Які видатні особистості жили на вулиці Шевченка понад сто років тому. Фото

Продовжуємо екскурсію з дослідницею історії Чернівців Лесею Щербанюк.

Частина 2. Початок тут.

В історичному центрі Чернівців є вулиці та будівлі, які цінні не лише своєю архітектурою, а й людьми, які тут жили. Зокрема такою є Тараса Шевченка, відома особистостями, котрі тут проживали ще за австрійського періоду. Сьогодні ми продовжуємо мандрівку цією вулицею.

Під час екскурсії ми дізналися, де жив професор Степан Смаль-Стоцький та кого він підтримував у Чернівцях. Побували біля раніше розкішного будинку-вілли (тепер це занедбана обшарпана будівля), де жила художниця Августа Кохановська. Розповімо вам про політика Миколу фон Василька та його роль у визнанні України як держави у світі. А також про те, навіщо він платив журналістам за публікації у газетах.

 

Столітня ажурна сецесійна брама

Продовжуємо нашу мандрівку вулицею Шевченка, яка свого часу мала назву Новий світ. Зупиняємося біля будинку №57.

«Якими б не були красивими фасади, вважаю, що Чернівці творили люди, які мешкали тут і створювали ауру і дух міста», — каже Леся Щербанюк.

Хоча на цьому будинку немає меморіальної таблиці, але він заслуговує на увагу чернівчан, продовжує екскурсоводка. Будинок досить добре зберігся, як і досі вхідна ажурна сецесійна брама, що є його окрасою.

«Тут жив чоловік менш знаний сьогодні, але дуже шанований свого часу професор Вищої школи та відомий громадсько-політичний діяч Єротей Пігуляк. А поруч мешкав його рідний брат — художник Устим Пігуляк. Єротей майже 30 років був депутатом Буковинського сейму і 20 років, починаючи з 1898, — Віденського парламенту. Все свідоме життя присвятив політиці та захисту прав українців. Він дуже багато зробив для покращення життя чернівчан і буковинців», — каже екскурсоводка.

Будинок №55 (який свого часу чернівчани, буковинці та культурні люди Буковини і столиць Європи знали за адресою Новий світ, 37) зберігся фактично у первозданному стані. Наразі тут медична лабораторія, а раніше сюди надходила кореспонденція з усього світу від українців і не тільки. З 1900 до 1915 року тут мешкав із родиною шанований чоловік, учений-філолог, педагог, засновник і керівник багатьох громадсько-культурних і національно-політичних організацій Буковини професор Чернівецького університету, академік АН України Степан Смаль-Стоцький (1859–1938 роки).

40 років він був завкафедри української літератури чернівецького університету. Проте його ще більше знають як активного політичного діяча, адже він був депутатом Буковинського сейму та Віденського парламенту, багато років активно й ревно захищав українців.

«Він ще й був блискучим організатором, тому, щойно приїхав у Чернівці 1885 року (з першого дня з відкриття чернівецького університету), одразу паралельно з науковим життям взявся за таку важку і далеко не завжди вдячну працю – нагадати українцям Буковини, хто вони є. Для цього професор здійснив дуже конкретні кроки – він об’їздив у краї всі села і в кожному відкривав хату-читальню. Бо він вважав, що тільки через добру освіту та духовність можна народ повернути до свого коріння. Залучав своїх друзів, зокрема поета-сецеоніста Остапа Луцького, Василя Сімовича та інших молодих і свідомих молодих людей. Усі вихідні вони регулярно і цілеспрямовано об’їжджали всі села, відкривали читальні. А через учителів освіту піднімали український нарід. Майже у кожному селі відкривали райфайзенки — такі ощадні каси, аби селяни могли взяти звідти кошти і вести господарку. Коли його майже одноголосно обрали депутатом від Садгірського району, то за його сприяння там відкрили церкву, школу, театральне товариство, музичний ансамбль, читальню», — каже Леся Щербанюк.

Смаль-Стоцький свій депутатський обов’язок завжди підтверджував конкретними справами. Окрім того, він очолював буковинську ощадну касу. Вмів поєднати наукові, державні і практичні справи.

