Еклесіяст

Про Ріббентропа, Суворова і чернівецького консула Кюнце

22 червня — чергова річниця початку війни. З 23 червня 1941 року у чернівецьких кінотеатрах планували розпочати показ відомого радянського фільму з назвою «Если завтра война».

Марта Блюм та її чоловік Річард, 1936 рік

Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальності.

Незабаром, 22 червня — чергова річниця початку війни (у радянській версії). Цікаво, що з 23 червня 1941 року у чернівецьких кінотеатрах планували розпочати показ відомого радянського фільму з назвою «Если завтра война». Його і показували в цей перший воєнний тиждень. Хоча війна була вже сьогодні. Про цю разючу містичну деталь, чудернацьку обставину воєнного життя міста пригадав, коли читав відомий твір Віктора Суворова «Криголам» (один із небагатьох історичних творів, який виходив мільйонними тиражами).

Як відомо, колишній радянський розвідник Володимир Резун (Віктор Суворов) у своєму знаменитому історичному бестселері «Криголам» висуває версію, що Сталін планував першим нанести удар по Німеччині. А Гітлер 22 червня 1941 року його просто випередив. Сталін десь у липні того ж року мав напасти перший. З цієї точки зору, фільм «Если завтра война» потрапив до чернівецьких кінотеатрів напрочуд вчасно. Тоді жодної містики, лише політика.

Фото Віллі Прагхера (Чернівці, липень, 1941 рік)

Скан із газети «Радянська Буковина», 1941 рік (25 червня)

Мимоволі приходить ідея: а якщо порівняти аргументи Суворова, якими він хоче переконати нас, що Сталін готував напад на Німеччину, з тим, що нам відомо про буковинські події 1940-41 рр.?

У цій статті ми так і зробимо. Однак перед тим зауважу, що Суворов вперто замовчував одну деталь. Він приписував авторство ідеї про «перший удар Сталіна» собі, що є доволі смішним зухвальством. Звісно, у неї зовсім інший автор. Причому відоміший, ніж Суворов. Про це наприкінці.

Отже, один із головних аргументів Суворова, що 1941 року СРСР більшу частину своїх військ сконцентрував біля кордону з Європою не внаслідок некомпетентності керівництва (як запевняли у радянські часи), а цілеспрямовано, готуючись до нападу на Німеччину (Європу загалом). Адже, якщо готуються до оборони, основні сили розташовані у внутрішніх районах країни. Це логічно. Чи не головний удар, на думку Суворова, Сталін готував проти Румунії. Вона була основним постачальником нафти для Німеччини. Заради цього, власне, (за версією Суворова) і була підготовлена анексія Бессарабії і Буковини у 1940 року. Щоб більше наблизитися до румунських родовищ нафти, зручніше нанести фатальний удар. Попри те, що багато істориків вважає міркування Суворова «непрофесійними», «замовними», є низка цікавих, разючих збігів. І якраз буковинські матеріали цікаві.

Обкладинка книги В. Суворова «Криголам»

Наприклад, цікавий доповідний лист швейцарського консула у Чернівцях своєму керівництву, де він звітує про події 1940 року у нашому місті. Збіг у тому, що консул доповідає про неймовірну кількість військ, які прибули на Буковину. Військових було набагато більше, ніж для того, аби захопити маленьку провінцію.

Отже, що пише швейцарський (був такий!) консул у Чернівцях Ніколас Кюнцле керівництву:

