Про нас забули. Чому Чернівцям не потрібні успішні спортсмени

Бронзовий призер Європейських ігор каратист Валерій Чоботар пише про те, як влада «віддячує» спортсменам, які прославляють наше місто та область.

З 21 по 30 червня у столиці Білорусі Мінську тривали другі Європейські ігри. Ці багатовидові змагання проводять один раз у чотири роки, і за рангом вони поступаються лише Олімпіаді. Єдиний чернівчанин, якому вдалося здобути медаль на Євроіграх – 25-річний Валерій Чоботар. Він посів третє місце у змаганнях із карате. Але у рідних Чернівцях цей успіх залишився малопоміченим. В облдержадміністрації Заслуженого майстра спорту України відзначили сувенірним годинником, а в міській раді – грамотою і книгою. У своїй колонці Валерій Чоботар пише про те, що чернівецька влада забула про спортсменів, які прославляють наше місто та область.

Коли я наприкінці 2018 року повернувся із чемпіонату світу зі «сріблом», то пішов до голови Чернівецької облдержадміністрації Олександра Фищука. Він мені вручив відзнаку «На славу Буковини». Потім – до Василя Продана, який виконував обов’язки мера Чернівців. Він подарував годинник. Хоча за такі досягнення в інших областях зазвичай дають якусь грошову винагороду або квартиру. Тоді мені пообіцяли, що будуть старатися щось виділити. Ми з тренерами те все послухали, думали, що з часом щось зміниться. Але все, що чиновники зробили – зняли мене з міського фінансування, де я отримував 1500 гривень за місяць, і перевели на обласне, додавши 100 гривень до цієї суми.

Нещодавно, на початку липня, я повернувся до Чернівців із Європейських ігор у Мінську, де виборов бронзову медаль. Але мене ніхто навіть не привітав. Мабуть, думали, що Чоботар і так постійно щось виграє, тому у вітаннях немає сенсу. Ні в.о. голови Чернівецької ОДА, ні міський голова не запрошували до себе. Вперше довелося самим напрошуватися на зустріч. Михайло Павлюк привітав аж 11 липня (Євроігри закінчилися 30 червня), а Олексій Каспрук – 17 липня. Тобто, вже пройшло більше двох тижнів відтоді, як я повернувся до Чернівців. В. о. голови ОДА подарував годинник та пообіцяв, що для спортсменів-олімпійців зроблять якийсь фонд. А мер Чернівців взагалі чомусь вирішив зібрати всіх каратистів у ратуші. Це мене дуже обурило, оскільки він запросив також учасників Всесвітніх ігор з єдиноборств серед школярів, які навіть не виграли медалей. І відзначили всіх однаково – дали грамоту і книжку. Байдуже, чи ти виграв медаль других за рангом змагань планети, чи просто поїхав на турнір серед школярів. Як це можна прирівнювати? Це неадекватно. Міський голова спочатку підійшов до цих юних каратистів і лише потім до мене з тренерами. Говорити з ним уже не було бажання. Тому що як можна не розрізняти масовий і олімпійський спорт? Представники останнього працюють на результат, прагнуть визнання, наша основна робота – олімпійські досягнення, і ми вкладаємо в це все своє життя. Відповідно, ми хочемо, щоб нас якось відзначали. А не щоб після перемог про нас просто забували.

Вам буде цікаво: Карате – як шахи. Чернівчанин Валерій Чоботар про бронзу Євроігор та зміну громадянства. Відео

Представники влади тільки дають обіцянки, але не виконують їх. Наведу приклад. Мій тренер із фізпідготовки легкоатлет Микола Лабовський виступав на Олімпіаді-2012 у Лондоні. Йому наша влада пообіцяла квартиру за це. Вже пройшла Олімпіада-2016 в Ріо, скоро будуть ігри в Токіо у 2020-му, а квартири в нього досі нема. Тому я не вірю цим обіцянкам і виношу цю проблему на загал. Якщо про це не говорити, то нічого і не буде. Більшість олімпійців мовчать, тому що бояться, що й нинішнє фінансування уріжуть. Але мені здається, що ми досягли такого дна, що вже немає що врізати.

