодійність. Українці до цього вже готові морально, але не фінансово. Тому в нас не заходять соціальні телепроєкти, хоча у мене було вже багато спроб. А я хочу цим займатися, бо люди мене знають і багато хто дослухається. Наприклад, зранку я пробігся, виставив це у сторіз в інстаграм, і мені одразу прилітають коментарі: «О, круто, я теж побіжу» чи «Я давно хотів бігати і завтра таки це зроблю». Тому подумав: а чом би й ні? Чому б не підбивати людей на здоровий спосіб життя? Далі склав до купи те, що я люблю – спорт і дітей. Мені цікавіше передавати свій запал дітям, тому що дорослих змінити важче.

Я зрозумів, що єдиний і правильний шлях – трохи змінити систему. Просто бігати і кричати: «Спорт – це круто» немає змісту, бо дітей саме слово «спорт» лякає. Вони мають займатися ним на уроках фізкультури. Держава за це платить, ми всі як платники податків виділяємо на це кошти. Чому їх не використовують належним чином? Чому пів класу сидить на лавці під час заняття? Зазвичай у кожній школі є десяток учнів, які їздять на всі змагання. Виходить, що фізкультура – для десятьох? Це нечесно стосовно решти. Тому має бути більше видів спорту, де з’являтимуться нові таланти.

Я дійшов до висновку, що потрібно змінити систему фізкультури. Спочатку почав говорити про це вголос, потім зрозумів, що треба діяти. І розпочинати потрібно з учителів. Ми не можемо дати їм вищі зарплати, але можемо допомогти їм змінитися.

Про те, як працює спортивний рух «JuniorZ»

Проєкту «JuniorZ» два роки. Ми вже були у 17 містах, у деяких – двічі. До Чернівців тільки тепер дісталися, бо з містом дуже незручне залізничне сполучення. Їхати потягом 12 годин, гірший транспортний зв’язок лише з Херсоном. Крім того, у вас невизначена ситуація з мером була – не розуміли, з ким домовлятися про наш приїзд.

У кожному місті ми збираємо всіх учителів фізкультури, які самі хочуть прийти, прагнуть змін – ми нікого не змушуємо. Я їм презентую нові для України види спорту. Конкретно у Чернівцях – чирлідинг, петанк, флорбол, фризбі, корфбол та бадмінтон. Розповідаю, як їх можна запроваджувати, доводжу, що це не важко, не страшно, що вчителі не такі вже й старі, що не потрібно довго перекваліфіковуватися. Потім проводжу практичні заняття, під час яких я декілька годин бігаю разом із ними, щоб показати, що я, непрофесійний спортсмен, можу це зробити. Далі ми домовляємося з міською владою, щоб купували необхідне спорядження для шкіл. А воно копійчане – до 10 тисяч гривень.

Потім отримуємо від учителів фідбек щодо того, які види спорту вони хотіли б запровадити у своїх школах. На місцях просимо представників федерацій детальніше ознайомити з кожним видом. Це все безкоштовно для вчителів. А ще через декілька місяців ми організовуємо величезний спортивний фестиваль для дітей на стадіоні чи в манежі. Наступний етап – проведення шкільних ліг міста з нових видів спорту.

Здебільшого в усіх містах влада охоче йде назустріч, тому що для них це піар. Безкоштовно приїжджає Педан, із ним фотографуються, знімають відео. А от що відбувається далі – питання. Тому що не в усіх містах потім дотримуються своїх обіцянок. Зокрема в Одесі ми не можемо узгодити багато нюансів, у Сумах взагалі незрозуміло, з ким співпрацювати.

Всі кажуть, що проблема системи фізкультури у вчителях. Я розбиваю цей стереотип. Учителі хочуть змін, не всі, звісно, але такі є. Навіть 30-50% достатньо, бо починається «лавинний ефект». Якщо в одній школі ввели щось нове, то поганим буде директор сусідньої школи, який не схоче таких же змін.