«Тут жила вся дружна і щедра родина Стоцьких: два синочки і донечка. Вони продовжили справу батька і стали освіченими людьми. Хоча після Першої світової війни історія порозкидала їх по світах, і родина була змушена покинути Чернівці», — продовжує наша екскурсоводка.

Ліворуч – ошатний будинок-вілла. Раніше тут був дім моди у Чернівцях, так званий будинок Мезеліса.

Ілюструвала твори Ольги Кобилянської

Наступна зупинка — біля будинку під номером 41. Меморіальна дошка з барельєфом свідчить про те, що тут упродовж 1885-1920-х років мешкала дуже шляхетна і красива жінка, яка залишила свій слід у мистецькому житті Чернівців і Європи. Мова йде про художницю, реставраторку, етнографиню Августу Кохановську.

«Саме в цьому будинку Августа Кохановська прожила все своє свідоме та мистецьке життя. Мистецтво її формувалося під впливом Ольги Кобилянської, з якою вона познайомилася, коли родина Кобилянських 1874 року переїхала до Кімполунга, і тривалий час товаришувала, листувалася. У цьому будинку родина Кохановських поселилася 1885 року, коли батько Йосип (був депутатом сейму і братом найшанованішого бургомістра Чернівців Антося) отримав посаду радника окружної управи і разом із родиною переїхали жити до столиці Буковини», — каже пані Леся.

Першу мистецьку освіту Августа Кохановська отримала в Чернівцях, закінчивши першу художню школу (для панянок), яку заснував художник Бучевські. Родина була забезпеченою, й Августа приватно брала уроки малювання у відомого художника Тадеуша Суліми фон Попєля.

Родина підтримала це захоплення дівчини, і вона з 1894 по 1899 рік навчалася в одному з кращих мистецьких навчальних закладів Європи – Віденській школі декоративного та прикладного мистецтва. Августа отримала класичну вищу мистецьку освіту і стала першою професійною маляркою на Буковині.

Коли вона повернулася до Чернівців, займалася тут улюбленою працею – малювала картини, природу або портрети в академічних техніках. Також ілюструвала книги, реставрувала фрески в монастирях.

До речі, Августа стала першою ілюстраторкою творів Ольги Кобилянської, зокрема її новел.

«На першій міжнародній мисливській виставці у Відні 1910 року Августа Кохановська представила «декілька чарівних картин на тему Буковини», і вони привернули увагу самого імператора. А 1913 року вона отримала високу нагороду – золоту брошку, прикрашену діамантами з ініціалами та короною від ерцгерцога Карла Франца Йозефа. Це був знак поваги художниці, твори якої він відмітив на виставці», — розповідає пані Леся.

Дослідники історії наразі не дізналися причини, чому Августа 1922 року виїхала до Польщі. Твори Августи Кохановської виставлені на мистецькому аукціоні у Лондоні (зокрема акварель «Палац єпископа», на якій зображена резиденція митрополитів).

Будинок, у якому жила і творила художниця, нині має дуже занедбаний вигляд. Під час екскурсії ми зустріли чернівчанина, який розповів, що донедавна приміщення належали одній із політичних партій. А коли вони з’їхали, залишили по собі все знищеним та занедбаним.

Фасад з боку вулиці нічим не примітний, та з тильного видно, що раніше це була шикарна вілла з балкончиком, аркатурою тощо. І тільки балкончик та залишки вишуканих архітектурних прикрас свідчать про добрий смак мешканців, які в ньому колись проживали.

Ґеорґ Дроздовський, син Буковини і Карінтії

Навпроти, в особнячку під №42, як засвідчує напис на пам’ятній дошці, «проживав громадянин світу Ґеорґ Дроздовський, син Буковини і Карінтії, поет, прозаїк і перекладач. Європейський культурний досвід визначив його життєвий шлях».