Я промовчав після «срібла» чемпіонату світу. Й от нещодавно став бронзовим призером Європейських ігор. Це єдина медаль для Чернівців на цих змаганнях, але цей результат ніяк не відзначили. Як таке може бути? Скільки можна витирати об нас ноги?

Владникам все одно – вони відкривають майданчики і кричать, як сильно підтримують спорт. Але майданчики нічого не мають до спорту вищих досягнень, це зовсім інше. Ми займаємося професійно, і нам ті майданчики ніяк не допоможуть. У нас набагато більші витрати. Ми губимо здоров’я, щоб отримати якесь визнання. Але натомість отримуємо грамоту і книжку?

Коли мій пост у фейсбуку про це нагородження у міськраді за дві години поширили 50 людей і проблема набула розголосу, міський голова у коментарях вирішив попросити вибачення. Це добре, звісно, що він звернув увагу, пообіцяв 100 тисяч гривень на підготовку до Токіо. Але цю ж суму у 2016 році давали кожному претенденту на Олімпіаду, тому це нормальна практика. Просто владники забули про неї, тому у нас і олімпійців у місті особливо немає. Бо ніхто не хоче працювати задарма. Коли ти знаєш, скільки вклав у спорт сил, своїх особистих грошей, і потім тебе ніяк не оцінюють… Для чого це робити? Для досягнення цих нагород я витратив 20 років, але в чому полягала суть робити це все? Де визнання?

Окрім цього, не в усіх містах така ситуація, як у Чернівцях. У Чорноморську Аніті Серьогіній міська влада організувала таку зустріч, про яку в Чернівцях можна лише мріяти. Жителі міста зібралися на площі, люди прийшли з плакатами, скандували її ім’я, брали автографи. Аніті одразу вручили сертифікат на 30 тисяч гривень, а її тренерові – на 15 тисяч.

У Львові Станіславу Горуні та Галині Мельник дали по 25 тисяч гривень і щомісяця до Олімпіади виплачуватимуть ще по 10 тисяч. Так, це не колосальні суми. І я розумію, що в Україні зараз складне фінансове становище. Але в інших областях хоч якось можуть підтримати спортсменів, а у нас навіть привітати не могли нормально. Зате сфотографувалися для піару всі. Та для мене і для чернівецького спорту від цього ж нічого не змінилося.

Я не здивуюся, якщо з кожним роком спортом на Буковині займатимуться все менше людей – через ставлення до нього в Чернівцях та області. Батьки моїх юних вихованців запитають мене: «А що вам дали за «бронзу» Євроігор?» І що я їм скажу: «Нічого»? А вони тоді говоритимуть: «А для чого ми тоді водимо дитину і вкладаємо в неї гроші?» Можна відповісти: щоб забрати з вулиці і привчити дисципліни. Але до скількох років ця дитина протримається? До чотирнадцяти? А потім скаже: «Для чого мені далі цим займатися?» Про спорт вищих досягнень і мова не йтиме.

 

Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.

 

Залишити відгук

Залишити відгук

Один відгук

  1. Дариана
    Липень 23, 2019 о 23:29

    Заслуга спортсменов велика и их труд и упорство это, безусловно, пример для всех, но если ты занимаешься этим ради «удовлетворения самолюбия», денег, квартир, почестей – это не совсем честно. Настоящий фанат своего дела, истинный спортсмен, – подпитывается своими успехами, выигрышами, медалями, достижениями. А не одобрению каких-то меров, жителей Черновцов, страны.
    Спортсмен знает своё дело и цели и идёт к ним.
    Это уже страна будет локти кусать, когда спортсмен уедет выступать за другую страну, потому что она ценит и уважает его гораздо больше родной.