1
Завжди цікавило, хто все ж протистоїть місту, яке так милується собою? І якось я таких людей не знайшов спочатку, а потім усе ж знайшов.
Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальності.
БЕЗРОДНИЙ КОСМОПОЛІТ
Пам`ятник Паулю Целану, фото “Шпальти”
Одного поета не запросили до Целанівського центру, що на вулиці Кобилянської. Очевидно, щоб запобігти скандалу. Бізнес не любить і побоюється його. Причини були зрозумілі: по-перше, поет був лівих поглядів, по-друге – космополітом (ба більше, люди, надто стурбовані національністю, викликали у нього підозру чи навіть огиду). По-третє, його надихав російський анархіст Кропоткін, і йому неприємно, може, навіть боляче було чути про якісь німецькі фонди. По-четверте, він уперто писав імперською мовою, хоча це була мова тих, хто хотів його вбити. По-п’яте, він стверджував, що якщо поет пише вірші мовою, якою не думає, то він бреше. По-шосте, він ненавидів патентованих антифашистів, позитивних «усміхальчиків», тих, хто за все добре, проти всього поганого. Враховуючи ще просто складний характер… Слава Богу, ми не бачили цього виродка у нашому Пауль Целан Центрі! За стільки років. Ім’я цього незапрошеного дивака, покидька, відлюдька… Пауль Целан. Я мав на увазі його. Він писав імперською (щодо Чернівців) німецькою мовою, він не вважав себе єврейським поетом, і все інше – за списком.
Цікаво, де зараз публікувався б Целан зі своїм космополітизмом, Кропоткіним? Я не кажу, що в Чернівцях (тут усе зрозуміло), в Україні. Себто він протистоїть місту досі. Його зараз не сприйняли б.
ПРО ВІСЛЮКІВ І ГОРДІСТЬ ЗА СВОЮ ГНОЇВКУ
Ервін Чаргафф – видатний біохімік, один з перших дослідників ДНК
«Коли чорт уже не знав, щоб іще такого втяти, він прищепив кожному народові гордість за свою гноївку. А того, хто цю гноївку міняє, почасти вшановують, а почасти таврують, як перебіжчика».
Сказав один чернівчанин на якомусь черговому національному святі з вишиванками, гоп-гоп, виступами промовців-злодіїв і всім антуражем. Чи, може, написав у блозі. Я не пам’ятаю. Оскільки він був доволі помітним, його таврували, катували коментами і дурістю, сприйняли його слова як тотальну зраду. А потім зграя побачила іншу жертву і з брехом сунула в інший бік. І я подумав: «Це таки андеграунд».
Але він не вгамувався і написав якось після чергових виборів:
«Найбільша хвала, яку можна скласти демократії, полягає в тому, що віслюків тут міняють швидше, ніж в інших системах. Зрештою, розважальна вартість цієї зміни дещо применшується тим, що імена змінюються, але не обличчя».
Може, він сказав це у 2014 році чи 2015-му, чи 2019-му, теж не пригадаю. Якось цей дивак зайшов чи то в собор Успіння Пресвятої Богородиці, що на Руській, чи то у Святодухівський собор і зауважив:
«Коли щось і падає на мене з неба, це здебільшого голубиний послід».
А коли нещодавно подивився телевізор, то помітив:
«…Життя стало таким складним, що індивід, спантеличений під шквалом розважального галасу, піддатний на витончені маніпуляції, вже не спроможний вирватися із замкненого кола, яке створюють навколо нього корумповані політики, безголові військовики, ласі на війни науковці, жадібні концерни і підлабузницька огидна індустрія точок зору».
Яку огидну індустрію точок зору він мав на увазі? Кого? Портнікова? Голованова? Бабченка? Дубінського? Мазур? Піховшека? Соколову? Чи якихось місцевих глашатаїв? Хтозна…
Але чий язик повернувся так їх назвати? Звісно, язик без п’яти хвилин Нобелівського лауреата, чернівчанина за народженням Ервіна Чаргаффа. Все це його вислови. Просто я переніс їх у сьогодення. А він сказав їх дещо раніше. Такий я – підступний…
Думаю, ми встановили йому меморіальну дошку, а не прибили його нею лише тому, що випустили з уваги один нюанс – він насправді промовляв про нас. А не про когось. Час тут не має значення. Якби ми знали… це наша помилка. Зараз нам би конче не сподобалися такі вислови. І тоді теж не подобалися.
Наостанок ще його цитатка:
«Наш час маріонеток, проте ніхто не може сказати, що бачить руку, яка смикає за ниточки. Гадаю, що було б неприпустимим спрощенням твердити, що цим лялькарем є комунізм чи капіталізм або християнство чи іще щось. Світ рабів без видимих погоничів; пустеля, що розростається, і неможливо сказати, звідки береться цей пісок».
