0
Найбільше запитань після перегляду фільму викликала сцена судового слухання за участю адвоката Василя Стуса Віктора Медведчука.
5-го вересня у широкий кінотеатральний прокат вийшов створений за підтримки Держкіно фільм «Заборонений», знятий за історією життя і боротьби Василя Стуса. Олександр Докієн побував на допрем’єрному показі стрічки і пише про те, чому чернівчанам варто піти на реальну історію про нескореного поета. Історію кохання і зради, людської гідності та підлості.
О, майбутнє моє! Для тебе! –
Тисячі слів подужав!
Нащо ж в’їлись до самого серця
між ребер
Кулі та нужа?
(Євген Плужник)
У Чернівцях показали фільм «Заборонений» про поета Василя Стуса. Показ був допрем’єрний і безкоштовний. Глядачі знайомі – вони постійно зустрічаються на публічних дискусіях і різних акціях. Словом, люди з позицією прийшли на фільм про людину, яку за свою позицію закатували.
Спочатку глядачі познайомилися з режисером, сценаристом і головним актором – вилитим Стусом. Далі подивилися фільм. А після зал аплодував, доки титри не закінчилися. Хтось плакав.
Після показу дехто висловив вдячність знімальній групі, хтось поділився своїми відчуттями після побаченого. Хтось зауважив про неточності. Але найдоречніше з усього, як на мене, – звернули увагу на вже скандальну сцену судового слухання за участю адвоката Василя Стуса – Віктора Медведчука. Того самого, що кум Путіна.
— Досить крові,— продекламував кат,
коли ніж, загнаний мені поміж ребер, стримів у спині.
А я подумав, скулившись весь од болю:
що, як він захоче ще й лікувати мене?
(Василь Стус)
Це могла б бути найголовніша сцена у фільмі. Авторам довелося не солодко, за їхніми словами – або так, або ніяк. Бо треба дозвіл, юридичні формальності, колізії. Медведчук – не прозвучало. Ситуація нагадала мені негативного персонажа відомої серії фантастичних романів, якого називали «Відомо-Хто» або «Той-Кого-Не-Можна-Називати», бо боялися його імені.
Автори говорять, що, мовляв, усі і так усе знають, а імена катів треба забути. Але я не дотримуюся такої думки, особливо, коли ті самі кати керують процесами в Україні досі.
Медведчук у 80-ті – це недолугий адвокат українського Прометея, якого розіп’яв на «скелі» радянський режим. Як можна робити фільм про Стуса з беззубою сценою суду? Мистецтво повинно спонукати до думки. До якої спонукає ця частина фільму й історія з отриманням дозволу на неї? До компромісу. А Стус і компроміс – речі не сумісні.
Ще одна важлива сцена – протест проти репресій у кінотеатрі «Україна» на фільмі Параджанова «Тіні забутих предків». Є там і Чорновіл, і Дзюба, є і Стус з Параджановим. Хто не знає про акцію, тому Google на допомогу. Дійсно, коли актор кричить: «Усі, хто проти диктатури, встаньте!», пробирає, але на цьому все – закінчуються «мурашки», більше їх не буде, аж до сумної пісні у кінці.
Фільму бракує цілісности, деякі сцени ніби вирвані. Періоди життя Стуса «перебиті» документальними зйомками старого Києва – це ніби додає стрічці документальности. Саме на ній наголошують і автори, але коли справа доходить до безкомпромісних сцен, вони посилаються на «художність».
Різала око перука (ніби солома) акторки, яка грала Аллу Горську, і те, як вона курила не затяжками – це про неякісні деталі, що роблять неприємний післясмак. Так само грубий карикатурний грим Дмитра Ярошенка, де він грає Стуса у засланні.
Що стосується другої половини фільму, то це вже більш цільна послідовна історія з розкриттям окремих персонажів і мотивами їхніх учинків.
Усiм нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах
Василь Стус
Цей фільм, свідомо чи ні, виконує важливу місію: нагадує, а когось знайомить із поетом і дисидентом Василем Стусом. Нагадав про адвоката Медведчука. Зізнаюся, донині я навіть не знав цього факту, хоча люблю поезію Стуса, знав про акцію в кінотеатрі «Україна», про трагічну долю, а от про кума Путіна не відав. Дізнався про те, що і сина – Дмитра Стуса – теж пов’язують із Медведчуком. До речі, сам Дмитро негативно відгукнувся про сценарій фільму, він йому не сподобався – «ні етично, ні естетично».
«Заборонений» не потягається ні з американськими фільмами, ні з європейськими, ні з корейськими. Навряд залишить свій слід у історії українського кіно. Часто просять робити поступку, як автори з акторами, так і глядачі. Мовляв, треба знизити планку, бо це українське кіно, так ще й про Стуса! Але ніхто не робить поступок на книгу, бо вона українська, чи полотно, чи музику. Ніхто не каже: «Ця музика не дуже крута, але вона українська! В нас не було такої техніки, грошей і досвіду, як в американців, ви повинні це зрозуміти. У нас були юридичні проблеми! І саме тому, що в нас не вийшло те, що ми хотіли, – вийшло так, як є. Поважайте це. І сподіваємося, що ви підтримаєте нас». Як кажуть у фейсбуку: «Ну, камон». Серйозно?
Їх би за ґрати! Їх би до суду!
Їх би до карцеру за розбій!
Доказів мало??? Доказом будуть
Лантухи вкрадених вір і надій.
(Василь Симоненко)
Важлива актуальність цієї стрічки. Участь Медведчука у справі Стуса досі викликає чималий резонанс у суспільстві. І те, що автори зачепили цю тему, розбурхали цей «вулик» – беззаперечний плюс «Забороненого». Ще одне – фільм, як паливо для підйому національного духу. Якщо десята частина молоді, яка побачить цей фільм, «загуглить» поета і прочитає його вірші – це вже перемога. Треба боротися із шаблоном, що українська література нудна. Ні Стус, ні Симоненко, ні Горська, ні Довженко, ні Плужник, ні ще десятки митців не нудні. Їхнє мистецтво розриває душу, а душа, як м’яз, після кожного розриву більшає, міцнішає.
Історія заслання Василя Стуса римується з історією Олега Сенцова, який відчуває на своєму горлі стиснуті пазурі сучасних російських кадебістів. А ми є свідками злочинів правонаступників радянського тоталітарного режиму. Сенцов – це Стус для нашого покоління. Він теж голодував, його теж висунули на Нобелівську премію миру, як і колись Василя Семеновича. Залишається сподіватися, що доля його складеться не так трагічно.
– О часе велетнів! Прости утому
Мені, найменшому з твоїх синів!
І, невідомому в світах нікому,
Мені день радісний яснів…
Яснів…(Євген Плужник)
#FreeSentsov