«Натовп, який переважно був прокомуністично налаштований, радів і кидав на дорогу квіти. Через певний час усе населення наважилося вийти на вулиці, на яких усе ще лязготіли танки, за ними рухалася змучена піхота і кіннота, яка мала гарне шкіряне вбрання, а коні здавалися добре доглянутими. (…) Позаду їхали також вантажівки з найсучаснішими мітральєзами – чотири в ряд одна біля одної машини Червоного Хреста та вантажівки з вояками. Це все дійство тривало чотири дні і чотири ночі й наближалося у бік нового кордону, близько 40 км від Чернівців. Постійно, вночі і вдень, їхала і їхала величезна кількість всього можливого, а ми ж, чернівчани, не звикли до такого, і тільки зараз зрозуміли, що таке мільйонне населення Росії та її масштаби, хоча пізніше ми побачили і її недоліки. Люди стояли годинами і дивилися на цю картину масового в’їзду, аж поки геть виснаженими не йшли додому. А пізніше верталися знову і знову, і навіть о 12 та 1 годині ночі все ще було багато спостерігачів. Від цього постійного шуму та гуркоту населення зовсім збудилося. А потім ці літаки, які постійно снували туди-сюди… Якось я за декілька хвилин нарахував їх близько 250 (!). Чи це були ті самі літаки, чи надлітали все нові й нові, мені важко сказати, але очевидно, що совіти мали в своєму розпорядженні велику їх кількість. Траплялися різні типи, але дуже великих і важких апаратів я бачив мало. Таким чином, через Чернівці за чотири дні і чотири ночі (!) промарширувала могутня армія…»

(зб.«Буковина: соціальні рухи та соціально-політичні процеси (1918-1944 рр.) Погляд дипломатів», упорядники: Володимир Заполовський, Сергій Осачук)

Чи не правда, двісті п’ятдесят літаків у повітрі одночасно для нашого чарівного, але маленького краю – якось занадто. Очевидно, військ було з запасом. Хоча тут є і певна розбіжність із Суворовим, який вважає технічний стан радянських військ хорошим. Наш же чернівецький швейцарський консул перебував з цього приводу у певному скепсисі, посилаючись на великого експерта, свого знайомого механіка з Чернівців. Ось що пише далі Ніколас Кюнцле:

«Радянські машини загалом однакові і нагадують стару модель «Форд», але двигуни у них не найкращі. Така сама проблема й у вантажних машин. Дуже часто на дорогах можна побачити легковики і вантажівки, що потребували ремонту. Це нагадує мені часи так десь 1906 року, коли їзда на автомобілі була пов’язана з багатьма труднощами. Те, що ці мотори не є якісними, визначив один швейцарський механік у Чернівцях, який, окрім того, стверджував, що мотори на танках так само, як і на літаках, також далеко не першої якості».

Друга теза Суворова полягає в тому, що 13 червня 1941 року багато військових частин, які були розташовані у середині країни, отримали наказ передислокуватися до західних кордонів СРСР. На думку Суворова, для нападу. Дивно, Суворов дуже мимохідь торкається факту, що 13 ж червня 1941 року із Західної України до Сибіру відправили десятки тисяч родин, які належали до «буржуазії і ворожого елемента». Себто вислали домовласників. Для кого ж звільняли їхні будинки? Про це власники, звісно, дізнатися не могли. Як виселяли, ми можемо прочитати у художніх спогадах чернівчанки Марти Блюм «Горіхове дерево» (нині видане у Чернівцях у перекладі Лесі Будної ).

Обкладинка книги «Горіхове дерево», Марта Блюм

 Марта описує подію так:

«Солдати заходять до нас, читають якийсь наказ, у якому нема жодного змісту. Вони звинувачують мого батька, мати, бабуню у злочинах, яких ніхто не розуміє. Вони кажуть їм запакувати те, що вони можуть нести. Руки й ноги важкі, як буває у снах, повільно збираємо якісь вузли. «Те, що можете забрати», – повторюють солдати. Троє з них спускаються сходами дідівського дому, чекають у темряві на вантажівку. Вже близько першої. Знову галас, команди, п’ятеро людей заштовхують маму і бабцю у вантажівку. Знову крики: «Ворушіться, ворушіться, сучі діти». У вантажівці щільно – тіло до тіла – чоловіки та жінки на дерев’яних лавицях, їх розділяють лише вузли, на їхніх сонних обличчях – цілковите нерозуміння. Три дні й три ночі збирають вантажівки містян і селян, щоб запакувати їх у вагон для худоби. Старенька суха гуцулка з гір нічого кращого не придумала, ніж узяти курку під пахву. Криками й стусанами у вагоні птицю хочуть забрати в неї. Моя мама стає на захист гуцулки. З її окулярів навіть випадають скельця, які мало не губляться. Йде швидкий розподіл на сильних та безпомічних. У спільному вагоні, де їдуть близько 50 людей, лише одне невеличке віконце, залізна хрестовина біля стелі. Сильні борються за право володіння цим маленьким прямокутником повітря і світла. Закони швидко стають драконівськими. Всі хочуть жити за рахунок смиренних – матерів, бабунь із курками під пахвою…»

