0
Дещо про чернівецькі правила.
Центральна площа, місто Чернівці, 30-ті роки
Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальності.
Нещодавно на презентації книги «Чернівці. Антикварні нариси» (автори – Сергій Осачук, Микола Салагор) дізнався, що слово Czernowitz в австрійські часи багатомовні чернівчани сприймали як дивний слов’янсько-німецький покруч. Де «Czerno» – власне, чорний, а «witz» – жарт (німецькою). Разом – «чорний жарт». Мені це здалося осяянням і відповіддю на всі запитання, які зудять у душі. Це так багато пояснює, чому саме тут… відбувається те, що відбувається. Насправді, гумор таки був своєрідною фішкою міста. Колись його культивували насамперед журналісти і, звісно, жителі.
Зараз ми зраджуємо назві, так би мовити, родовому гербу. Наприклад, випускники теперішнього журналістського відділення не вміють усміхатися у матеріалах, хіба що боротися за щастя у всьому світі. У чому різниця? У справжньому гуморі є легкість, вона заразна і передається «усмішковим» шляхом, у несамовитій боротьбі за щастя є тільки важкість, нудність – вони теж заразні. Небезпечні.
У цьому матеріалі хотів би нагадати, як колись у Чернівцях писали. Не всі, але все таки… Як елегантно розкручували будь-яку тему, як не цуралися робити просто замальовки з чернівецького життя, насолоджувалися ними. Це зникло. Таке вміння у зародку вбивають в університеті, вбивають редактори ЗМІ. Просто взяв декілька замальовок із чернівецької преси тридцятих років і пропоную читачам «Шпальти».
Перша шпальта однієї з найкращих чернівецьких газет (усіх часів) «Дер Таг»
Про чернівецькі правила
Ви, напевно, знаєте цю історію, але мушу нагадати: два євреї (це початок половини чернівецьких історій) їдуть у потязі й не кажуть одне одному ні слова. Їдуть годину, дві – анічичирк. Нарешті один із них глибоко зітхає, у нього виривається «Ой-йо-хо-хо». Інший люб’язно усміхається та механічно відповідає: «Ну так, а я вам що кажу...».
Ця історія та ця приказка прекрасно характеризують одну з рис чернівчанина (Сzernowitzer). Адже нема нікого і нічого, що вразило б його. Він знає все. І знає краще за інших.
Припустимо, хтось повертається з далекої мандрівки, людина подивилася світ, вона може приголомшити своїми знаннями навіть байдужого представника племені ботокудо, в якому знайде й уважного учня, і слухача. Такий мандрівник і вчений справить враження на багатьох. Але в Чернівцях його не слухатиме ніхто. По-перше тому, що ми такі собі європейці (у Румунії чернівчани були «західняками», вони вважали, що Румунія надто балканізована, а європейські Чернівці страждають від цього – авт.). А по-друге, нагадаю, ми знаємо все, притому краще за всіх. Тому ми сміємося з усього, що хтось вважає чимось новим. Бо воно вже у нас є, а якщо нема, то не тому, що нема, а тому, що ми не дуже й хотіли того, чого у нас нема, того, чого хочуть інші…
Люб’язні читачі, певно, пам’ятають, коли у Чернівцях правила дорожнього руху були настільки вільними, що їх ніби й не було. І якщо почули на перехресті ревіння смердючого дизеля, а потім важкий гупіт, то зі стовідсотковою впевненістю розуміли, що сталося зіткнення. Потім шокований чернівчанин довго та вперто нарікав на азіатчину, безлад, відсутність правил, нарешті йшов до ліжка. А коли схвильована дружина торкалася його, він щосили кричав: «Ні, що ти думаєш про наші правила!» Звісно, не він один такий. Обурюються всі, всі нарікають на безлад. Навіть у Центральному шпиталі, в пологовому будинку та у склепах центрального цвинтаря люди обговорювали тему безконтрольного руху. І, нарешті, ввели правила.