Ми приїжджаємо за свої та партнерські гроші і ще й даруємо школі, в якій проводимо тренінг, спорядження на 10 тисяч гривень. Але далі закупівля інвентаря має бути за кошти міської ради. Я принципово не шукаю спонсорів для цього. Тому що один раз закупимо, через рік-два воно зіпсується — і хто далі буде його оновлювати? Що робити вчителям? Мені потрібно, щоб це було системно.

За бажання могли б і батьки учнів скинутися на інвентар, але батьки – це ще одна проблема. Вони самі розповідають дітям, що фізкультура – зло. Ведуться на історії про летальні випадки на уроках фізкультури, які підхоплюють і розповсюджують ЗМІ. Але за такої логіки не треба взагалі виходити на вулицю, їздити громадським транспортом — бо це небезпечно. Пропоную таким батькам обирати для своїх дітей, наприклад, чирлідинг. Він близький до танців, а це теж спорт. Для дівчат взагалі круто. Загалом усі види спорту, про які я розповідаю, безпечні та безконтактні. Навіть у більш популярному футболі б’ють по ногах. Я не проти нього, але футбол набагато небезпечніший. Так само і баскетбол – м’яч важить 600 грамів, ним можна і пальці вибити, і по голові отримати.

Про вибір між телебаченням і блогінгом, а також про те, чому не дивиться новини

Зараз у мене є три основних напрямки діяльности: телебачення, блогінг та соціальні проєкти. Якби довелося вибрати лише один, то це було б ТБ. Адже без фінансового достатку я не міг би повноцінно займатися соціальною діяльністю. Порівняно з блогінгом, телебачення – професійніша сфера, в якій усе більш стабільно. Я можу назвати себе професіоналом у сфері ТБ. Не боюся цього слова, бо маю вже 20-річний досвід. У мене безліч проєктів, мені цікаво братися за нові і не соромно за те, що я роблю останнім часом. Плюс я офіційно заробляю гроші. Не підтримую думку, що телебачення вмирає. Його продовжують дивитися, рекламні бюджети на ТБ досі набагато більші, ніж в інтернеті. Також рівень телебачення вищий, ніж рівень українського блогінгу. Все пов’язано з грошима – поки рекламодавці продовжуватимуть вкидати гроші в телебачення, воно працюватиме. Українське ТБ не є прибутковим за рахунок глядачів. У всьому світі за нього платять, і воно може існувати без реклами. У нас – трохи інша система.

Інтернет-ринок буде рости, але там ще не крутяться такі великі гроші. На жаль, українських блогерів-мільйонників на Youtube, які орієнтовані лише на українську авдиторію, не так уже й багато. Мало блогерів заробляють повністю цим на своє життя, особливо на Youtube.

Нині не так просто бути блогером. Кожен другий хоче ним стати, але одразу кидає цю справу. Зараз у мене 270 тисяч підписників на Youtube, і для досягнення цієї цифри я рік плідно працював. Крім того, вклав у канал гроші, а чи відіб’ються вони – велике запитання. Є ще одна величезна проблема: Youtube вважає Україну країною «третього світу» щодо політики монетизації. У нас вона на рівні африканських країн. Якщо твоє відео набере мільйон переглядів, ти зможеш заробити близько 300 доларів. А щоб зробити такий ролик, треба вкласти стільки ж грошей, а може, й більше. Тому на монетизацію в Україні не проживеш. Наприклад, у Сполучених Штатах вона у вісім разів дорожча.

Загалом медіапростір в Україні настільки зіпсований поганими новинами, що з ними важко конкурувати. Є дуже багато позитивних новин, які просто губляться на фоні того негативного трафіку. Хто буде читати про якісь добрі справи, про врятованих котиків, притулки чи допомогу, коли з усіх екранів і сайтів вивалюються лише аварії та смерті. Як на мене, це дуже негативна тенденція, мене це доатує й ображає. Тому що українська журналістика скотилася до того, що просто рахують смерті і нагнітають ситуацію. А це дуже погано впливає на майбутніх журналістів, бо вони ростуть у цьому інфополі.