Марта Блюм підписує свої книги-спогади, Канада. Саскатун

Однак чому ми обрали спогади Марти? Є ж багато й інших… А тому, що завдяки добрим знайомствам родина Блюм не поїхала до Сибіру. Їх повернули додому, у Чернівці. Через декілька днів, ще до початку війни. І кого ж вона бачить у власному будинку? Правильно. Розміщених там радянських офіцерів.

«Коли ми прийшли додому, він здався мені Содомом і Гоморою. Книги, гроші, мої милі дрібниці, що залишилися з дитинства, були розкидані по підлозі. П’ять п’яних військових Радянської держави валялися на підлозі, сп’янілі не тільки від спиртних напоїв, але й одеколону, який вони знайшли. Поряд сидів мій батько, спопелілий, неголений, з тихою усмішкою. Сказав мені: «Ось вони, твої визволителі». (…) Вони просто не помічали нас, робили те, що було необхідно. Один із них звернувся до батька: «Посунься, це моє місце. Ти не багатій тепер». Шкіра на вилицях мого батька натягнулася, його мигдалеподібні очі примружилися, і він усміхнувся ширше, ніж його мучителі».

До речі, нині у будинку Блюм розташований чудовий ресторан – «Rita Steinberg» (на розі Дарвіна-Університетської).

Будинок Блюм

Так для кого звільняли будинки від чернівецьких домовласників? Суворов пише, що 13 червня війська отримують наказ передислокуватися до кордонів. І того ж дня масово виселяють місцевих домовласників. Їх звільняли у такій шаленій кількості для військових (при тому, що у місті і так на момент 28 червня 1940 року було багато кинутих будинків). Тож те, що ми вважаємо проявом злої волі, насправді було частиною військового плану. Мабуть, так. І навіть цей злощасний пропагандистський фільм «Если завтра война» якось дивно вкладається у версію першого удару Сталіна.  

І наприкінці обіцяна інформація про того, хто випередив Суворова у його версії. Під час війни у 1942 році цю версію з аргументами, схожими на суворовські, дуже детально озвучував міністр закордонних справ Третього Рейху Йоахім фон Ріббентроп. Тому авторське право все ж його, а не Віктора Суворова. Спеціально для гурманів викладаю скан публікації його промови 1942 року. Переклад її був опублікований у Києві. Щоправда, трохи згодом у Нюрнберзі на знаменитому процесі (1945-46 рр.) над військовими злочинцями Ріббентроп уже її НЕ озвучував. І, власне, ніхто. Акцент зробили на гітлерівському «плані Барбароса». Яку назву мав план Сталіна і чи був він, не дізнаємося, мабуть, ніколи. Але схоже, що був. Інші провідні чиновники Рейху там же, у Нюрнберзі, під час процесу говорили, що агресія проти СРСР була якась «мана, марення Гітлера». Що ж, мана, так мана. Втім, швидше за все, логіка. Іноді і Ріббентроп каже щось схоже на правду.

Скан із газети з промовою Йоахіма фон Ріббентропа

Так чи інакше, учасникам війни, яких уже майже нема, від цього легше не було. Боролися вони проти фашистів так само, якби і не було ніяких планів Сталіна.

 

Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.

 

 

Коментарі