«У цьому будиночку до війни мешкала родина Дроздовських, у якому і народився 1899 року Ґеорґ. Він отримав прекрасну освіту, знав п’ять іноземних мов, любив мистецтво, літературу і театр. Був блискучим театралом та критиком, друкувався в різних місцевих та європейських виданнях і до 1940 року жив у Чернівцях. А відтак родина Ґеорґа Дроздовського зазнала  примусової депортації з Чернівців до Німеччини. Після ІІ Світової війни він поселився в австрійському місті Клягенфурті, яке йому нагадувало чимось Чернівці. Тут розкрився його талант як журналіста, письменника, поета, театрального критика, перекладача. Книга Ґеорґа Дроздовського «Тоді в Чернівцях і довкола (спогади старого австрійця)» стала відкриттям Чернівців для декількох поколінь європейців. Вона донині є однією з найулюбленіших книг-спогадів чернівчан про своє місто», — каже Леся Щерабнюк.

Ґеорг Дроздовський писав:

«Я любив ці Чернівці, в яких з’явився на світ, і якщо часом я й мріяв про далекі мандри, сповнені пригод у великому світі, то ніколи не соромився бути чернівчанином…». 

Політик сучасного рівня Микола фон Василько

Заслуговує на меморіальну дошку порівняно скромний будинок під №40 (Новий Світ, 26). Це симпатична вілла, але без фанатичної помпезности, зважаючи на становище та статки його власника. І тільки вензель на брамі свідчить про те, що в ньому мешкав український громадсько-політичний діяч, професійний дипломат, представник шляхетського роду з Буковини Микола рицар фон Василько (нім. Nikolaus Ritter von Wassilko; 1868–1924).

За словами пані Лесі, це була одна з найяскравіших політичних постатей Буковини з новим і прогресивним мисленням. Фон Василько випередив свій час.

 «Я в захваті від цього чоловіка, адже він стільки зробив для української державности, що заслуговує на найвище пошанування», — каже пані Леся.

Микола фон Василько народився на Буковині у родині багатих землевласників Васильків. Оскільки мав схильність до наук, то батьки не пошкодували грошей і відправили його на навчання до Відня.

«Це був найпрестижніший столичний закритий заклад Терезіанум для юнаків зі шляхетних родин. Основним його завданням було виховання освічених чиновників та дипломатів. У ньому вчилися діти дворян, військових, високопоставлених чиновників або, як би ми тепер сказали, «золота молодь». (Це як тепер багаті люди відправляють своїх дітей на науку в Англію). Микола Василько вільно володів румунською, німецькою, українською, французькою, англійською мовами, добре знав латину та грецьку», — каже екскурсоводка.

Він блискуче закінчив цей заклад і повернувся до Чернівців. Рік служив у австрійській армії, відтак вступив на правничий факультет Чернівецького університету.

«Про Миколу фон Василька ходили легенди. Він умів насолоджуватися життям. Та це не завадило йому блискуче навчатися. За рік до закінчення навчання в нього померли батько і мати, тому він перебрав на себе маєтки в селі Слободзії-Комарівцях, а це дві громади. І він дуже добре справився з цим завданням. Як не дивно, саме володіння цими маєтками й зробили його справжнім українським політиком у доволі молодому віці. Йому тоді було всього 23 роки».

Службу Божу в церкві він перевів на українську мову, для чого запросив україномовного священника. Аби досконало вивчити українську, він поросив допомоги в учителя. Також у селі відкрив україномовну школу, а 1908 року у Вижниці – українську гімназію.

Цілком заслужено Микола Василько 1898 року отримав місце в буковинському сеймі. Упродовж наступних майже 20 років він був депутатом буковинського крайового сейму та австро-угорського парламенту від виборчого округу Вижниця-Путила і завжди вмів привернути увагу поважного зібрання до проблем Буковини.

Його авторитет був беззаперечним. Микола Василько стільки зробив для Буковини, що був почесним громадянином у 76 містах і селах, зокрема у Чернівцях, Кіцмані, Путилі. На Буковині вчителі завдяки Василькові мали найбільшу зарплату в усій Австрії.