Зрештою, я давно перестав дивитися новини. І дуже класно, що зараз розповідаю переважно про добрі справи, про зміну системи фізкультури, а не про Педана. Хоча це прочитають менше людей, ніж якби я приїхав і кричав про проблеми міста і гнав на вашого мера. Я пишаюся тими ЗМІ, які зараз не нагнітають ситуацію, а дивляться в майбутнє і хочуть бачити його світлим.

Про різницю між Педаном 10-річної давності та нинішнім, сім’ю та значення татуювань

Олександр Педан 10-річної давності та нинішній – це дві абсолютно різні людини. 27-річний Педан – егоцентричний закоханий у себе кар’єрист. Думаю, нинішній Педан із тим би не подружився. Але це була необхідність часу і професії. Кажуть, якщо ти себе не полюбиш, то ніхто тебе не полюбить. Якби я не був таким тоді, зараз ніхто і не чув би про мене. Водночас нинішній Педан пишається сім’єю, своїм статусом сім’янина, у нього є спортивні захоплення, соціальні проєкти. Цей Педан мені подобається набагато більше.

Перша дитина народилася, коли мені було 22. То було ще не так свідомо, ти ще не розумієш всього, дитина трохи заважає в кар’єрі. Але я дуже вдячний дружині, що в нас все так склалося. Зараз у мене є дочка-подруга, якій скоро буде 15, та дворічний син. Це кайфово.

Навіть за мого графіка реально приділяти достатньо уваги обом дітям. Мене можуть ненавидіти чоловіки, але я вважаю, що не приділяють увагу ті, хто не хоче її приділяти. Для кого робота – це відмазка. Можна прийти додому ввечері після роботи втомленим і лягти на диван із пультом, а можна, як я, гратися з дитиною, читати книжки і дивуватися, як вона швидко росте. І для мене це набагато приємніше, бо я таким чином відпочиваю. Навіть якщо втомлений, дитина навпаки надихає, приносить радість. Я приділяю собі час, читаю книжки тоді, коли всі заснули.

Після 30 років я зрозумів, що найголовніше – це сім’я і діти. До того у мене була трохи інша думка. Я каюся, але це правда. Я теж розумію молодих батьків, на яких зненацька впала дитина, а тут ніби кар’єра розвивається. Мені у плані кар’єри це трошечки заважало. Та дружина взяла більше на себе ініціативу і проводила час із дочкою. Але коли Лєрі було два-три роки, я зрозумів, що ще трошки — і вона перестане до мене так притулятися, вилазити на коліна і хотіти моєї уваги. Тепер ми з нею друзі, чим я пишаюся. Раджу не проґавити цей момент – ви встигнете ще на старості побути з собою. Або не заводьте так рано дітей. Мені більш до вподоби європейська схема, коли до 30 років про дітей не думають. Це міфи, що після 30-ти вже тіло не те і не можна народжувати. Та вся Європа народжує абсолютно нормально. Приділіть спочатку час собі, займіться кар’єрою, помандруйте, бо з дітками це буде важче.

Кожен має робити те, що подобається. Я довго мріяв про татуювання, а наважився після 30-ти років. Порадився з дружиною, потім ще більше року виношував ідеї малюнків. Ставився до цього дуже серйозно. Набиваючи тату, я певною мірою хотів довести собі, що я — вільна людина. Всі мої татуювання мають певний зміст. Є декілька пов’язаних із дітьми: одне – малюнок моєї дочки, коли їй було три, інше – відбиток руки сина, який зробили, коли йому був місяць. Рукав у мене забитий тату, пов’язаними з моїми захопленнями. Останні рік-два вже нічого собі не набивав, бо за цей час не з’явилося нічого суперцінного для мене. У будь-якому випадку тату має бути обдуманим кроком, його треба робити у нормальному тату-салоні, а не десь у гаражі.

Іван Сірецький

Фото Анастасії Бойчук

 

 

Коментарі