Але що це? Тепер чернівчани насміхаються над цими правилами. Зараз вони зупиняються біля регулювальників зі скептичним виразом обличчя і запитують: «Що ви хочете мені сказати?» Їм здається, що введені правила незручні та неприйнятні. І коли бачать стоп-сигнал, то реагують як незаймана дівчина, яка сором’язливо гризе пальчик та на всі пропозиції промовляє: «О, найн…». Тепер чернівчани ставляться до правил із підозрою. Вони бачать у них серйозну небезпеку. Багато любовних пар обговорюють, чи не є це порушенням особистих прав людини. Чи зупиниться уряд на введенні лише дорожніх обмежень, чи утиски підуть далеко далі. Відень є Відень, Париж є Париж, але Чернівці є Чернівці. Такі у нас правила…
Скан із чернівецької гумористичної газети «Будяк» (фонд рідкісної книги бібліотеки ЧНУ)
Нерівна гра
Чернівецький стадіон. Матч. Публіка на трибунах не знає, звідки з’явилася така кількість пташиних голосів. Ці дивні трелі, свистіння, щебетання цілої зграї горобців, папуг, зозуль та інших істот.
Нарешті з’явився великий чарівник. У рваному, брудному одязі, йому років вісімнадцять. Хоча хто може читати ці вироджені обличчя? Можливо, йому п’ятнадцять, а то й усі двадцять п’ять. У його руках – дивна дерев’яна конструкція, флейти, тріскачки. Це схоже на якийсь старий планер-літак – якщо крутнути гвинт, то він заспіває по-пташиному. Дивно чути, як цей брудний хлопчак імітує звуки матінки-природи. Ось закувала зозуля, ось заквоктала квочка на яйцях, зацвірінькав горобець і навіть замекав цап. Аудиторія корчиться зі сміху, відволікається від гри – вся увага зосереджена на цьому зоологічному диві.
Якщо ви думаєте, що це він від любові до мистецтва, ви помиляєтеся. Мистецтво потребує хліба, майн дамен унд геррен, готуйте дрібні! Жебрак переходить від лавиці до лавиці, від трибуни до трибуни, знову коротко виконуючи свій репертуар, простягаючи руку. Якби це було тільки жебрацтво, результат був би ніякий. Навіть те, що прохач неповнолітній, навряд чи вплинуло б. Але ви платите за виконання. Він робить бізнес – кашкет наповнюється швидко. Було б несправедливо отримати задоволення і не заплатити за нього. Матч – це напруга, стрес, а він змусив розслабитися, розсміятися. Він має свій бізнес, він – людина свого часу! І хоча перед нами лише волоцюга з брудними, босими ногами, його переслідує двійник із заздрісними сумними очима.
Бубі! Рудий Бубі! (знаменита постать серед жебраків і одночасно відомий вболівальник довоєнних і післявоєнних Чернівців, збереглися навіть фото цього оригіналу, йому присвятив мініновелу Георг Дроздовський-авт). Бубі був увесь час десь поряд. Він стояв десь зі знятим капелюхом в очікуванні дріб’язку, але даремно. Ніхто не звернув на нього уваги. Так, мій дорогий Бубі, мораль цієї історії в тому, що ти мусиш запропонувати щось нове. Твоє галасливе «Маккабі! Уперед!» (Маккабі – футбольна команда) та «a git Juhr» вже нікого не влаштовує. Треба щось нове, Бубі, щось нове. Ти вмієш жонглювати, стояти на голові, ковтати ножі, імітувати звуки тварин. Навчися чогось, Бубі!
Бубі вражений. Відчувається, що він не визнає мистецтва. Коли він бачить, скільки монет зібрав його конкурент, він повертається до мене і презирливо каже: «Штукар – з фокусами кожен може»…
Про чернівецьких хлопчиків
Ніч. За чверть дванадцята. Поодинокі фіакри спотикаються об бруківку, де-не-де горить світло. Повії не втрачають надії – чекають запізнілого гостя. Час грати ноктюрни і віддаватися мріям, і раптом басовитий надтріснутий голос: «Свіжі, свіжі, ще гарячі…»
Панська (насправді назва була вулиця Янку Флондор – те, що журналіст вживав німецьку назву, вже було чимось не надто лояльним – авт.) закінчила денне життя. Корсо (початок теперішньої Кобилянської до вул. О. Доброго –авт.) – сіль міста, універсальна сваха відпочиває. Скільки ж побачила ця бруківка. Шкода, ми не почуємо її розповідей. А може, добре, що не почуємо? І ніколи, ніколи не дошукуйтеся…
От цей хлопчик, спритний і маленький, як рись, із густим надтріснутим голосом, свого роду знаменитість. Удень він торгує газетами. Кричить декілька годин поспіль, але відомий, крім того, тим, що постійно «розбирається» зі своїми колегами. Їхні сварки з хвацькими характеристиками, гучними і влучними висловлюваннями не можуть залишити байдужими нікого. Точніше, дістали всіх.