Микола Василько як справжній політик дуже добре розумів силу політичної реклами і роль преси. Він не пропускав нагоди, аби подати себе з найкращого боку. Так, у 1903 році в центральній пресі Василько помістив світлину зі своїм сином Гамількаром-Николаєм, котрий уже в 9 років студіював науку в тому ж Терезіанумі, що й він колись навчався.

Микола Василько був хорошим оратором і мав прекрасну як для політика рису – повний політичний імунітет.

До речі, попри те, що Василько був дуже забезпеченим, усі кошти вкладав в українську державність.

Коли Микола фон Василько захотів залишити політичну діяльність, його вмовили не йти, адже не було ким його замінити.

«Він був молодим чоловіком, але відчував, що сили його залишають — активна діяльність виснажувала. У 57 років через астму та легеневу недостатність він відійшов у вічність», — каже Леся Щербанюк.

Скромна як для чоловіка таких високих посад вілла збереглася з фамільними монограмами. Будинок Микола Василько збудував для своєї родини наприкінці ХІХ століття.

 

Вілла, де жив Кордуба

Ще одна «симпатична» адреса на вулиці Шевченка — вілла під номером 30. На будівлі немає меморіальної таблиці, але тут свого часу жив дуже поважний чоловік, який вніс вагомий вклад у розвиток міста — Мирон Кордуба.

«1900 року з Відня до Чернівців приїжджає Мирон Кордуба. Він закінчив віденський університет, блискуче захистив наукову працю щодо діяльности галицько-волинського князівства. Маю підозру, що сюди він приїхав не без допомоги професора Смаль-Стоцького, який запрошував талановитих, освічених галичан, аби піднімати на належний рівень історію та культуру Чернівців», — розповідає екскурсоводка.

У Чернівцях Кордуба прожив 16 років. Працював професором вищої реальної школи. А 1902 року заснував у Чернівцях товариство істориків. Мав амбітну мрію зібрати всіх інтелектуалів міста. 1906 року він вперше видав ілюстровану історію Буковини. Підготував її в доступній формі як шкільний підручник (нещодавно книжку перевидав Сергій Нежурбіда).

З початком Першої світової війни М. Кордуба виїхав із Чернівців (прийшла румунська влада, яка не потребувала українців). Але він дуже любив це місце, найкращі роки професора були пов’язані з вулицею Шевченка, будинком та містом.

Наступна адреса на вулиці Шевченка – 13. На будівлі барильєф красивої жінки. Тут 20 років проживали відомі актори Галина Янушевич і Петро Міхневич.

«Галина Янушевич зіграла у нашому театрі всі головні ролі за п’єсами Ольги Кобилянської. Це знаменита «Вовчиха» та інші. Вона дуже глибоко відчувала дух Кобилянської, їй характерні персонажі, глибокі жіночі ролі. Грала не тільки на сцені чернівецького театру, а й у фільмах за творами Кобилянської. Її чоловік теж був такий імпозантний. Чернівчани поважнішого віку пам’ятають, як ця красива театральна пара прогулювалася вулицею Шевченка та Кобилянської», — розповідає екскурсоводка.

Привертає увагу будівля, де нині четверта школа (раніше тут була знаменита промислова школа).

За словами дослідниці історії, першим директором промислової школи (пропрацював 18 років) був архітектор Йозеф Ляйцнер. Він приїхав до Чернівців із Європи.

«Це той архітектор, який збудував костел Серця Ісуса. І разом з учителями та учнями промислової школи — корпуси університету, промисловий музей та багато приватних вілл у Чернівцях. На фасаді навчального закладу виліплено чотири богині: ремесла, мистецтва, науки і комерції. Тут вчилися на архітекторів, будівельників, продавців. Звідси вийшли 800 випускників. Саме учні цієї промислової школи збудували Чернівці. Ось наскільки тоді був професійний підхід. Аби не запрошувати постійно архітекторів із Відня, тут відкрили школу та вкладали у неї кошти. Те, що ми отримали сьогодні у спадок, це без перебільшення заслуга цих людей», — зауважує Л. Щербанюк.

Ольга Максимюк

Фото Ірини Болести                                                                         

 

 

Залишити відгук

Залишити відгук