ВІД ДУРОСТІ НЕМА ПОРЯТУНКУ
Грегор фон Реццорі – відомий кіносценарист та письменник
Уявіть, якби ви дізналися, що відомий чернівецький письменник відмовився від паспорта і громадянства. Як би ви сприйняли це? Спитали би про хліб, який він їсть? Чи сказали б йому сакраментальне: «Не подобається – валіза-вокзал»? Може, виховували б у пресі? А таким був чернівчанин Грегор фон Реццорі (1914-1998 рік), відомий письменник, журналіст, сценарист, чоловік, якого вважала взірцем Бріжіт Бардо. Він жив без паспорта 40 років, без громадянства. Бо ненавидів державу як таку. Будь-яку. Він вважав суспільну думку заздалегідь ідіотичною. Як би ми сприймали його? Якби він був нашим сусідом? І, наприклад, дав таке інтерв’ю якійсь буковинській газеті:
«– Ви кажете, що ваш головний ворог – дурість».
– Це не тільки мій ворог. Можна стверджувати, що людина народжується швидше доброю, ніж поганою. Але далеко не всі народжуються розумними. Насамперед це питання кількості. Якщо взяти десять людей, то їхній розумовий потенціал практично зведений до нуля. І якщо ти береш сто тисяч разом – на цьому потенціалі можна покласти хрест. Переконливий приклад того, що таке розум мас, – це те, як Ісус Христос перетворився на церкву.
Безкінечний ланцюг неправильних тлумачень і непорозумінь – усе це я називаю дурістю. Нерозумна людина може бути люб’язною, навіть чарівною, але розумною вона не стане. Накопичення і прогресування дурості людства – це те, чого я боюся. І рішень тут поки що нема.
ВСЕ, ЧОГО ХОЧЕТЕ, – БУТИ СПОЖИВАЧАМИ І ПАТРІОТАМИ
Вільгельм Райх – психоаналітик, перший дослідник фашизму
Ще один чернівчанин Вільгельм Райх (1897-1957 рік), про якого хотілося б згадати. Він був першим дослідником фашизму й одним із перших антифашистів. Райх не помер би відносно рано, якби у нього не було бзіку – він вважав людей однаковими. Себто для нього фашистами, нацистами були не лише німці, але й американці, японці, євреї, росіяни – просто всі, хто так чи інакше хотів пригнічувати, уніфікувати. Він вважав, що це – загальна пошесть. Тільки у якихось країнах помітна, а десь – не так. Звісно, це дещо дратувало суспільство, в якому він жив. Можливо, через це наш земляк помер в тюрмі демократичної країни – США – у 1957 році. За ґратами він перебував через звинувачення у шарлатанстві… Ось, що він писав наостанок, на коня… перед смертю. Звертаючись до недружніх міщан, які звинувачували його у зраді:
«Я хочу, щоб ти, маленько людино, перестала бути недолюдиною, а стала б собою. Повторюю, самим собою. Не газетою, що ти читаєш, і не думкою «правильних» сусідів, а самим собою. Ти не знаєш, а я знаю, наскільки низько ти впала насправді. Ти молиш Бога про щастя в житті, але благополуччя для тебе важливіше, навіть якщо, дотримуючись його, ти цілком утрачаєш себе, й усе твоє життя зазнає катастрофи. А оскільки ти не навчилася хапатися за своє щастя, насолоджуватися ним і оберігати його, тобі бракує сміливості і чесності (…)
Звісно, тобі потрібні генії, і ти готовий ушановувати їх. Але тобі треба милі генії, що поводилися б «пристойно», генії помірні, без усіляких, із твого погляду, заскоків. Тобі не потрібні генії не приручені, що ламають бар’єри і заборони. Тобі потрібні обмежені й затиснуті. От перед такими ти готова, не соромлячись, марширувати вулицями.
Ось яка ти, маленька людино. Ти можеш тільки пожирати все до останньої краплі, але ти не здатна творити. Ось чому ти зараз є тим, ким є, і займаєшся тим, чим займаєшся: розтрачуєш життя, сидячи в нудних задушливих кабінетах; горбатишся на виробництві, будучи придатком машин, чи колупаєшся над креслярською дошкою, зв’язана ненависними шлюбними узами, і виховуючи чомусь неслухняних дітей. Ти не здатна розвиватися в правильному напрямку, тому що в тебе ніколи не виникає власних ідей, тому що ти завжди готова з легкістю брати, але не готова віддавати…
Ти здатна лише витрачати і пожирати, але не творити і віддавати (…) Чого ти хочеш – так це бути споживачем і патріотом».
Де б вони зараз друкувалися, працювали, якби жили в теперішніх Чернівцях? Чи можна дозволяти собі таку свободу? І що б чули від політиків та активних громадян? Стільки запитань. Про відповіді можна лише здогадуватися. Але, з їхнього досвіду, можу зауважити ось що: «Чернівці – це місто, яке варто заперечувати». Чи не так? Наш справжній андеграунд залишився у минулому. Зараз тільки слабкі спроби…
Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думки, висловленої у матеріалі.