Ось він іде, абсолютно щасливий і веселий, брудний, із синцями і пірваною сорочкою, але почувається у своєму лахмітті так комфортно і зручно, що йому позаздрить банкір, який повертається з пиятики від коханки, з вином у голові та передчуттям банкрутства у серці, з вигаданою для дружини версією про «термінову нараду».
Хлопчик раптом зупиняється. На розі з’являється невеличка компанія: два офіцери, чоловік у світському і дві дами. Вони гучно розмовляють і ще голосніше сміються – очевидно, у доброму гуморі. Хлопчик дивиться. І раптом присідає навпочіпки біля парапету і починає вити цим своїм знаменитим густим надтріснутим голосом. Він виє, як по команді – без прелюдії, і причому гра його настільки природна, що годі й здогадатися, удає він плач чи грається. Чоловік у світському зупиняється і запитує: «Що ж ти плачеш, негіднику?» І шахрай у сльозах розповідає, що він побився з Михайлом, і той забрав у нього газети, і що Штайнеру треба віддати гроші за газети, інакше…
Люди у доброму настрої. Хтось дає двадцять лей, одна з дам – десять. Від мене хлопчик отримує в потилицю (коробку на вуха)».
Скан із чернівецької гумористичної газети «Будяк»
Гола правда
Німецький уряд видав нову постанову – одну з багатьох, що входять у щоденне меню постанов, якими годують німецький народ із певною жорсткістю, втім, нібито прислуговуючи йому. Постанова, яку ми обговорюємо тут, викриває тих німців, чоловіків і жінок, кого сучасність призвела до моральної катастрофи. В ній ідеться про те, що надто багато юних жінок і хлопців виступають у театрах і шоу в непристойно оголеному вигляді, а на пляжах взагалі переступили всі межі пристойности, і тепер пляжі нагадують про дикі оргії. Словом, зростає стурбованість громадськости моральною деградацією, і постанова вимагає пуританської стриманости видовищ і приватного життя.
За великим рахунком, це звучить доволі забавно. Це можна було б ілюструвати так: чоловік, який прийняв ванну ввечері вдома, побачив ТАКЕ, що одразу подав заяву і поскаржився на самого себе в поліцію. Чому б не розвинути постанову? Бо виникає запитання, чому шимпанзе у зоопарку досі вештається кліткою без пов’язки на стегнах. Тепер це видовище вважатимуть непристойним.
Уявіть собі, що такий наказ був би прийнятий тут, у Чернівцях. Хаос, до якого б він довів наше багатостраждальне місто, неможливо було б описати! Наші пляжі в короткий час збанкрутують. Тому що жінки, які хочуть Прута і задоволень, бажають ще поніжитися на сонці і відчути вітерець. А для цього потрібні прозорі та тендітні костюми. Взагалі прийти на пляж і нічого не побачити й не показати – в цьому немає ані задоволення, ані тріумфу. Для останнього потрібне декольте. Якщо не показати себе на пляжі, то для чого він? Так, пляжі неодмінно збанкрутують.
Редактори газет почуватимуться проклятими, завжди зупинятимуться на півслові, недоговорюватимуть, крутитимуться навколо. Тому що хто може дозволити собі в такій країні голу правду? Що ж буде з нашими політиками, які щоденно та навіть щогодинно є нічим не прикрите порожнє місце!
Один із провідних чернівецьких жартівників та журналістів тридцятих років (20-го століття) Гайнріх Гольдман (1928 рік). Фото знайдене Едгаром Хаустером.
Підсумок: І хтось із серйозних людей запитає: навіщо це писати у газетах? Про хлопчиків, про декольте, про жебраків? А тому, що візьмуть так років через п’ятдесят у руки газету, і цікавими будуть тільки вони, і… людина, яка усміхається їм.
Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.
